Витримавши його разом зі своїм спільником-утікачем Данилом Хроном, він знову був зарахований у полк, а згодом, у складі команди зі ста одинадцяти рекрутів, у серпні 1814 року, направлений до Криму, для подальшого проходження служби. Між іншим, відомо, що з Кармелюком рекрута Хрона поєднувала не лише військова служба, він ще й був свояком Устима, тобто родичем по лінії його дружини. Відтак, їх спільну діяльність освячували й родинні зв'язки, які дозволяли більше довіряти один одному.
Й ось тут саме час зупинитися, щоб, хоча б у загальних рисах, з'ясувати, що ж становила собою російська армія часів імператора Миколи I. Аби скласти уявлення про неї, упорядники збірника документів вдалися до цитування уже не раз цитованого різними авторами мемуариста М. Імеретинського, який, пройшовши жорстоку школу цієї армійщини, писав: "Служба рядового была 25-летняя. Стало быть, четверть века проходили солдаты ту жестокую фрунтовую школу ( тобто школу муштри. – Б.С.), какую, при всей доброй воле, едва ли могу верно описать с натуры. На рядовых выезжало всякое самолюбие, всякая фантазия, вечный каприз. Солдаты были вечные труженики, и когда они, разбитые, устаревшие, почти увечные, возвращались на родину, то не находили ни семьи, давно вымершей, или выселенной; ни дома, ни куска земли, словом попадали в отчаянное положение"
І це написано колишнім офіцером елітного Преображенського полку, почесним командиром якого, в чині полковника, вважався сам імператор, і до якого був приписаний дехто з царевичів. Природно, виникає питанння: які ж спогади мав би залишати рядовий, або навіть чесний офицер, який відбував службу у віддалених гарнізонах, у яких самодурство та "всякое самолюбие" командирів завжди зашкалювало?
Цілком конкретну уяву про це дістаємо, знайомлячись зі свідченням одного з митців, якому впродовж десяти років випало пройти через "миколаївську солдатчину", — Тараса Шевченка. Згадаймо, як він кров'ю співчутливого серця свого писав:
"Солдаты самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У них отнято все, чем только жизнь красна: — семейство, родина, свобода, — одним словом, все… Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда бы для меня удачнее казни нельзя было бы придумать, как сослав меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. Вот где причина моих невыразимых страданий"
Тож чи варто дивуватися, що наміру такого – продовжувати армійську службу, чи в Криму, чи де б то не було, рядовий Кармелюк не мав, і вже за кілька кілометрів від кам'янецької фортеці, під час першого ж пішого переходу, він, зі своїм однодумцем Хроном, знову дезертирував. Як засвідчують судові документи, в подальшому Устим діяв уже разом із Хроном та Удодовим, такими ж утікачами з війська, як і він сам. Тобто вже на самому початку повстанського руху витворилася група колишніх військових царської армії, які вирішили стати на шлях помсти, шлях боротьби проти соціального гніту.
І перше, до чого вони вдалися, то це спалили винокурню поміщика Пігловського, з волі якого Кармелюка було віддано в солдати. Втім, у датуванні цього нападу виникає плутанина. В одному й тому ж документі (стор. 31) читаємо, що, після втечі з солдатської команди в серпні 1814 року "спалив у Головчинцях він, Хрон, з Карманюком і Удодовим винокурню " по злобі Карманюка на поміщика Пігловського". А вже на наступній сторінці дізнаємося, нібито "володар поселення Пігловський свідчив, що в 1813 році, червня 30, спалена в селі його Головчинцях винокурня біглими рекрутами Устимом Карманюком і Данилом Хроном, обійшлася йому, Пігловському, в тисячу польських злотих".
Припустити, що відбулося два спалення винокурні, в 1813 і в 1814 роках, — важко, навряд чи поміщик встиг би відбудувати її; та й під час свідчення факт подвійного спалення було б зафіксовано. Відтак доводиться припускати, що напад цей все ж таки відбувся в червні 1813 року, зрештою, господареві винокурні краще це знати, ніж писареві, який складав того документа; і шкода, що упорядники не помітили його помилки та не роз'яснили її суті у відповідній виносці.
Втім, у кінці збірника вони подають розділ, який називається "Найважливіші дати життя і діяльності Кармалюка". З переліку подій, який там подається, випливає, що вперше Кармелюка – за що саме, точно не відомо, — було заарештовано ще 1811 року, прямо в економії Пігловського. Схопив його нібито сам Пігловський зі своїми людьми і віддав у солдати. Проте Кармалюк утік з-під Кам'янця-Подільського, де квартирував його полк.
На жаль, жодних документів, які прояснювали б ситуацію з першим арештом, у збірнику нема. Як нема і документів, завдяки яким можна було б відстежити діяльність Кармелюка в проміжку між його втечею з полку, і 24 березня 1813 року; відтак, слід гадати, що їх просто не існує в природі.
А ось у березні ми, як уже мовилося, маємо два задокументовані напади групи Кармелюка на сільських багатіїв, які відбувалися в селі Дубовому — тобто Федора Шевчука та Івана Сала, а в червні ця ж група спалила гуральню Пігловського. З приводу того, де перебував Кармелюк і чим займався з червня 1813 року і до наступної весни, можемо лише фантазувати. Зате достеменно відомо, що навесні його вистежили та схопили прямо в лісі, і, як дезертира, повернули до Кам'янця–Подільського.
