Панич Печерський третій день не вилазив із шинку.
— Де наше не пропадало! Націди, Лейбо, іще кварту! — підганяв він корчмаря.
Закінчилися гроші. Панич зірвав з пальця перстень — і продовжував пиячити.
— Мушу своє горе потопити в оковитій, — жалібно стогнав він біля шинквасу. — Програвся я у карти! Скільки майна пішло з молотка!
Але ніхто паничеві Печерському не співчував. Літній чоловік натомість затягнув веселу пісню:
— По дорозі жук, жук, по дорозі чорний...
— З чого ти це так радієш? Найщасливіший у Бога? — підсів до селянина панич.
— Може, і так, — розсудливо мовив літній чоловік. — Урожай цього року добрий, дружина і діти живі-здорові. Є хліб, є до хліба. Чому б мені не радіти?
— Щастя? — лукаво посміхнувся панич, ретельно пережовуючи осетрину. — Хіба ти знаєш, що таке справжній добробут? Що таке справжнє щастя? Село задрипане!
Печерський вихилив до дна келих і, йдучи геть, сказав:
— Всяк по-своєму. Ти щасливий від мізерного, я нещасний від розкоші!
Бідний чоловік глянув у полумисок з осетриною — аж слинка покотилася.
— У нього, бач, горе, — сплюнув селянин. — Ситий, вгодований. А чи відає, що таке справжнє горе? Треба до самого дна випити гірку чашу буття, щоб радіти лише від того, що живеш на світі.