Поїздка на Сорочинську гору. – Другий бій. – Повернення до столиці
Як скінчив же співати Добриня Микитович,
За столом усі засміялися,
Засміялися-запотішились,
Молоді поляниці всміхнулися.
Промовляє на те Володимир-князь:
"Ой співаче Добрине Микитовичу,
Ти, великий гусляре на всюю Русь,
Ізгадав би ще іншу билиноньку,
Що було в іншу днину весіллячка,
Як сиділи ми тут з молодою княгинею
Та увесь люд хрещений на почеснім пиру.
Та не личить про себе ж билину складати,
Своїми словами славу рокотати.
Хай про тебе співа нам великий Боян,
Що пісням господин, усім наспівам пан".
Тож бере вже Боян свої гуслоньки яворовії,
Наладновує їхні струноньки віщії
Та й пуска десять лебедів хвилями срібними,
Клекіт орлій луна понад ними ген.
– Було серед літа се, літа красного,
У спеку найбільшу та й на Петрівочку,
Захотілось Добринюшці Микитовичу
В студеній воді річки бистрої
Скупатися, витязю молоденькому.
До чесної вдови Афимії Олександрівни
Мовить він отакі слова:
"Ой же ж ти, моя рідна матінко,
Дай же ти мені благословеннячко,
Вдовольни ж моє бажаннячко
З'їздить на ту славну Почайну-ріку :
Щоб в студеній у бистрій річечці
Іскупатись у спеку петрівочну".
Мовить Добрині тут рідная матінка,
Чесна вдова многомудрая:
"Будь здоров, світе мій, чадо милеє,
Ти не їзди купатись в Почайну-ріку:
Та ріка ж бо люта, сердитая –
Першим струменем наче вогнем січе,
Другим струменем іскри сиплються,
Третім струменем дим валить стовпом,
Дим стовпом та із жаром-полум'ям".
Не послухав Добриня рідної матінки,
Вийшов він зі столової горниці
Та в палати у білокам'яні,
Одягає убрання дорожнеє
Та й іще капелюх землі грецької.
Заходить отак на конюший двір,
Доброго коня зауздав, осідлав;
Списа брав іще довгомірного,
Тугий лук та стріли гартовані,
Важку палицю й меча гострого –
Не для бійки брав для кривавої,
Для потіхи брав молодецької.
Як сідає тут верхи в недобрую пору,
Як з'їжджає хутчій із широкого двору
З малим парубком, з молодим слугою,
Із джурою, що узяв із собою.
Батіжком доброго коня поцьвохує,
Палицею булатною поігрує,
Довгомірним списом помахує.
Як приїхав чистим полем до Почайни-ріки,
Як провів часину на спеці петрівочній,
Богатирське тіло розгорілося,
Розгорілося-розпітнілося.
Підводив коня він до бистрої річеньки,
Зіскочив мерщій з доброго коника,
Кинув повід малому парубкові:
"Ой же ти, дитинко, малий парубче!
Придержи-попильнуй мойого коня".
Зняв з голівки він капелюха землі грецької,
Розщібнув одежину дорожнюю,
Штаники зі спусками та чорнії чоботи,
Скидав сорочку міткалеву
Заходив за струмінь за перший він,
Заходив за струмінь за другий він,
Мовляє до себе такі-от слова:
"Мені, Добрині, казала матінка,
Мені, Микитовичу, веліла рідная:
"Не купайся, чадо, в Почайні-ріці –
Та Почайна-ріка люта, сердитая".
Таж Почайна – річенька смиренна, покірлива,
Немовби ото калюжка по дощику".
Не устиг Добриня слово домовити –
Вітру нема, а тучами застлано,
Тучі нема, а начебто дощ дощить,
І дощу ж то нема, а грім гримить,
Грім гримить та батожить блискавка.
Хтозна-звідки враз на молодого Добринечка
Налетіла Зміїще палющая,
Люта Змія триголовая,
Та іще із дванадцятьма хоботами.
Каже Добрині Зміїще проклятая:
"А люди старі колись-то пророчили,
Що убить мене має, Зміїщу палющую,
Молодий Добриня Микитович.
А Добриня – овва! – в моїй жмені весь.
