Убивство Настасії. – Самогубство Дуная
Усі ж бо за столи посаджені,
Усім наїдки-напитки поставлено.
Зійшло сонечко і йде до заходу,
Білий день іде до вечора,
А почесний пир йде до вéсела.
Внапівсита всі наїдаються,
Упівп'яна всі напиваються,
Всі між себе порозхвалювались :
Сильний хвалиться великою силонькою,
Голодранець-чепурун – вбранкою барвистою,
А багатий – золотою скарбницею;
Той – що бореться врукопаш гаразд,
Той – з лука тугого стріляє гаразд,
Той – на добрім коні їздить гаразд;
Мудрий хвалиться вітцем-матінкою,
Дурень чваниться – жінкою молодесенькою.
Аж виходить тут Дунаєчко Іванович
Із-за тих з-за столів з дуба білого,
Із-за тих з-за ослонів окружних,
Від своєї дружиноньки коханої
Молодої Настасії-королівни.
Став Дунай світлицею походжувати,
Гучно сі словечка виголошувати:
"Та немає молодця во Києві
Проти ж тихого Дуная сина Йванового:
Від того від короля литовського
Виманив дві білії лебідоньки,
Сам себе женив і друга звінчано".
Мовить же Настасія, королівська доч:
"Ай же ти, Дунаюшку Івановичу!
Чи не дарма ти розхваливсь ото?
Хоч недовго в Києві пробула ще я,
Та багато я у Києві вже довідалась.
Нема сили молодецької поборотися
Супроти Самсона та й Самійловича;
Нема кому краще верхи їздити
А смиренням, вмінням домовлятися –
Проти молодця Добрині та й Микитовича;
Красотою і статечністю – нема молодця
Проти князя-сонечка Володимира;
А з тугого лука стрілу випустить
Вже ж немає кращого за мене отут:
На твою голівку молодецькую
Покладу свою обрученьку я срібную,
Туди вставлю свій булатний ніж,
Одійду сама кроків на п'ятсот,
Три рази гартовану стрілочку я вистрілю,
Пропущу крізь тую обручку срібленькую,
По тому по вістрі ножевому,
Щоби розсіклася стрілочка гартована
На дві рівні половиночки,
Обі завважки й на вигляд однакові,
Покотилися б на дві сторони,
Не зронили б обручки з голівоньки".
Як тут тихому Дунаєві стало соромно,
І мовляє Дунаєчко Іванович:
"Ай же, Настасіє, дочко ж королівськая!
А вийдімо з тобою в поле чистеє,
Гостроти одне в одного спробуймо,
Хто із лука тугого краще стрілить із нас".
Виходить Дунай з нею в поле чистеє,
Накладає обрученьку срібную
На голівку свою молодецькую,
У кілечко просилив булатний ніж.
Одійшла Настасія, королівська дочка
Від Дуная на кроків яких п'ятсот,
Брала в ручки тугий лук оздоблений,
Накладала стрілочку гартовану,
Натягнула за вухо тятивочку
І спускала стрілочку гартовану:
Пропустила крізь срібну обручку
По тому по вістрі ножевому.
Розкололася стрілка гартована
Обі завважки й на вигляд однакові,
Покотилися на дві різні сторони,
Не зронивши з голівки обрученьки.
Тричі Настасія-королівна
Пропустила стрілочку гартовану
У кілечко срібнеє
По тому по вістрі ножевому
І не збила обручки з голівоньки.
Мовляє Дунай їй такі слова:
"Ай же ти, Настасіє-королівно!
А ставай-но ти навсупроти м'я".
Накладав обрученьку срібную
Їй на буйную голівоньку,
Просилив в кілечко свій булатний ніж,
Одійшов же сам на кроків п'ятсот.
Перший раз стрілив – перестрілив,
Другий раз стрілив – недострілив,
Третій раз стрілив – попасти не зміг.
Як у тихого Дунаюшки Івановича
Розгорілось гаряче тут серденько,
Гарячеє серденько молодецькеє.
Став він стрілочкою помахувати,
Сам до стрілочки та виговорювати:
"Ай же ти, стріло любимая!