Дещо докладніше про ці події дізнаємося з "Сентенції справи Кармалюка в комісії військового суду при Кам'янець-Подільському ордонанс-гаузі (щось подібне до гарнізонного штабу, при якому діяла й гауптвахта), складеної аудитором цього ордонанс-гауза Становим. Посилаючись на свідчення спільника Кармелюка, 26-літнього Данила Хрона, аудитор повідомляє:
"… Хрон, по наказании, отправлен был с командою, учинил при переходе первого тракта ночью, из неизвестной ему деревни, второй побег с Устином Карманюком… Когда же, сделав во второй раз побег, то он, Хрон, и в селе Дубовой (зауважу, що йдеться про рідне село Хрона – Б.С.) вовсе не был, а находился недель не более шести в лесах Литинского повета с товарищем своим Устином Карманюком; пропитание себе имели выпрашиванием у едущих по дороге милостыни, а иногда, случалось, у пастухов. А напоследок, в лесу, были обое пойманы и представлены в Литинский нижний земский суд, где содержались более полугода в тюрьме под караулом, а потом препровождены в Каменец для осуждения за побег"
Як ми вже знаємо, того разу вирок був відносно "м'яким": під шпіцрутенами — крізь солдатський стрій, і на службу до Криму. От тільки не встигли команду майбутніх "кримчан" вивести за межі міста, як поблизу села Панівців Кармелюк полишає це шановне товариство і втікає до найближчого лісу.
Відтоді, тобто від 13 серпня 1814 року, й аж до початку 1817 року, документально відомо тільки про одну значну акцію Кармеля – напад на шляхтича Сакульського з села Курилівців. Всі інші дії його групи вбираються у судово-документальне поняття — "напади на поміщицькі маєтки". Природно, що під час слідства та в суді Кармелюк зізнавався лише в тих нападах, відмовлятися від участі в яких не було сенсу; цим і пояснюється той факт, що задокументованими залишилося не так вже й багато акцій.
Після арешту, який стався 11 січня 1817 року, слідство у справі Кармелюка та його людей тривало понад півтора року, і лише в вересні 1818-го суд при Кам'янець-Подільському ордонанс-гаузі засудив його до смертної кари.
" Как они, подсудимые рекруты Хрон и Карманюк, — мовиться у "Сентенції", тобто у витягові з судової "справи", — сделав первоначально смертоубийство крестьянину Ивану Сале и разные грабительства до состояния всемилостивейшего манифеста, состоявшего в 30 день августа 1814 года, подверглись бы только к отсылке, без наказания, в крепостную работу; но уже сделали нападение и грабительства по впоследствовании всемилостивейшего манифеста, за что, по силе закона… имеют быть они, рекруты Хрон и Карманюк, казнены смертью.
Впрочем, все сие постановление комиссии военного суда, не приводя в надлежащее исполнение, а предает на благорассмотрение и конфирмацию власти высшей воли. Подсудимые же Хрон и Карманюк содержатся под караулом при Камене-Подольском ордонанс-гаузе"
Не існує жодних документованих свідчень того, що Кармелюк особисто звертався до вищої влади з проханням про помилування. Одначе достеменно відомо, що подільський військовий губернатор Бахметьєв милостиво замінив смертну кару для Кармелюка та його спільника — на 25 ударів батогом та заслання на каторгу до Іркутська; про що згодом, напевне, не раз жалкував.
Що ж до самої "сибірської каторжанської епопеї" Кармелюка, кожен "сюжет", кожен розділ якої може становити значний інтерес не лище для істориків, але й для романістів, — то до неї ми ще повернемося.
4
Аналізуючи факти, які зринають
з архівних даних та всіляких "карних справ",
неважко з'ясувати, що в основі ідеології,
в основі рушійної сили повстання Кармелюка
лежали глибинні процеси соціального розколу
тогочасного українського суспільства;
нездатність ні пануючого класу відмовитися
від ним же нав'язаного кріпосницького садизму,
ні державної системи імперії – приборкати
цей садизм...
Богдан Сушинський
Про популярність Кармелюка серед народу та занепокоєність, яку викликало це повстання у російського самодержавства, свідчить вже хоча б той факт, що цар Микола I та сенат не раз вдавалися до перегляду судових справ кармелюківців, а для боротьби з повстанням у листопаді 1833 року навіть було створено спеціальну державну Галузинецьку — за назвою села Галузинці, нині Деражнянського району на Хмельниччині, в якій вона засідала, – комісію.
У розділі "Найважливіші дати життя і діяльності Кармалюка" про існування цієї комісії мовиться: "1833, кінець листопада – до кінця 1839 року. Діяльність спеціальної комісії – "Галузинецької", на чолі з чиновником особливих доручень Візерським, для боротьби з загонами Кармелюка"
Про діяльність самої комісії відомо не так вже й багато. Проте неважко припустити, що саме вона покликана була не лише розслідувати кожен напад, здійснений кармелюківцями на Поділлі, розглядаючи при цьому можливість відшкодування державою збитків пограбованим поміщикам, але й координувала діяльність поліції, жандармерії та добровільних загонів місцевої шляхти з придушення повстання.