Я вмію завзято вертіти хвостом. Ось так! – сказав песик, повертів хвостиком і, не дочекавшись похвали, спитав:
– Чому ви всі засмучені? День такий чи що? Моя маленька пані теж чомусь сьогодні сумна і не балакуча.
– То виходить… Ти нічого не знаєш? – озвалися снігурі і все розказали: що сорока пролітала мимо їхнього вікна, що Новий рік не настане, і дівчинка залишиться без подарунка.
– Як це? – не розумів песик. – Не можна, щоб моя пані залишилась без подарунка! І як я цього не чув? Мабуть, це був вечір, і саме тоді я ув'язався за татком, що вирушив до крамниці. Гав! Гав!
– У-у-гх… У-у-гх…Треба щось придумати, – сказав голуб.
– А давайте кожен із нас щось подарує Оленці, – запропонувала білочка.
– Так! Так буде найкраще. Дівчинка отримає подарунок, і Новий рік – настане! – вигукнула сорока і полетіла до Оленчиного будинку.
Песик побіг слідом... Снігурі, голуб, білочка теж поспішили за сорокою.
– А-ч-ч-ч-ч! – скрикнула сорока, сівши на знайому березу. – Бачите ляльку на вікні? То кімната Оленчина!
– Здивуємо дівчинку! – радісно заспівали снігурі і полинули шукати їй подарунок.
Білочка запам'ятала це вікно, цю березу і кудись поспішила, пострибала з гілки на гілку, з дерева на дерево. Голуб полетів теж.
Зосталися сорока та песик.
– Ну що, друже… Поспішу і я. До вечора! А-ч-ч-ч-ч! – крикнула сорока і полетіла. Песик провів її поглядом і побіг по алеї, грузнучи у снігу. По пішохідному переходу перебіг дорогу… і поспішив до ринку.
Там стояв гамір. Люди щось вибирали, гомоніли-торгувалися; продавці розхвалювали свої товари... Неподалік від лавки солодощів і новорічних подарунків дідусь продавав великого папугу. Зелений чубатий папуга умів розмовляти.
– От халепа! От халепа… – повторював він. Песик його помітив, підбіг...
– Ти не хочеш, щоб тебе продавали? – запитав він папугу.
– Не те, щоб так... І не те, щоб ні. Хазяїн – він добрий. Просто в нього від моїх балачок болить голова. Дід був зовсім юний, коли, будучи у плаванні, спіймав мене і привіз сюди. Розумієш, я хочу додому – в Африку. А мене продають! Замість того, щоб відкрити клітку і випустити на волю! – скрикнув папуга, а потім тихенько спитав: – Як думаєш, друже, якщо я втечу, чи зможу я туди долетіти?
– В Африку?
– Ага.
– Не знаю, – зітхнув песик. – Думаю, що вона десь дуже далеко.
– А тебе що? Також хочуть продати? Чого тут вештаєшся? – спитав його папуга.
– Ні! Мене ніхто не збирається продавати. Бігаю, дивлюсь і думаю: що б знайти і подарувати моїй маленькій пані? Щоб вона зраділа, і настав Новий рік! Її налаяла мама і сказала, що вона зостанеться без подарунка, а Новий рік не настане, – розповів песик.
– Це неправильно! Дівчинка без дарунка?! Як же це – Новий рік не настане? – на всю горлянку закричав папуга. І переповів те, що почув від песика, усім довкола. Дідусь, що його продавав, на якийсь час відійшов від клітки, а потім повернувся з маленьким пакуночком, перев'язаним пишною стрічкою, і подав його песику.
– На, візьми. Це для твоєї пані цукерки, – промовив дідусь і додав: – Новий рік настане! Я довго живу на світі і ще не бачив такого, щоб Новий рік не настав. Біжи, песику, неси дарунок!
Песик був щасливий. Лащився до дідуся, весело гавкав і смішно крутив хвостом.
– Бувай, папуго! – кинув на прощання і побіг. Чемно тримаючи зубами дарунок, він перебіг вулицю і поспішив далі. Люди на нього дивилися, зупинялись… Хтось дивувався… Хтось сміявся… А хтось лаяв, подумавши, що він поцупив пакунок із солодощами.