Не на воду впади, не на землю,
Попади-но Настасії та на білу грудь".
Сполошилась княгинечка Опраксія,
Стала тихого Дуная умовлятоньки:
"Будь здоровий ти, мій же любий зятеньку,
Молодий Дунаю та й Івановичу!
Але ж то тільки жарт такий пожартовано,
Шутку лиш таку пошутковано".
Змолилась до нього й молода жона,
Кланялася в землю, побивалася,
Гарячими сльозами умивалася:
"Будь здоровий ти, мій коханий ладоньку,
Молодий Дунаєчку Івановичу!
Ти прости мене в бабській дурості!
І облиш-но жарт отсей десь на інший день;
Зараз ти, Дунаєчку, хмельнесенький,
Зараз ти, Дунаєчку, п'янесенький,
Як поцілиш справді в молоду жону,
Скоїш перед Богом превеликий гріх.
У мене в череві дитина,
Нами спільно з тобою посіяна,
А на кожній у ній волосиночці –
По округлій перлиночці,
По лікоть ручки в золоті,
Позад того дитяти – світлий місяць,
По коліна ніжки в сріблі,
З очей його блищить красне сонце...
По кісочках його – густі звізди.
А скарати хочеш – то візьми й скарай,
Буде шлюбу чесному та кривавий край,
Тільки дай мені родити наше чадонько".
Стали і князі, й бояри – гості всі,
Сильнії могутні витязі
Тихого Дуная умовлять гуртом.
Розпалився Дунай, не слухає,
Накладає стрілочку гартовану;
Злинула з тугого лука стрілочка,
Стрілочка потрапила гартована
Молодій Настасії во білу грудь,
Впала молода Настасія на землю сиру,
Облялася кровію гарячою.
Тут за королівною вже голосять всі!
Дунай же з прокльоном
Розпанахав їй лоно:
У неї ж у череві – дитина,
Ними спільно посіяна,
А на кожній у ній волосиночці –
По округлій перлиночці,
По лікоть ручки в золоті,
Позад того дитяти – світлий місяць,
По коліна ніжки в сріблі,
З очей його блищить красне сонце...
По кісочках його – густі звізди.
Відійшов Дунаєчко Іванович,
Запечалився Дунаєчко, розплакався
Та й мовляє сам отакі слова:
"Де голівка впала лебединая,
Голова впаде ясного сокола!"
Він виймає з піхов меча гострого,
В землю ставить його рукояткою,
Падає на вістря серцем запальним.
Тут по тім Дунаєві вже голосять всі!
Де впала голівкою лебідь білая,
Там од крові її, що пролита дарма,
Протекла ген бистра річка Дніпро.
А де впав головою ясен сокіл,
Там од крові тії від Дунаєвої
Протекла ген тихая Дунай-ріка.
На два струмені річки ті розходилися,
В одно місце знова та й ісходилися.
Виростало тут два деревця зелен лист,
В одно місце верхів'я звивалися,
Гілочки з гілочками спліталися:
Малі діти ідуть – напустуються,
Молодії ідуть – надивуються,
Старі люди ідуть – то наплачуться.
Билина сьома
Олексій Попович і Тугарин-змій
Богатирі вибирають дорогу. – Зустріч із калікою. – Бій Олекси
з Тугарином. – Воскресіння Тугарина. – Змій на княжому бенкеті. –
Другий бій. – Ганьблення Опраксії
Як скінчив співати Добриня Микитович,
За столом усі зажурилися,
Зажурилися-затужилися,
Молоді поляниці заплакали.
Промовляє на те Володимир-князь:
"Ой співаче Добрине Микитовичу,
Ти, великий гусляре на всюю Русь,
А згадай-но ще іншу билиноньку,
Що було в іншу днину весіллячка,
Як сиділи ми тут з молодою княгинею
Та увесь люд хрещений на почеснім пиру".
Тож бере млад Добриня Микитович
Знов до рук яворовії гусельки,
Та й пуска десять лебедів хвилями срібними,
Клекіт орлій луна понад ними ген.
