– Вельми давно во Києві-граді,
Коли ще малим був наш Київ-град,
Коли ще мало було киян,
Коли ще правили князі Києвичі,
Жив за Дніпром, за Слов'янщиною,
За тією за Дніпрянщиною
Змій ненатлий, жахний, кровожерливий,
Змій, якому все людське чуже було,
Що й на дух нашу кістку ненавидів.
Брала дань із киян та потворина,
Не злотом, не сріблом, не жемчугом,
Не соболями, не куницями і лисицями,
Не хлібом білим, не вином зеленим –
Тілом білим і віком юним,
Отрокáми-соболями та дівицями-куницями.
Врядило так віче:
Давати, як кличе,
Бо знають в народі –
Його вбити годі.
Одного той Змій страшенний поглине,
А всенького Києва пощадить.
Щороку, щоліта
Несуть того цвіту:
Раз юнака, раз діву, раз юнака, раз діву,
Списаних на бересті,
Складених на поживу.
Тільки той не попаде у Змієву пащу,
Хто раніше помре, хто раніше загине.
Ішли рік за роком
Гончаренки́ й гончарівни,
Кравченки́ й кравченківни,
Волхвові доні й боярські сини,
Воєводські діти,
Й роботичі, й кміти …
Всіх оплакали, всіх до Дніпра провели,
Всіх той Змій страшенний поглинув,
Та всенького Києва пощадив.
І прийшов той час, прийшла та година,
Що треба віддати й князівську дитину:
Дочку найгарнішую, найлюбішу,
Якій би вже до вінця,
Бистра умом і прекрасна з лиця.
І князівну оплакали, до Дніпра провели,
Щоб її той Змій страшенний поглинув,
Та всенького Києва пощадив.
Одначе не з'їла потвора дівчи́ни,
Сподобалась дуже за красу,
Та за доброту, та за ласку.
Живе у його норі,
Живе у теплі та добрі,
Годить Змієві як жона,
Та не має спокійного сна:
Як би вибратися до батенька-матінки,
Як би Київ на другий год врятуватоньки.
От питає вона ласкаво свойого мужа:
"Будь здоровий, мій чоловіченьку!
Який же ти в мене кріпкий,
Який же ти в мене міцний!
Чи є в світі над тебе хто дужчий?
Ти великий, ти страшний, ти сильний,
Тобі, либонь, боятися нікого".
Одвічає Змій жоні своїй молодій:
"Гай-гай, великий я, і страшний, і сильний,
Та є на світі ще й дужчий за мене –
Кирило Кожум'яка, киянин.
В нього сила така,
Як ні в кого, рука:
Що як стане мочити в Дніпрі заразом дванадцять волових шкур,
То Кирило ті шкури одним махом витягне,
А до мене, Змія, й байдуже, і не помітить.
Такий я великий, такий сильний,
Та Кирила, либонь, боюсь одного.
Проте він не прийде по душу мою,
Йому б лише тії шкури пильнувати,
Йому б лише взуття-одягу пошивати".
Метикує собі князівна, як би то подати знак,
Як би то вісточку на той берег послати.
А мала вона голуба, що зі своїх рук викормила,
Що найбільше пестила-любила,
Що з собою, до Змія йдучи, узяла.
Написала князівна до батенька на шматочкові берести
Дрібними буквочками отакі слова:
"Будь здоровий, мій рідний батеньку!
Казав Змій, що є лиш один,
Хто з ним зможе битися-ратитись
І кого він в усьому світі боїться лишень, –
Кирила Кожум'яку киянина.
Ви пошліть до Кирила сімдесят стáрців ветхих,
Може, впросять вони.
Ви пошліть до Кирила сімдесят матерів-удовиць,
Може, впросять вони.
Ви пошліть до Кирила сімдесят діточок невинних,
Може, впросять вони.
