Зараз відправлять до святого Петра ще одного.
Біла на лице, простоволоса вчителька, наче зомбі, вийшла у коло.
– Ось і моя смерть, канонічна, аж до несхочу, – пронеслось у голові Всеволода.
Простягнувши руку до самовбивці, вона продекламувала:
Він поклонився духом Прометею,
а той єсть сатана, одвічний змій,
що спокусив на гріх і непокірність.
(Леся Українка)
Потім звернулась до натовпу:
– Ви легко можете покрити цю пампу кров'ю князя, а потім і власною. Не дуже рясною, бо нас трохи. Тоді на просте знищення вольниці будуть згодні і Мадрид і Лісабон. Січ розтрощать. Всю. Будьте мудрими.
Виходило не надто переконливо, але якось розводнило ситуацію, вона втратила смертельну гостроту.
На очі козаків впала пелена роздумів, руки зісковзнули з ефесів.
– Права Леся, коли каже, що слово – зброя. Але в руках фахівця вона б'є у потрібну сторону, – з полегшенням подумав Всеволод.
Смутним і невизначеним був вечір. Глибоко вночі прийшли три отамани, сказавши, що Січ лишається на його стороні, бо без нього Бразилія їх просто замете у затоку. Бо ж союзної французької ескадри давно нема в Америці. Також ніхто тут краще П'ястів не може організувати православну українську державу.
А на зорі прискакав гонець. Зрозумівши, що приплив валок переселенців з старої доброї Атлантиди, граф непереборно забажав впорядкованості, терплячості і підтримки прибувших на тлі цих січовиків і злобних переселенців, гуара, гривастих вовків, яких він сам і навіз. І як ще поведуть себе козаки на похоронах новітнього Сцеволи?
З півсотнею охорони, посадженою на коні та нечисленним спецназом, він поскакав у той порт, звідки ще неділю тому, повний надій, він їхав з колоною переселенців на Батурин. Відстань чималенька.
Побачивши кізочок, ягнят (прекрасна тонкорунна порода – мериноси), дітлахів, які щось там розбирали між себе, граф зрозумів що хоча тут була значна кількість народу, вести бойові дії, чи кудись хоч трохи рухати таке людство – це самовбивство. Підібрали місце для військової залоги, розподілили найближчий степ, косили траву подалі, пасли тварин поближче, кози дали окіт – у приїжджих появилось молоко, почали ловити рибу. Біля берегів показались галеони під кастильським прапором. Спочатку підпливла шлюпка з офіцером, розібратися, хто стоїть табором біля берега, потім прибув сам командуючий військами гарнізону Буенос-Айреса та військами провінції Ла-Плати. Вислухавши Всеволода, він сказав, що у влади провінції також склалось враження крайньої заплутаності і неясності на землях, які будуть графством Фарана.
Адмірал сказав, що підводив флот під Січ, з наміром почати її обстрілювати, послав парламентера, а кошовий відповів, що він виконає міжнародні угоди про створення графства, тільки знайде м'який варіант вирішення проблеми.
– Може десантувати вам військо з кораблів? – спитав адмірал. Граф рішуче відмовився. Привезти людей, щоб перебити руками іспанців. Красота!
Подрейфувавши на виду три дні, флот союзників вернувся на базу, у Буенос-Айрес. Відсалютувавши і розминувшись з іспанцями, терміново підійшов майже не відремонтований флот Атлантиди. Під орудою Ореста моряки безкровно і повністю зайняли паланку на схід від Чар-бухти (12-та округа, при проливна, півострівна). Ніяких заколотників там просто не було.
Уважно передивившись узбережжя, знайшли добротне місце для стоянки, перевели туди частину кораблів. Вивчили із кораблів містечка десятої та сьомої округи, які теж стояли на березі затоки Куртиба. Комендантами містечок стали капітани. У населених пунктах від Січи лишилось десь по півсотні народу (разом з дітьми). Люди спокійно чекали зміни влади. Принц від імені государя прийняв присягу підданих. Військовим і цивільним губернатором округи став Орест. Всеволод заборонив йому зариватись у гори і джунглі північного сходу і не йшов на штурм Батурина. Він чекав на якийсь знак від Костя. Тільки відштовхнувшись від ясної позиції кошового, він збирався діяти.
Ще через три дні дозор помітив куряву на дорозі. Мчали вершники, троє, з білим прапором. Щоб ті не розібрались, які фортифікаційні роботи зроблені, Всеволод виїхав назустріч. Всі троє вершників були колись хлопчаками-сусідами Всеволода по вулиці Ремісничий. Видно, підібрали спеціально.
– Я отаман Атлантичного куреня Січі Микола Сиваченко. Ми замінили по наказу кошового паланкові війська з північного заходу. Всі козаки у мене – уродженці герцогства. Наказом Костя всі інші заокеанці відведені на південь. Ти віриш мені, Всеволоде Володимировичу?
– Вірю. – Світ довкола графа із безпросвітно сірого став трошки іншим. Молоді жеребчики (дорослих коней з Атлантиди не привезли зовсім) гоцали довкола, розсип білих кізочок на соковито-зеленому тлі левади радував око.
– Ідучи ще по тим паланками, що залишилися у Січі, ми орендували вози для перевезення того, що взяли з собою колоністи з Атлантиди. Зараз дві сотні моїх козаків аж у Батурині. З ними військовий писар Тетеря, розбирається з паливодами. Дядьки з південних зимівників із возами та сотня козаків доволі близько.
– Так, – сказав Всеволод, будемо діяти наступним порядком. Спочатку вивеземо людей, що хочуть жити у центрі найближчої округи (Це 5-та, континентальна округа. Читачу, не забувайте про американські простори. Кожна округа величиною з Івано-Франківську область. І їх 18), потім у ближню з іншої сторони (це 14-та, півострівна, округа).