Захочу тепер – Добриню вогнем спалю,
Захочу тепер – Добриню з'їм-пожеру,
Захочу тепер – Добриню в хобот візьму,
В хобот візьму та в полон понесу".
Їй в одвіт так мовляє Добриня млад:
"Гай-гай, Зміїще мерзенна, проклятая!
Ну-бо ти захопи-но Добринюшку,
Отоді вже й хвалися побідою,
А ще зараз Добриня не в лапах твоїх".
Плавать він, Добриня, гаразд же умів:
Як з того побережжя в ріку пірнув,
З протилежного миттю і випірнув,
Вийшов на жовтий пісок, на крутий бережок.
Джура ж його хутким вельми був:
Геть погнав коня Добриненого,
Взяв із собою і списа витязевого,
Тугий лук і гартовані стріли,
Важку палицю й меча гострого –
Нічим тепер зо Змією змагатися.
А вона знову летить, проклятая,
Сипле іскрами горючими,
Палить йому тіло білеє.
Застрашилось тут серце богатирськеє!
Розглянувсь Добриня по крутім бережку –
Чи не лишилося щось на жовтім піску.
Згадалась Добрині враз рідная матінка:
"Не веліла чаду своєму милому
У Почайні-ріці купатися;
А тепер приходить ось смертонька!"
Поглянув в останній раз по тім березі –
Побачив свого капелюха із землі грецької ,
Мерщій його взяв в руки білії,
Насипав туди піску жовтого,
Жовтого пісочку пудів до трьох,
Та мах з усієї досади великої
Зміїщу ту прокляту поганую –
З дванадцяти хоботів три враз одбив,
Повалив її з розмаху на землю сиру,
На землю сиру та в ковил-траву,
Натиснув на груди її колінами,
Відбити їй хоче і хоботи всі.
Змолилась тут раптом Змія до Добринечка:
"Ой же ти, молоденький гарний Добринечку!
Не вбий мене дурно за бабськую видумку,
А пусти літати по світу білому:
Буду я тобі сестрицею меншою,
Будеш ти мені братиком старшеньким.
Й покладім поміж себе ми заповідь,
Заповідь велику та непорушную:
Не їздитемеш, Добрику, в чистеє полечко,
Не топтатимеш моїх дітей-змієняточок;
Не літати й мені до вас на святую Русь,
Не носити в полон люд охрещений".
Піддався Добринюшко на речі лукавії,
Поклав зо Змією він заповідь щирую
Й пустив з-під колін проклятущую.
Піднялася Змія попід хмари ген,
Полетіла прямцем та й на Київ-град.
Пролітаючи столицею золотоверхою,
Заввиділа князеву та й племінницю
Молодую Любаву Путятівну,
Що вийшла з мамками та няньками
Погуляти в садочку зеленому, –
Припадала люта до сирої землі,
Ухопила князеву племінницю
В хоботи свої зміїнії,
Понесла з собою на гору Сорочинську ,
В печери свої зміїнії.
А тим часом Добринин малий парубок
Підбіга до нього, добромолодця,
Подає одежу всю дорожнюю,
Підводить й коня богатирського.
Щойно сів Добриня на доброго коня –
То не тіні темнії затемнили,
То не тучі чорнії попадали,
То летить повітрям Змія проклятая,
В хоботах несе князеву племінницю.
Тут Добриня млад кріпко зажуривсь,
Кріпко зажурився, запечалився.
В Київ-град Добриня повертає враз,
Приїжджа на свій на широкий двір,
Входить у палату білокам'яну,
У столову горницю та й до матінки,
Та й сіда на брусовую лавицю,
Аж додолу звісив буйну голову,
Ні словечком матінці не обмовився.
Підходить до чада рідна матінка,
Вже ж старенька його та й випитує,
Вже ж старенька та й вивідує:
"Ти про що, Добринечку, се печалишся?
Ти про що, мій світе, кріпко журишся-"
Одвічає син старій матінці:
"Ні про що я не печалюся,
Ні про що й не журюся я;
Тільки дай мені, матінко, прóщення,
Тільки дай мені благослóвлення
Та й піти до князя Володимира:
В нього-бо, у Красного Сонечка,
Пир весільний на дванадцять день
Розпочався з нагоди весіллячка
Для князів його, та бояр його,
Витязів, всіх охрещених".