Та пошліть йому злота, і сребра, і жемчугу,
І шуб із куниць,
І шапок із лисиць,
Може, він согласиться
Зо Змієм ратиться-биться".
Сі слова написала,
До лапки голубу прив'язала –
Полетів голуб на той берег Дніпра.
Прилітає голуб на княжинецький двір,
Сів на ґанкові та й вуркоче,
До рук людських віддатися хоче.
Гралися діти княжі на тому подвір'ї,
Покликали князя: "Ой батеньку!"
Покликали княгиню: "Ой матінко!
Чи не сестрицин се голубок прилетів-"
Думає князь: "Ой Божечку!"
Дума княгиня: "Ой лелечко!
То вернувся доччин голубок уже сам,
Поглинув-таки дочку ірод проклятий".
Та бере князь голуба приманює,
З лапки письмо відкріплює,
Буквиці доччині прочитує,
Та боярів своїх іскликає,
Та боярів своїх він питає:
"А чи єсть в моїм Києві-граді
Чи на Горі, чи на посаді,
Кирило, що кличуть його Кожум'якою-"
"Єсть такий, – кажуть йому бояри, –
Живе під Горою отут, на Подолі.
Отець його воїн, брати його вої,
А він кожі мне-вичиняє,
Нічого більше на світі не знає.
Не ходить на віча, не ходить на пляси,
До гривень і хутер нітрохи не ласий".
"Спорядіть же до нього сімдесят старців ветхих, – каже князь, –
Та насипте їм для Кирила чашу злата, чашу срібла і чашу перлин:
Чи не впросять, аби Змія убив".
Пішли до Кирилової хижі сімдесят старців ветхих,
Подарунки ті принесли.
Припали до віконця – Кожум'яка дванадцять кож одночасно мне.
Рипнули двері – Кожум'яка жахнувся, кожі репнули під руками,
Великий жаль його взяв,
Великий гнів його взяв,
Насилу дослухав старих людей і прогнав.
"Спорядіть же до Кирила сімдесят матерів-удовиць, – каже князь, –
Та вкладіть в сім мішків шуб з куниць і шапок із лисиць:
Чи не впросять вони, аби Змія убив".
Пішли до Кирилової хижі сімдесят матерів-удовиць,
Просили-молили, кланялись низько,
Та не впросили, та не вмолили:
Все ще Кирило за тими кожами журиться.
"Відправте ж тепер до Кирила сімдесят діток невинних, – каже князь, –
Та нехай візьме кожен, що йому найдорожче:
Чи не впросять вони, аби Змія убив".
Здалеку до хижі стали діточки на колінця,
Стали плакати аж по вінця,
Стали класти Кирилові, що кому найдорожче:
Той поклав яблучко, той поклав грушечку,
Та поклала медовую кружечку,
І все прохають, чого до пуття і не знають,
Богатирськеє серце тим плаканням крають.
"Гаразд, – каже Кирило: – Не послухав старців, не послухав удів,
Та послухаю ваших я слів".
Пішов Кирило на княжинецький двір,
Приступає до князя й каже такі-от слова:
"Будь здоровий, князю! Я той Кожум'яка, що хоче Змія убити,
Твою дочку та всенький Київ ослободити.
Бо саме пора нову жертву йому давати,
За кимось новим плакати-ридати.
Дайте мені лише дванадцять бочок смоли,
Та дванадцять возів конопель,
Та булаву на дванадцять пудів" .
Дали йому те мерщій, як вродилось:
Дванадцять бочок смоли,
Дванадцять возів конопель,
Та ще булаву на дванадцять пудів.
Кирило коноплями обмотався, смолою обсмолився,
Узяв булаву та й подався до Змія.
Приходить до Змія, коли на сей год
Він на берег Дніпра припливає,
Жертву-данину людськую желає.
"А що, – каже, – Кириле, битися ти прийшов чи миритися-"
"Де вже миритися! Битися з тобою, іродом проклятим".
