На місці Мозара, він не став би запитувати про таке десантника, хоча б заради віри хворого у фронтового хірурга. Одначе він багато чого не робив би подібним чином – от тільки колезі з обласної клініки цього не поясниш. Не поясниш цього Мозареві – ось у чім річ!
Постоявши трохи в коридорі біля вікна, Ульяш вийшов на повітря і побрів ледь уторованою стежиною у глибину саду. Усі три корпуси лікарні були обсаджені молоденькими деревцями та кущами бузку і малини. І можна лише уявити собі, як тяжко було лікуватися тут навесні, коли під твоїми вікнами буяє весна. У Прибалтиці якийсь лікар звелів навозити на подвір'я перед лікарнею різноманітних за формою та забарвленням валунів. Ефект виявився несподіваним: найнервовіші хворі годинами мовчазно споглядали каміння, приходячи до нього, ніби до Лувру.
Будь його, Ульяша, воля, він вирубав би цю квітучу декорацію, а засадив подвір'я соснами та ялинами. Можливо, з часом медики займатимуться природо— і мистецтвотерапією більше і конкретніше.
— Чому ти все ж таки не виписуєш цього Горана? — несподівано почув позаду себе голос Мозара. Коли б він дозволив собі запитувати лікаря таке, то теж забув би привітатися. — Йому ти можеш брехати, що все гаразд, і незабаром він підніметься, але ж собі не варто.
— А я не брешу йому, колего, — сухо відповів Ульяш, не бажаючи пробачати Мозареві "цього Горана", якого запам'ятав ще з тієї, першої, розмови перед операцією. — Я не брешу йому — от у чім річ, — додав він уже спокійніше.
— Ну, так, ти — фронтовий хірург, і всі твої хворі — щойно з передової. Ти поводишся з ними, як з солдатами, що давно змирилися з будь-якою смертю. Але зараз не сорок четвертий і досить гратися у невмирущих фронтовиків.
Ульяша вражали жести цієї знервованої, брутальної за натурою своєю людини. Він не вірив у "професійні зірки" хірургів-неврастеників. Не довірився б такому, навіть якби знав, що той — геній від скальпеля.
Він придивився до виразу худорлявого, майже захованого під великими затемненими окулярами обличчя Мозара і ще раз остаточно переконався: не повірив би такому. Може, тому, що побачив, як, навіть при мовчанні, куточки Мозаревих вуст нервово посіпуються.
— Випиши його і виряди додому. Все, що ти міг зробити для нього, ти зробив. Принаймні відпочинеш. Мені сказали, що щойно у нього побували дружина і донька, отож доглядати є кому.
— У тебе тут якісь справи? — запитав Ульяш, зупиняючись біля малесенького струмка, що несміливо перетинав парк.
— Я приїхав у справі Горана. Подивитись, що тут у вас вийшло з цього всього. До того ж, побоювався, що в тебе можуть бути, ну... деякі медико-юридичні ускладнення. Як-не-як, я займався цим хворим і в критичну хвилину міг би висловити свою думку.
Ульяш кивнув. Усе, що сказав зараз Мозар, він знав і сам. Той справді "займався" цим хворим, а тепер шугав над ними обома, мов шуліка. Можливо, він і не бажав нічого лихого, а лише побоювався за долю провінційного хірурга, який несподівано встряв у халепу з цим смертником Гораном; тобто можливо, що у співчутті своєму був щирим. Але від цього візит його не став бажанішим. Тому й хотів сказати Мозареві, що у нього тут нема справи. Те, що відбувається зараз, стосується тільки їх двох: його і морського піхотинця, і найбільше, що міг би зробити для них Мозар – це дати їм обом спокій.
— Дякую, що приїхав, Мозаре, а тільки скажу тобі одверто: заважаєш ти нам.
— Не забувай, що Горан мав направлення до обласної лікарні. Й оперувати його повинен був я.
— Чому ж не оперував? — уперше звів на нього очі Ульяш. Це були очі хірурга після виснажливо довгої і тяжкої операції.
— Тому, що він безнадійний. Без-на-дійний, зрозумів? І своїм візитом сюди я лише хотів підкреслити, що теж несу за нього відповідальність. – А, стенувши плечима, додав: — Принаймні, моральну.
— За "безнадійних" відповідальності не несуть, колего Мозар, — сухо відповів Ульяш. — Це вони, "безнадійні", несуть відповідальність за нас. Принаймні, моральну.
Мозар зняв окуляри і розгублено подивився на колегу: "Ну, чого ти заводишся?" – мовчазно докоряв він. А вголос сказав:
— У мене там звільняється місце хірурга. Як-не як, обласна лікарня, сучасне обладнання... Та й місто, а не провінційний закутень. Тобі ще нема шістдесяти, і ти пройшов фронт...