– Далі. Одвеземо колоністів кораблями у 12-ту, Прибережну округу, на схід. На півострів. До Ореста. І, понад проливом, у 10-ту та 7-му.Там тихо і практично безлюдно. Тільки трохи хазяїв майна. А як побачите, що все нормально, то підемо у Батурин.
6
Відходячи, паланкові забрали з собою майже сотню колоністів і поселили їх на землях, що осталися у Січі і куди тепер перебралися самі. Об'єднане посольство козаків і графських на чолі з Лідією, кумою графа, виїхала до Ріо-де-Жанейро, а після порозуміння з місцевим істеблішментом відправились і в офіційну столицю Салвадор. Капітаном "Апостола Фоми" пішов Орест. Він зробив рокіровку у довгу сторону, тобто призначив капітана бригу Шульженка віце–губернатором. Треба було гарненько роздивитись і бурно ростучий Ріо і столицю Бразилії з їх людьми.
– Мамо Лідо, і як ти це сприймаєш? – Орест показав очима на купку африканців, що на свою недолю, якраз прибігли на землі Фарани, були схоплені і везлись до своїх хазяїв.
– На те й міністерство іноземних справ, щоб вирішувати проблеми за рахунок інших народів. А всіх не пере жалієш, – безтурботно відповіла хресна, що пливла керівником посольства.
Тарас Тетеря аж зігнувся від цих слів.
– Біглі негри. Свобідні духом, не взяті на шаблю, люди прийшли, як вільні до вільних. А їх у кайдани.
Але можливий антиукраїнський союз віце-королівства Перу і Бразилії на терені захисту рабовласництва до смерті налякав канцлера. Ще зовсім зелений горіх української державності бризне кров'ю у цих лещатах. Сил замало. Та французька ескадра, що допомогла завоювати цей благословенний куточок, давно у Європі. То приходиться їхати й принижено поясняти, що Військо у низинах повноводної Фарани виконує всі домовленості.
Але Ковалівни сказаного здалося замало.
– Запам'ятай, княжичу,– сказала вона. – Чорні, жовті, червоношкірі не про рівноправ'я мріють. Це етап для них, дрібниця. Мріють про те, як вони самі будуть рабовласниками, а ці білі, із шкірою як у старої жаби, будуть схилятися перед ними. Ти жодного разу не згадав, як натовпами продавав білих у Новому Орлеані, зате зажалкував купочку африканців. Щось не те.
До кінця року стало ясно, що абсолютна більшість колоністів, що перші були привезені з Європи у новостворену країну, лишилася у графстві. Найнадійнішими показали ті, хто втекли на хутори від заколоту. Ніхто з них в умовах свободи вибору нікуди не подався з графства.
Тримались клятви на вірність і абсолютна більшість тих, хто присягав на вірність перед тим, як Всеволоду помчати до колоністів з Атлантиди.
– Чого ж не пішли на волю, вас же так умовляли? – дивувався граф через пару місяців.
– Ми дали клятву вірності тобі від душі, а не з переляку, – одрізав один з поселенців. – Не хочемо у вічно воююче Військо.
– Ти ж посеред ночі ні з того, ні з сього помчав у порт, – сказав інший. Вранці прислали розвідку і твої прибічники з хуторів. І ми питаємо, і вони виясняють. А заколотники та козаки, що раптом зажадничали землі, кажуть "Дременув той самозваний граф, не знаємо, де ї є". І бачимо, що не брешуть.
А заколотники, кажуть, зараз усі у Боривітра в паланці сидять. Так канцлер розпорядився. Браво козакують, найкраща паланка. Добре, бо і вовки ситі, і вівці цілі.
Інший епізод періоду Заснування.
Її щось погойдувало. Вона що, маленька? Внизу саднило. Не дуже боляче, скоріше щемливо-прощально. Щось жіноче? Е, ні, тоді яке дитинство? Але ж чому гойдає? Килина не мала ні найменшого потягу до відкриття очей. Але потихеньку пробуджувалась. Нарешті дійшло, що вона на кораблі і вчора у неї був викидень. Цей, граф, шумів на виховательку, а та відказувала, що й сама Товчигречка не мала уявлення, що у поважному стані. Тут все строго по прізвищам. За місяць у фаранівців вона його почула більше разів, ніж за все попереднє життя. Килина потихеньку захлипала. Не те, що вона відчувала у тому потребу, вчора ридала до нестями. Ну не посміхатись же, коли таке згадалося.
Але за нею явно пильнували.
– Що чоловік був дуже хороший? – почувся низький голос Алевтини Павлівни, виховательки. Жінка явно заспокоїлась після вчорашньої нотації і у голосі звучало співчуття.
– Та ні, татарча. Під час набігу. Силою взяв.
– Ну тоді, все, що не є – на краще. Ось прийми сніданок.
– Що там? – не відкриваючі очей, спитала хвора.
– Гречка, затовчена салом і добрий шматок курятини. Узвар.
– Як у мене прізвище, – сказала Килина, відчуваючи, як все її єство заливає трохи недоречне відчуття щастя життя. – А чому таке славне?
– Як хворої. Ти добряче покров'янила вчора і не їла, так що бери, поки тепле.
Поївши, Килина знову пала у спогади. Цього року знамення біди у їх саманній хаті йшли косяком. Спочатку не прилетів лелека. Потім не зацвіла вишня. Потім, коли мати білила хату, то ніяк не могла відбити рівнесенько низову, чорну стрічку із сажі від загальної, білої, вапняної.