Та песик не зважав – поспішав додому.
Забіг на поріг, прошмигнув, повз жінки, що з ялинкою заходила у під'їзд, і помчав сходами… Та ось… він побачив, що у двері їхньої квартири стукає листоноша… і зупинився.
Вийшов Оленчин тато. Доки він розмовляв з листоношою та розглядав якийсь конверт… песик забіг у квартиру.
Майнув до ялинки, поклав за ляльковим Дідом Морозом подарунок і поспішив до Оленчиної кімнати.
Дівчинка була невеселою, хоч тато купив ялинку, і вона сама красиво її вбрала.
– Навіщо ялинка без Нового року? – шепотіла Оленка, не зважаючи на свого песика.
Настав вечір. Надворі стемніло, і на небі з'явились яскраві зорі. Песик лежав на дивані, дививсь у вікно і засинав.
Йому снилось, що Оленка знайшла під ялинкою подарунок. Той, що він приніс із ринку. Уві сні він бачив, як її тато з мамою потайки кладуть під ялинку веселкову скриньку і велику ляльку. Снився парк. Снились вітерець і святкова ялинка, та, що росте серед парку… Ялинка просила, щоб вітерець зняв з її гілочки низку намиста і подарував Оленці… Снилися білочка, снігурі, голуб і сорока. Білочка тримала добірну ялинкову шишку; снігурі – китицю стиглої, вкритої інієм горобини; голуб – прозору золотаву стрічку, а сорока – цукерку у яскравій обгортці.
На білому, запорошеному сніжинками підвіконні вони залишили дарунки для Оленки. І раділи, і вірили, що настав Новий рік.
Песик солодко спав, він і не зчувся, як швидко минула ніч.
– З Новим роком! З Новим роком! Новий рік настав! – пролунав веселий Оленчин голосочок і розбудив його. Дівчинка стояла біля вікна і тримала в руках подарунки: пакуночок, перев'язаний червоною стрічкою, веселкову скриньку та велику ляльку. А там, за вікном… на засніженому підвіконні лежали: велика шишка, китиця багряної горобини, прозора золотава стрічка і цукерка у блискучій обгортці… Поряд з ними лежало й виблискувало срібне намисто.
Вітерець легенько хитав березові віти, підгойдував сніжинки, що осипалися з них, і промовляв:
– З Новим роком! З Новим роком! З Новим роком!
19.12.13 р.
Ліхтар і сніжинки
На місто опустився тихий зимовий вечір. Вулиці, алеї, будинки вкрила синя імла. В глибині двору засвітився ліхтар, і все заблищало блискітками зими. Було холодно, але ліхтаря це не
лякало – він сяяв і своїм теплим привітом торкався усіх, хто опинявся у колі його світла.
Зрештою зовсім стемніло, вечір розчинився у тінях, і він з-під свого блискучого козирка поглянув на небо.
– Як прикро, що місяць і зорі сховало щільне простирадло хмар… А я так хотів з ними погомоніти. Доведеться світити самому! – печально зауважив юний ліхтар.
Відтоді, як його встановили, він ніколи не сумував під зоряно-місячним небом. Небесні світила знають багато цікавих історій... Якби не вони, то він би так ніколи і не дізнався, що є їхнім далеким родичем. Ліхтар шкодував,
що народився не таким, як вони. Йому хотілося теж так чарівно мерехтіти – опинитися серед зірок і відкрити у далекому небесному просторі власну планету, ім'я якої "Ліхтар будинку № 16".
"Сумно. А так хочеться хоч з кимось поговорити. Старенька липа міцно спить... і не зважає на мене. А що як її розбурхати? Але вона так солодко спить… Шкода будити!" – подумав ліхтар і побачив, як пролетіла сова.
– І куди можна так поспішати? – вигукнув він, освітивши їй шлях.
– Ніколи мені розбалакувати з тобою! Треба хоч якесь поганеньке мишеня вполювати. Добре тобі. Світиш… А я вже три дні нічого не їла, – сказала сова і полетіла на горище сусіднього будинку.