Одріка Добрині рідна матінка:
"Ой ти, світе мій, чадо милеє!
Не ходив би ти на князівський пир,
А лишився в сих своїх горницях:
Хліба-солі їж доситу,
Зелен вина пий доп'яну,
Гривень золотих в скринях скільки хоч".
Не послухався Добриня матінки,
Споряджається, відправляється на почесний пир
До ласкавого до князя Володимира.
Як приходить у гридницю князівськую,
Де стоять столи дубовії,
Застелені скатертинами шовковими,
Понакладені стравами солодкими,
Позаставлені напоями медвяними,
Хрест кладе він по-писаному,
І поклін оддає по-ученому:
Поклоняється на всі чотири сторони,
Князеві з княгинею особливо вже.
Проводили гостя у великий кут,
У великий кут, місце більшеє.
Аж тут ласкавий князь стольнокиївський
По тій гридниці запоходжував,
На всіх витязів порозглядував
Та й такі-от слова глаголав до них:
"Ой ви, сильні, могучії витязі!
Хоч іде в нас весільний пир по-веселому,
Самому ж мені, князю, невесело:
Ухопила Зміїще проклятая
В мене любую племінницю
Молоду Любаву Путятівну.
Ви подумайте-но, братці, порадьтеся,
Хто б із вас мені службу таку зслужив,
Немалую службу, великую –
З'їздить на гору Сорочинську
До печер Зміїщі проклятої
Розшукати, добути дорогую небогу".
Те почувши, богатирі могучії
Більші туляться за середніх,
Середні туляться за менших,
А із менших і взяти нічого.
Як виходить тут з-за столу з-за весільного
Молодий Олексій син Леонтія:
"Ой ти, батечку Володимире стольнокиївський!
Був учора я в полі в чистому,
Бачив у Почайні-ріці Добринечка:
Зо Змією проклятою він бився-ратився,
Покорилась йому, просилася,
Називала братиком старшеньким,
Нарекала себе сестрою меншою.
Ти пошли ж на ту службу Добринюшка:
Він тобі любу племінницю
Без бою, без бійки без кроволитної
У названої сестри своєї та й випросить".
І глаголить Володимир тут стольнокиївський:
"Ой же ти, Добринечку юн та млад!
Ти сідай-но на доброго коня,
Їдь лишень на ту гору Сорочинську,
До печер тих Зміїщі проклятої,
Добувай мені любу племінницю
Молодую Любаву Путятівну.
Не добудеш мені племінниці –
Накажу тобі, Добрині, голову зітнуть!"
Опустив Добриня буйну голову,
Утопив в стіл весільний очі яснії,
Ні словечка на ті речі не вимовив.
Уставав із-за столу весільного,
Виходив з ослонів навколишніх,
Оддавав велику подяку він
Князеві за веселую учтоньку
І пішов до своїх палат білокам'яних.
Як прийшов у столовую горницю
До своєї до рідної матінки,
Мовить тут йому рідная матінка,
Та чесна вдова многомудрая:
"Будь здоров, світе мій, чадо милеє,
Душечко Добринечку юн та млад!
Ти про що, Добринечку, се печалишся?
Ти про що, мій світе, кріпко журишся?
Місця, може, не було на пиру по чину тобі,
Чару тобі, може, на пиру не піднесено
Чи п'яниця-дурень в очі насміявсь тобі-"
Одвічає матінці Добриня Микитович:
"Було ж мені по чину місце на пиру,
Чару на пиру мені теж піднесено,
Ні п'яниця-дурень в очі не сміявсь мені;
А накинув мені Володимир-князь
Служебку немалу, ще й великую –
З'їздить на ту гору на Сорочинську,
До печер Зміїщі розпроклятої,
Відшукать йому, добуть племінницю
Молоду Любавочку Путятівну".
Мовить так Добрині рідна матінка:
"Ти лягай-но спать раніше з вечора,
Ранок-бо мудріший, знай, за вечора:
Встанеш вранці зо сну молодецького,
То заходь у стайню, у конюший двір,
Виведи гнідка зі стаєньки,
Дідового коника добрячого.
А стоїть гнідко вже п'ятнадцять літ,
По коліна ніженьки в гній погрузли вже,
Двері в гній у пояс увігрузли вже".