Був той двобій довгий, затятий,
Аж земля гуде і трясеться,
А людям по горах завмирає серце:
Що розбіжиться Змій та вхопить зубами Кирила,
То так кусок смоли й вирве,
Що розбіжиться та вхопить –
То так жмут конопель і вирве.
Богатир же його булавою бух та й бух,
Аж ледве у Змія у тілі дух.
Що вперіщить, то по кісточки в землю вжене,
Що вперіщить, то по коліна в землю вжене.
Змій як огонь горить,
Поки збігає до Дніпра, щоб охолодитися,
Поки збігає до Славути води напитися,
Кожум'яка знов обмотається коноплями
Та знову обсмолиться.
Так бились годину, билися дві,
Обидва змордовані й ледве живі,
Чим кінчиться герць той, ніхто ж бо не знає,
Здавалося, кузня димить і палає.
Та раптом Кирило ударом з плечей
Вгамселив Зміюку помежи очей.
Лежить на Подолі, ще й лапи задер.
Кирило із нього теж кожу іздер.
А м'ясо з кістками поклав на вогонь,
На той камінь, що люди богам жертви носили,
Де волхви богам молитви голосили,
Спалив, попіл межи горами київськими,
Понад водами дніпровськими розвіяв.
Кияни ж на горах стояли, на Поділ вибігали,
Славному богатиреві Кирилові Комум'яці
Пісню складали.
***
Як скінчив сюю річ Добриня Микитович,
Як замовкли його гуслоньки яворовії,
Як мовчав над почутим і князь, і весь його почет,
Тут з-за столу встає найстаріший з бояр
Сивовласий Берм'ята Васильович:
– Будь во здравії, князю преславний ти наш
Володимире стольнокиївський!
Лиш додати до стáрини слово дозволь,
Щось скажу я з твого благословлення.
Той Кирило, повíдали дід і прадід мені,
Був моїм незабутнім прапращуром.
Ім'я князя не знаєм, затерлось в віках,
Але подвиг Усмошевця́ – закарбовано.
Так тоді прислужився Кирило (Микита чи Ян),
Сам-один, не кольчужених воїнів стан,
Що віддав князь врятовану доньку за нього,
Так поклавши початок боярського роду старого.
Казав дід, її звали Купава.
А Кирилу в Русі все рокочеться слава.
Билина друга
Вольгá Всеславич: індійський похід
Народження від Змія. – Дитячі роки Вольги . –
Витязь набирає дружину. – Перші подвиги. – Похід в Індію
– Ген в старії времена, в предковічнії,
У давні часи, призабутії,
У старії времена
Була наша сторона
Не Христової віри – поганої,
Не правдивої віри – оманної.
В Київ-граді жила тоді,
На Горі во теремі проживала тоді
Молода княгиня Марта Всеславівна,
Жона Святославова.
Нема мужа з походу день, немає рік,
Втратила княгиня часові лік.
Стала княгиня по зелен саду гуляти,
По саду гуляти, барвінок збирати.
Ось гуляє Марта в зеленім саду,
Квітки красні збирає,
З камінця на камінець перескакує.
Зіскочила з одного камінця,
Та й сталась пригода отся:
Наскочила Марта нечаянно
На Змія, у травах причаєного.
Став той Змій по чобітку сап'яновім підніматися,
Навкруг білої ніженьки обвиватися,
З Мартою Всеславівною обійматися,
Другом ласкавим називатися.
Стала Марта зо Змієм в саду гуляти-розкошувати,
Честі жіночої не пильнувати.
Погуляла днину, погуляла другу,
Повірила Змію, мов близькому другу.
Погуляла та й під серцем понéсла.
Жона Святославова, порядна і чесна.
Закотилося ясне сонечко,
Закотилося за гороньки високії,
За моря глибокії, широкії,
Розсіялись часті звізди в небі вишньому –
Народився на матінці на святій Русі
Молод богатир Вольга Всеславович .