Настала глибока ніч. У вікнах квартир згасло світло, а ліхтар сяяв, дожидаючи нового ранку.
Раптом одна за одною з неба посипалися сніжинки. Під світлом ліхтаря вони блищали, як діаманти.
– Нарешті! Нарешті ми тут! – співали сніжинки, дивуючись, як святково їх зустрічає планета Земля.
Матуся-хмара розповідала, перш ніж відпустити їх у світ, що вони побачать сонце. Сніжинки все падали й падали… А ліхтар усміхався до кожної з них і казав:
– Як вас багато! Доброї ночі, сніжинки! Доброї ночі!
– Доброї ночі, сонечко! – промовляли вони у відповідь.
Ліхтар почув, як його назвали сніжинки, і засяяв ще дужче. Він був щасливий, але розумів: сніжна малеча щойно народилася, і він повинен відкрити їм правду.
– Ні, що ви… Я лише ліхтар! Якщо розсіються хмари, то сонце ви побачите вранці. А я… лише його дальній родич.
– Як цікаво! Як цікаво! Розкажи нам про сонце, – просили сніжинки.
– Сонце – дуже схоже на мене, але значно більше. На світанку воно потихеньку викочується високо в небо і цілий день світить звеселяючи світ. Увечері ж… сонце ховається за обрій до наступного ранку.
– А що таке світ? – поцікавилися сніжинки.
– Світ – це все, що є навколо: дерева, небо, будинки і їх мешканці, ви і я… Світ – це все, що бачать очі і відчуває серце, – сказав ліхтар і замислився.
– А що таке серце? – запитали сніжинки.
Ліхтар не знав, що відповісти, адже серце у кожного своє… Але сніжинки дивилися на нього і чекали відповіді.
– Серце – це таємниця, що дає сили світити, а значить – жити.
Наближався ранок. Ліхтар і не сподівався, що так швидко промине ніч. Сніжинки падали й падали. Дерева, будинки, двір – було не впізнати! На вулиці з'явилися люди. Світло ліхтаря згасло. Та ліхтар не тривожився, бо знав, що воно спалахне знову – ввечері. З-під свого залізного козирка він стежив за довкіллям. Бачив, як з будинків повиходили дітлахи… Вони дивувалися і казали:
– Ого, скільки випало снігу! – а потім стали ліпити сніжки і качати кулі для снігової баби.
– Що ви робите? Їм боляче! – вигукнув ліхтар. – Сніжинки тільки народилися, а ви їх нещадно здавлюєте в долонях… Качаєте з них величезні кулі! – хвилювався ліхтар і просив дітлахів, щоб так не робили… Та діти його зовсім не чули.
– Не хвилюйся, дядьку ліхтар. Нам аніскілечки не боляче, – озвались сніжинки, стежачи за щасливими дітлахами.
А діти і не здогадувалися, як їм раді сніжинки. Вони раділи, що сніг гарно ліпиться, і сміялися, дивуючи перехожих своїми сніжними фортецями.
Так минув день. Надворі почало вечоріти, і ліхтар увімкнули знову. Діти зраділи, що він засяяв, і від його ласкавого світла стало довкола видно.
З вечірнього неба посипались нові лапаті сніжинки…. А потім вечір змінила ніч. Та і вона добігла кінця… Життя – воно таке: ніколи не зупиняється, біжить… біжить… Так було завжди: ночі змінювалися днями… дні – ночами… Але зрештою ці ночі і дні ставали пережитим минулим, коли розпочинавсь новий день. Роки… вони також не спинялися – спішили один за одним і відлітали в минуле. Їх минуло немало…
І от! Старий рік знову змінився новим – зима добігала кінця. А ліхтар… Він завжди сумував, спостерігаючи, як тануть сніжинки, і поступово старів.
– Чому ти такий зажурений, дідусю ліхтар? – запитала його сніжинка, перетворюючись на крапельку води.
– Не можу змиритися, що ти танеш.
– Але ж я сяю! Дивись, як в мене виходить! – усміхалася крапелька.