– Гей зі славного Ростова та й із города
То не ясен сокіл із соколиком випурхував –
Виїжджали два могучих витязі,
Що на ймення один – Олексій Попович млад,
Молоденький із ним Яким Іванович.
Їздили богатирі плече в плече,
Стремено в стремено богатирськеє;
Їздили-гуляли в полі чистому,
Не наїздили нічого в полі чистому:
Не бачили птиці перелітної,
Не бачили звіра порискучого;
Тільки і наїхали в полі чистому
Три доріженьки широкії,
Поміж тих доріжечок горюч камінь лежить,
А на камені написи тім написано.
Мовить же Олексик Попович млад:
"Ай ти, братику мій Якиме Йвановичу!
Чоловік ти навчений у грамоті:
Подивись на камені написи,
Що на камені тім написано-"
Зістрибнув Яким із борзого коня,
Подивився на камені написи,
А на камені три доріженьки розписано:
Перша-бо доріженька – на Суздаль-град,
Друга – аж до Чернігова славного,
Третя – ген до города до Києва,
До ласкавого та й князя Володимира.
Мовить же на те Яким Іванович:
"Ой ти, братику мій Олексо Поповичу!
Ти якою доріжкою зволиш путь держать-"
Олексійко Попович млад одказує:
"Кажуть, в Суздалі хмільного багацько є,
Ми ж з тобою, брате, уп'янливі,
Піде слава про нас нехорошая.
Кажуть, в Чернігові діви вродливі зелó ,
Ми ж з тобою, братику, влюбливі,
Піде слава про нас нехорошая.
Лучче їхати нам до города Києва,
До ласкавого князя Володимира:
В Києві дружина богатирськая,
Оборона в Києві землі руської".
Повернули добрі молодці добрих коней
Та й поїхали до города до Києва.
Не доїхавши до славної Сафат-ріки ,
Зупинялися на луках-заплавах зелених
Покормити гаразд своїх коників,
Розставляли два білих намети.
Тож Олексик на спочивок ліг,
Мале врем'я позагаявшись.
Молодий же Яким добрих коників
В луг зелений пустив, істриноживши,
Сам приліг у шатрі, наморившися.
Вже минула і ніч та осінняя,
Віді сну Олексьо пробуджується,
Устає рано-ранесенько,
Ранковою росою вмивається,
Білою хустиною втирається,
На схід сонця Богові молиться.
Молодий Яким же Іванович
Сходив хутко по коні на пáстівень,
Напоїти зводив на Сафат-ріку.
Наказав Олексій осідлатися,
В стольний Київ у град споряджатися.
Аж приходить до них каліка перехожая :
Постоли на нім та й семи шовків,
Переплетені чистим сéребром,
Передки черлен злотом винизані,
Шуба соболина довгопола на нім,
Капелюх же землі грецької,
Пуга в нього дорожня – свинцю тридцять пуд,
Свинцю доброго, кускового.
Мовить же тая каліка перехожая:
"Здоровенькі будьте, удалі добрі молодці!
Видів я за славною за Сафат-рікою
Молодого Тугарина Змієвича:
Заввишки-бо він, Тугарин, сажнів до трьох,
Проміж плечей у нього – сажень косовий ,
Проміж очей у нього – стрілиця гартована,
Кінь крилатий під Тугарином, як лютий звір,
Із пащеки-бо вогонь пашить,
Із ушей-бо дим стовпом валить" .
Прив'язався до нього тут Олексьо млад:
"Ой ти, братику мій, каліко перехожая!
Дай своє мені убрання калічеє,
Сам візьми моє богатирськеє:
Дай мені постолики семи шовків,
Переплетені чистим серебром,
Передки черлен злотом винизані,
Шубку соболину та й довгополую,
Капелюха землі грецької,
Й тую пугу подорожнюю,
Що свинцю в ній яких тридцять пуд".
Не відмовив каліка перехожая,
Дав він йому своє убрання калічеє,
Надягав сам убрання богатирськеє.