Півтори години буде лиш Вользі –
Промовляє він, ніби грім гримить:
"Здоровенька будь, паніматінко,
Молодая Марто та й Всеславівно!
Ти не пеленай в пелюшки червленії,
Не поясуй в пояси шовковії –
Пеленай мене, паніматінко,
В кріпкії лати булатнії,
А на буйну голову клади злот шолом,
В праву руч – палицю свинцевую,
Щоб вагою була яких триста пуд.
Буде меч ось так, буде кий ось тут".
Одрікає ж йому Марта Всеславівна:
"Здоровенький будь, сину мій, Вольго Всеславичу!
Дам тобі я лати кріпкії, меч та золотий шолом,
Дам і палицю свинцевую в яких триста пуд.
Підрости лишень і зробися мудр:
Піди в темний ліс, у великий дім,
Наймудріших сім проживають в нім.
Навчися від них всіх наук-премудростей".
Ріс-підріс Вольга до семи годків,
Як пішов Вольга по сирій землі –
То сира земля сколихнулася,
По темних лісах звірі всі розбіглися,
Попідхмар'ю птиці розлетілися,
В синім морі риби розметалися.
І пішов Вольга та й Всеславович
В темний ліс, у великий дім
(Наймудріших сім проживають в нім) –
Вчитись різних хитрощів-мудрощів.
Научався першої хитрості-мудрості –
Перекинутись ясним соколом;
Научався другої хитрості-мудрості –
Перекинутись сіроманищем;
Научався третьої хитрості-мудрості –
Перекинутись туром – роги золоті.
Розпочав він оце семиліткою,
Научався до дванадцяти.
Став дружину собі набирати Вольга,
Дружиноньку добрую, хоробрую.
Набирав дружину років зо три він:
Самому Вользі ось п'ятнадцять літ
І усій дружині по п'ятнадцять теж.
Тридцять молодців набрав без єдиного,
Став він з ними же та тридцятий сам.
І промовив Вольга отакі слова:
"Дружино моя добрая, хоробрая,
Тридцять молодців без єдиного!
Слухайте-но братця більшого,
Робіть-но діло, що велю я вам:
Од моєї від слави богатирської
Звірі пішли в темні пущі-ліси,
Птиці ринулись попід хмари ген,
Розметались риби в морі синьому,
В морі синьому до глибоких ям.
Вийте-но тенета шовковії,
Ставте-но в пущах та лісах,
В темнім лісі, по сирій землі,
Та ловіте в них куниць і лисиць,
Всяких диких звірів, чорних соболів".
Вони слухали братця більшого,
Діло справили, що велів їм він:
Вили тенета шовковії,
Становили їх в темному бору,
В темному бору, по сирій землі,
Ловили три дні та три ночі –
Не могли добуть жодного звірка.
Перекинувсь Волга лютим звірищем
Та помчав в темний ліс по сирій землі,
Заганяв до тенет куниць і лисиць,
Всяких диких звірів, чорних соболів;
Ні ведмедю, ні вовкові спуску не давав,
Та й дрібними звірятами не погорджував:
Забирав поскакучих зайчиків,
Брав і малих горностайчиків.
І поїв-кормив він дружиноньку,
Обував-одягав молодців своїх,
І носили вони шуби з соболя,
Переміннії шуби – то барсові.
І промовив Вольга отакі слова:
"Дружинонько моя добрая, хоробрая!
Слухайте-но братця більшого,
Робіть-но діло повелене:
Звірі в лісах усі повиловлені;
Вийте-но сіті шовковії,
Ставте-но їх во темнім бору,
Во темнім бору, на самім верху,
І ловіть у них гусі-лебеді,
Сірих утоньок й малих пташечок".
Вони слухали братця більшого,
Робили діло повелене:
Вили сіточки шовковії,
Ставили їх во темнім бору,
Во темнім бору, на самім верху,
Ловили три дні і три ночі –
Не змогли добуть ані пташечки.