Тож кладеться спати витязь з вечора,
Вранці прокидається ранесенько,
Умивається водицею білесенько,
Рушником втирається сухесенько
Та й заходить в стайню, у конюший двір.
З гною двері він перід же витягнув,
А коневі дідовому та й добрячому
З гною ніженьки повисмикував.
Виводив же за вуздечку шовковую
На широкий двір доброго коня,
Сам його засідлував, уладжував.
А сіделечко ж теє прикрашено:
Цінними шовками пообшивано
Та черленим золотом пообвивано.
Як сідає тут Добриня на доброго коня,
Як з'їжджає та з широкого двора,
Проводжала його рідна матінка,
Подавала у дорогу нагаєчку,
Нагаєчку із семибарвних шовків,
Говорила, сльози утираючи:
"Здоровенький будь, світе мій, чадо милеє!
Ти візьми-но сю нагаєчку із семи шовків:
Як приїдеш на ту гору Сорочинськую,
Як почнеш змієнят потоптувати,
Та не схоче гнідко поскакувати, –
То періщ гнідка поміж ушей,
Поміж ніг періщ поміж задніх ти:
Буде в тебе гнідко поскакувати,
Геть од ніг змієнят обтрушувати,
Всіх потопче їх до єдиного".
Відломилася гілочка від садової яблуньки,
Відкотилося яблучко ген од дерева,
Від'їжджає син од рідної матінки
В чужодальнюю сторононьку.
День іде за днем, наче дощ дощить,
А тиждень за тижнем – як ріка біжить.
Їде вдень Добринечко по красному сонечку,
Їде уночі він по світлому місяцю.
В'їхав на ту гору Сорочинськую,
Став топтати змієнят поганих тих.
Підточили тут змієнята ті
В доброго коня копитонька,
Так що годі доброму коню поскакати,
Став він під Добринею припадати.
Ізгадав Добриня тут наказ родительський,
Висмикнув нагаєчку із-за пояса,
Нагая семи шовків різнобарвного,
Ну періщить гнідка ним поміж ушей,
Поміж ніг періщити поміж задніх ще
Та при тім гнідку приговорювать:
"Ой ти, коню гнідий мій, скачи та поскакуй,
Геть од ніг змієнят ти обтрушуй!"
Ну ж гнідко враз скакати-поскакувати,
Ну ж од ніг змієнят він обтрушувати,
Потоптав їх усіх до єдиного.
Сходить Добриня з доброго коня,
Облачається в лати він кріпкії,
Взяв у праву руку меча він гострого,
Взяв під ліву – палицю важку булатную
Та іще копіє, списа довгомірного,
Взяв за пояс і пугу подорожнюю,
З нею й нагая із семи шовків –
Й рушив так до печер Зміїщі проклятої.
То не тіні темнії затемнили діл,
То не тучі чорнії застелили діл –
То летить сама Змія препоганая,
В кігтях держить чиєсь тіло мертвеє.
Як уздріла молодого Добринечка –
Опустила те тіло мертвеє
На землю сиру, на муравку-траву,
Підлетіла до юного витязя:
"Ай же ти, молоденький Добринечку,
Ти навіщо зламав нашу заповідь,
Потоптав моїх дитяток-змієняток-"
Одріка їй Добриня Микитович:
"Ай же ти Змія розпроклятая!
Я порушив ото нашу заповідь
А чи ти, Зміюко, порушила?
Нащо ти, летючи через Київ-град,
В нас забрала Любаву Путятівну?
Ти віддай же Любаву Путятівну
Так, без бою, без кроволитища".
Не схотіла віддати Змія розпроклятая
Так, без бою, без кроволитища,
Заводила з ним велик кроволитен бій.
Бились-ратились вони понад дві доби,
Вже ось-ось, здається, він її б убив,
А не може усе одоліть Змію.
Почала Змія його покидувати,
Почала його підкидувати,
Кінчаються сили молодецькії.
Враз почувся з небес глас божественний:
"Молодий Добрине Микитовичу!
Бився ти зо Зміїщею вже ось дві доби,
Ще побийся лише три годиночки,
Одолієш її проклятущую".