Наряджається Олекса вже калікою,
Взяв з собою й пугу подорожнюю,
Що свинцю в ній яких тридцять пуд,
Взяв в запас іще й кинджалище булатнеє
І за славну гайда за Сафат-ріку.
Як заввидів тут Тугарин Змієвич
Віддалік Олешечка Поповича,
Заревів, собака, гучним голосом,
Задрижала аж дібровонька зеленая,
Молодий Олексик ледь живий іде.
Каже ж тут до нього той Тугарин Змієвич:
"Здоровий же будь, каліко перехожая!
Не чував лиш ти, не видав лиш де
Молодого витязя Олексу Поповича?
Я б Олексу того заколов копієм,
Заколов копієм, іспалив би вогнем".
Промовля Олексій старинóю-калікою:
"Здоровесенький будь, Тугарину Змієвичу!
А під'їдь-но поближче до мене до старища:
Не слихати мені віддалеки, що мовиш ти".
Під'їжджає до нього Тугарин той Змієвич.
Як зрівнялись млад Олекса з Тугарином,
Пугою його по голові гепнув-махнув,
Буйну голову Тугарину розбив-розтрощив,
Повалив собаку на землю сиру,
Сам ускочив йому на чорнії груди.
Тут змолився Тугарин Змієвич млад:
"Здоров був, каліко перехожая!
Чи ж не сам ти і є Олексієм Поповичем?
Якщо так, то ну ж побратаймося".
Та ж бо ні, Олексьо врагу віри не йме,
Відрубав йому він буйную голову,
Ще й ізняв з нього вбрання барвистеє,
Вбрання барвистеє, в сто тисяч оцінене.
Самого в тороки́ зав'язав,
Одягався в убрання барвистеє,
На коня його сів, на лютого звіра,
І поїхав до своїх шатер білих він.
Як побачили його Яким із калікою,
Ізлякалися, мерщій на добрих коней,
Та й помчали к Ростову ко городу.
Настигає їх Олекса Попович млад,
Обертається раптом Яким же Іванович –
Здався він їм Тугарином Змієвичем,
І висмикує він бойову зброю палицю,
Палицю булатную на тридцять пуд,
І кидає її позад себе ген –
Та й попав Олексію во груди білії,
Збив Олексу з сідельця черкеського
Та й упав він на землю сиру.
Вмить зіскочив Яким зі свого коня,
Сів йому на ті груди білії,
Взявся їх пороти кинджалищем –
Та й побачив хреста злоточудного,
Сам заплакав, говорить калічищу:
"Согрішив отсе тяжко я, окаянний,
Що убив свого братця родимого!"
Стали оба його тут трясти, качать,
Подали йому ліків – пиття заморського,
Та й ожив Олексій Попович млад.
Помінялись вони з калікою одягом:
Надягав каліка убрання калічеє,
Надягав Олексій усе богатирськеє,
А барвисті шати Тугарина
Положили собі в інші тороки.
Самі скочили верхи на коней своїх
І поїхали до града до Києва,
До ласкавого Володимира.
Як приїхали вони в Київ-град,
Як заїхали на княжинецький двір,
З добрих коней зіскочили,
Прив'язали мерщій до конов'язі
Та пішли у гридницю світлую.
В Володимира ж, князя ласкавого,
Із княгинею Опраксією
Йде весільний почесний пир,
Усіх знатних людей запрошено,
Всенький люд хрещений покликано.
Як ввійшли во гридницю світлую,
Спасу моляться перед образом,
Кланяються на чотири сторони,
Князю з княгинею насамперед.
Мовить їм ласкавий Володимир-князь:
"Доброго здоров'я, добрі молодці!
А як же вас звати на йменнячко,
Величати як вас по батькові?
Вам за йменням можна би місце дати
Та по батькові ушанувати".
Мовить Олексик Попович млад:
"Я із красного Ростова-города,
Син Леонтія, попа соборного ,
А зовуть Олексієм Поповичем.
Стрів дорогою я Тугарина Змієвича,
Голову зрубав чудовиську,
В тороках до тебе привіз".
"Гой єси, Олексію Поповичу млад! –
Так возрадувавсь князь стольнокиївський.