Перекинувся Вольга ясним соколом,
Полетів Вольга попід хмарами,
Завертав у сіть гусі-лебеді,
Сірих утоньок й малих пташечок.
І поїв-кормив він дружиноньку,
Всі-бо страви у нього добірнії,
Перемінні наїдки – цукровії.
І промовив Вольга отакі слова:
"Дружинонько моя добрая, хоробрая!
Слухайте-но братця більшого,
Учиніть-но діло повелене:
Звірі-птиці в лісах всі вже виловлено;
Ви беріть топори дроворубнії,
Та будуйте суденце дубовеє,
Лагодіть мережі шовковії,
Поплавочки кладіть чистозлотії,
Випливайте на море на синєє
І ловіте сьомжинку, білужинку,
Дорогую рибу осетринку,
Та і щученьку, малу плотвичку".
Вони слухали братця більшого,
Учинили, що їм повелено:
За сокири взялись дроворубнії,
Будували суденце дубовеє,
Лагодили мережі шовковії,
Випливали на море на синєє,
Ловили три дні і три ночі –
Не змогли добуть ані рибочки.
Перекинувсь Вольга в рибу щучину,
І пустився Вольга в море синєє,
Із глибоких ям риб повилякував,
Завертав сьомжину, білужину,
Дорогую рибку осетринку,
Брав і щученьку, малу плотвичку…
Аж дійшла тут ось чутка великая
До стольного града до Києва,
Що індійський цар споряджається,
Київ-град узять нахваляється,
Руські святині розорити, з димом пустити.
І промовив Вольга отакі слова:
"Дружино моя добрая, хоробрая!
А чи є серед вас який молодець,
Що сходив би у царство індійськеє,
Про царя Салтика Ставруловича
Та про думу його тайну провідати,
Чи намірився їхати на святую він Русь?
Того молодця буду жалувати
За його за послугу великую".
Тут всі молодці добрії, хоробрії –
Більший тулиться за середнього,
Середній тулиться за меншого,
А з меншого взяти нічого.
Наче лист до трави пристилається,
Вся дружина його преклоняється:
"Вже ж якого знайти доброго молодця
Понад тебе, Вольгу Всеславича!"
Так що, видно ж, Вользі йти самому вже!
Перекинувсь на тура – роги злотнії,
Перший скік стрибнув аж за дві версти ,
Другий скік – уже не змогли знайти.
Добіг скоками до царства індійського,
Перекинувся на малу пташицю,
Слухав речі тут потаємнії.
Мовить цар Салтик Ставрулович
До своєї цариці Азвяківни:
"Ой же ж ти, жоно коханая,
Молодая царице Азвяківно!
Чи ти знаєш мою царську видумку-"
Промовляє цариця Азвяківна:
"Ой же царю Салтику Ставруловичу,
Як же знать твою царськую видумку-"
Промовляє цар Салтик Ставрулович:
"Я задумав їхати на святую Русь,
Завоюю дев'ять городíв на Русі,
Подарую гради́ дев'яти синам,
А собі візьму славен Київ-град.
А тобі, царице Азвяківно,
Подарую коштовную шубоньку".
Промовляє цариця Азвяківна:
"Вночі спалось – вві сні мені виділось:
Як зі східної із-під сторóноньки
Налетіла мала птиця-пташиця,
А з-під західної із-під сторононьки
Налетів птах чорний ворон-крук;
В чистім полі вони ізліталися,
Між собою билися-побивалися.
Малá ж бо та птиця-пташиця
Крука-ворона геть повикльовувала,
По пір'їні його геть повищипувала
І за вітром його попустила геть.
Мала ж бо та птиця-пташиця –
Молодий богатир Вольга Всеславович,
Чорний ворон-крук – цар Салтик Ставрулович".
Як ті речі царю не сподобалися!
