Готувалися чорноморці в далеку мандрівку через синє море до самого Стамбула.
На першому кораблі стояв стерновим досвідчений козак Іван Хмара, що насьорбався солоної води за своє життя — не страшно побратимам гуляти з ним по морю. Другий корабель вів купець Стефан Гайдукевич, родом зі збіднілої "шляхти народової". Як чоловік розумний, користувався повагою серед чорноморців. Але якийсь він був не свій — видно, колись скуштував "пихатої шляхетності". У морській справі він був більш запопадливий, ніж Іван Хмара: на борт корабля взяв два маленьких човники і рятувальні. кола для команди, найбільше коло, звісно, для себе припас.
— Навіщо зайвий вантаж береш? — запитав його Іван Хмара.
— А раптом зчиниться на морі буря, переверне корабель?..
— Ет, — махнув рукою стерновий Хмара, — коли, морська хвиля переверне корабель, то вже ніщо не врятує! Треба пильнувати, щоб перехитрити хвилю, втриматися на плаву...
— Не кажи,— заперечив йому Стефан Гайдукевич, — як є у мене рятувальне коло, то й надія, хоч маленька, але є.
Говорили стернові та й наче у воду дивилися — самі на себе біду накликали. Розгулялася негода та така, що хто скільки прожив на білому світі — не пам'ятав подібного.
— Рубай вітрила! — командував Хмара. — Тримайтеся один за одного, брати-чорноморці!
А Стефан Гайдукевич перш за все подбав не про корабель, а про власну безпеку — надів на себе рятувальне коло. Команда, дивлячись на стернового, також по палубі розсипалася. Кожен намагався порятуватися, за будь-що хапався, адже потопаючий і за соломинку тримається. Підступна хвиля виждала цей момент і накрила корабель. Безглуздо загинули козаки. Пішли вони на дно риб годувати.
А корабель Івана Хмари залишився на воді. Міцно трималися один за одного побратими-моряки. Щасливо дісталися берега. У найближчому монастирі найняли службу божу по утоплениках.
— Нерозумні діти, — хрестив лоба і розтирав сльози по обличчю Іван Хмара. — Нема нічого гіршого, як мізерна надія. Дружба і взаємовиручка товаришів — ось на що сподівається справжній чорноморець, коли виходить у море.