То згадав же він знов про нагаєчку,
Нагая з семи різних шовків,
Брав у праву руку нагаєчку,
Лівою піймав Зміюку поганую,
Нахилив він її до сирої землі,
Бив же тим нагаєм семишовковим
Та й приборкав-таки те страшилисько.
Відрубав тоді всі змієхоботи
Й розкидав її геть в чистім полечку,
Розрубав на шматочки дрібнесенькі.
І пішла із востоку до заходу
Вкруг Добрині кров чорна зміїная.
Постояв він у крові зо три доби –
Не приймає сира земля крові зміїної.
Взяв ізнову Добриня нагайку шовковую,
Бив нагайкою, лупцював він землю сиру,
До землі ще й отак приговорював:
"Розступись лишень, матір земле сира,
На чотири частини лишень розступись,
Всю прийми лишень кров сю зміїную".
Розступилася матір земля сира,
На чотири часті розпалася,
Прийняла в себе кров всю Зміюки проклятої.
І зійшов Добриня Микитич млад
До печер Зміюки проклятої.
Та зачинено все мідними брамами,
Ще й підперто стовпами залізними –
Не пройти у печери зміїнії.
Він залізні стовпи звідти вмить одкидав,
Мідні засуви звідти він скинув умить
Та й заходив у тії печери зміїнії.
А сидить у полоні там безліч людей:
З сорока земель царі та царевичі,
З сорока земель королі й королевичі,
А простого народу годі злічить.
І промовив Добриня Микитич млад:
"Ой же ви, царі та царевичі,
Ой же ви, королі й королевичі,
І ви, численні людоньки простії!
Виходьте уже на Божу свободу всі,
Та й розходьтеся по своїх місцях,
По своїх місцях та по своїх домах".
Узялися виходить на Божу свободу всі,
Аж пішов од того великий шум.
Не видати лише Любави Путятівни.
Проходив Добриня геть-чисто печери всі,
Проходив останню, дванадцяту –
Лише тут він знайшов Любаву Путятівну,
До стіни її руки розіпнуто.
Зо стіни ізнімав красну дівоньку,
Брав її та й за білії рученьки,
Виводив з печер із жахливих тих,
Промовляв їй такі-от слова:
"Ой же ти, Любаво Путятівно!
Для волі твоєї був странником,
Для волі твоєї був ратником,
Тож їдьмо тепер ми во Київ-град,
До твого до дядечка любого,
Князя ласкавого стольного".
І сідав тут Добриня на свого гнідка,
Й садовив перед себе ту красную дівоньку,
І повіз із собою по чистому полю.
Мовить Добрині та красная дівонька
Молодая Любава Путятівна:
"За твою за великую службу отсю
Я б тебе називала хоч батечком –
Називати мені так не личить тебе;
За твою за великую службу отсю
Нарекла б тебе братиком старшеньким –
Називати мені й так не личить тебе;
За твою за великую службу отсю
Нарекла б тебе другом коханим я –
Сам Добриня не візьме заміж мене".
Одвіча їй Добриня Микитич млад:
"Ой ти, молодая Любаво Путятівно!
Ти з роду княжинецького,
Я із роду боярського –
Тож не пара тобі я, боярський син".
І повіз її в стольний во Київ-град.
Володимир же князь ось на ґанку стоїть,
З почестю стрічає, з удячністю.
Як зійшов же Добриня зі свого гнідка,
Зняв додолу і красную дівоньку,
Та й підводив небогу до князя він,
Подавав йому в білії рученьки.
Дарував йому князь срібла-золота,
Дарував і вбрання різнобарвного,
Цілував його, наче рівного:
"А спасибі ж тобі, Добринечку!
Зіслужив мені службу великую,
Відшукав мені любу племінницю.
Нікого не міг я знайти в цілім Києві,
Ізо всіх могучих із витязів,
Одного тебе знайшов, Добрику!"
Прибіга тут і матір Добринина,
У сльозах обійма-пригорта його,
Ще й цілує у щічечки-устонька.
І пішов тут у них пир та учтонька,
Що на честь молодця Добрині Микитовича,
Що на честь Любави Путятівни.
Так про витязя того Добриню Микитовича
Славу рокочуть, билину співають –
Морю синьому на потішечку,
А нам, добрим людям, на послухання.
Билина десята
Ставр Годинович і Василиса Микулівна
Купець чваниться своєю жінкою.