Як ударить він царицю
По білому ли́цю,
Ще ж не був ніхто із царем так сміл –
Кинув він її на цегля́ний діл,
Кинув він її іще раз други́й,
Сказав їй із притиском він глагол такий:
"А поїду ж я на святую Русь,
Завоюю дев'ять міст на Русі,
Подарую міста дев'яти синам,
Самому собі візьму Київ-град!"
Промовив же тут Вольга Всеславович:
"Ай ти, царю Салтику Ставруловичу!
Не бувать тобі на святій Русі,
Не владіть тобі градом Києвом!"
Перекинувсь Вольга на сірого вовка,
Поскакав Вольга на конюшний двір,
Добрих коней усіх перегриз він,
Глотки в коней усіх перекушував;
Перекинувся малим горностаєчком
Та й побіг по підвалах і погребах,
Тятиви в тугих луків надкушував,
У калених стріл залізця виймав же він,
Шаблі гострії понадщерблював,
Палиці булатнії дугою зігнув.
Перекинувсь тоді ясним соколом,
Високо звився попідхмар'ю ген,
Полетів далеко во чистеє поле,
До дружиноньки доброї, хороброї.
Дружина спить, так Вольга не спить,
Розбудив удалих молодців своїх:
"Гей, дружино моя добрая, хоробрая!
Не час тепер спати,
Пора уставати!
Ходімте-но до царства індійського!"
І пішли вони до царства індійського,
Підійшли до стіни білокамінної;
Кріпка стіна білокамінна,
Ворота в стіні залізнії,
Гаки-засуви усе міднії,
Стоїть варта удень і вночі,
Стоїть підворіття з коштовної кістки,
Вигадливі узори вирізано,
Тільки ж у той виріз – мурашу пройти.
Молодці зажурилися, запечалились:
"Погубити нам тут буйні голови!
Бо ж як нам буде стіну ту пройти-"
Молодий Вольга догадливий був:
Сам себе перекинув мурашиком
І всіх добрих молодців мурашками –
Пройшли вони стіну білокам'яну,
На ту сторону, в царство індійськеє.
Перекинув знова в добрих молодців
Зі всією зі зброєю ратною.
Говорить до них, їм наказ дає:
"Дружино моя, добрая, хоробрая!
Ви ходіть-но по царству індійському,
Ви рубайте старого й маленького,
Не лишайте нікого і на розплід;
Оставляйте лише тут жіночу стать,
Красних дівоньок-душечок вибраних
Небагато-немало – сім тисяч їх".
Тож і ходять вони по царству індійському,
Тож рубають старого й маленького,
Залишають саму лиш жіночу стать,
Красних дівоньок-душечок вибраних
Небагато-немало – сім тисяч їх.
"Дружино моя добрая, хоробрая!
А нумо тепер той полон ділить".
Що ж було дорогим на тім поділі,
Що ж було на тім поділі дешево?
Добрі коні були по сім гривень аж,
Оружжя булатнеє – гривень до шести,
Шаблі гострії – гривень до п'яти,
Тяжкі палиці булатнії – по три гривні лиш.
А що дешево – то жіноча стать:
Як бабуся стара, то по пів шагá,
Жінки-молодійки – то по дві копійки,
Красні ж дівоньки – то до гривеньки.
***
Хóроше Добринечко Микитич млад
В гуселечки грає в яворовії,
Хороше співа старинку давнюю
Про удалого Вольгу Всеславича
Із його дружиною хороброю.
На пиру всі притихли, примовкнули,
Всі примовкнули та й заслухались.
Просять ще про Вольгу старину яку
Їм при сьому столу заспівати враз,
При беседоньці при смиренній сій.
Тож Добриня тонкі знов настроює,
Знов пуска десять лебедів по хвилях плисти,
Знову клекіт орлиний у піднебессі ген.
Билина третя
Вольга і брати Лíвики
Небожі грабують Литву.