— Дякую за довіру, але навіщо тобі зайвий клопіт? Вважай, що маєш справу зі ще одним безнадійним
— Не роби з мене Ірода, Романе. Є випадки, коли ми безсилі, і тому ні в чому не винні.
— Це той випадок, коли безсила хірургія. Але ж ми з тобою не роботи. У нашому ремеслі людяність — теж інструмент. Хірургії ще якось можна зректися, як ось я, наприклад, але ж людяності не зречешся. .
Про що б там зараз між ними не йшлося, як би не складалася їхня розмова, Ульяш давно вирішив, що перевезе хворого до себе в лікарню, і переговори з Мозарем не додавали йому ні сумнівів у вірності цього кроку, ні впевненості. Він знає те, чого не хотів знати зараз Мозар: десантник не хотів повертатися додому, він панічно боявся залишатись наодинці зі смертю, без свого фронтового хірурга
На своєму віку Ульяш зустрічав чимало селян, яким здавалося, що в лікарні, де стільки лікарів й усіляких ліків, умерти неможливо. Це та свята селянська наївність, яку він ніколи не наважувався розвіювати. Він не вірив тим, хто казав, що не боїться смерті, так само, як не вважав цей страх ганебним. Найбільші окопні відчайдухи з розвідрот і десантних батальйонів, які, здавалося, тільки те й роблять, що шукають смерті, потрапляючи до шпиталю, здригалися, побачивши в руках лікаря скальпель, а потім, після операції, хапали медиків за поли халатів, благаючи врятувати їм життя. І польовому хірургові не треба було докопуватися ні до логіки такого "переродження", ні до його коріння.
"Проганяєш мене, хірургу. Як бездушний хазяїн старого пса, — проганяєш…". Вислухати від Горана щось подібне ще раз, він уже не наважився б.
— Останнім часом багато говорять про променеве лікування. Може, ти влаштував би його десантникові у своїй обласній?
Мозар, який до того задумливо стояв над струмком, раптом стрепенувся і глянув на годинника. Ульяш мав зрозуміти, що йому час на станцію. .
— Ти ж знаєш — до цього вдаються при ранньому діагностуванні. Та й тоді, при ракові шлунку, особливого ефекту воно не дає — з докором відповів Мозар.
Він був майже певен, що надалі мова точитиметься лише про перехід колишнього морського піхотинця до обласної, а вже встиг пожалкувати, що запропонував його Ульяшеві. Бачити цього провінційно-польового Гіппократа у себе під боком, в обласній, йому не дуже й хотілося. Тут, у Лебединому, його тільки тому й недооцінювали, що поруч працював колишній фронтовий хірург, який, здається, міг оперувати навіть столовим ножем, десь у степу чи в лісі. Але, може, це й краще, що недооцінювали; це підштовхувало до активної дії, до прагнення будь-що вирватися звідси.
— Може, все ж таки? Хоча б у вигляді симптоматичного лікування.
– Ти краще мене знаєш, що з Гораном уже все: пізно! Навіть там, в обласній, уже було пізно.
— Бач, як я безнадійно, застарів, Мозаре, — скрушно хитнув головою Ульяш. — А ти кличеш до обласної. Хоча теж знаєш, колего, що пізно, занадто пізно!
Як хірург, він рідко коли наважувався сказати собі про хворого: "З ним уже все!", бо все ще належав до тієї старої медичної генерації, яка звикла боротися за життя до кінця. І дивувався, що молоді навчилися визначати смертну межу ось так, швидко, категорично і на власний розсуд.
10
Мозар давно залишив лікарню, а він усе ще сидів на пні, який хтозна відколи трухлявів на березі відмираючого потічка, і, заплющивши очі, думав про себе і про те, як зсамотніє він... коли Горан піде з життя. Так-так, коли він "піде"... Дивна річ, ще кілька днів тому він навіть не здогадувався про існування цього чолов'яги, а тепер почувався так, нібито десь там, на шаленіючій передовій, вони лишилися тільки вдвох, з усієї загиблої роти, і вибору в них нема: або вдвох вистояти, або вдвох загинути. ...Все ж таки легко жити таким людям, як Мозар. От тільки чому цим людям не страшно... жити?
Коли проїжджали біля підніжжя гори, на якій стояла хатина Ульяша, морський піхотинець звівся на лікті і запитав, чи не можна виїхати на вершину. Хоча б на кілька хвилин.
— Там, поза садками, є дорога, — нагадав він, дивлячись у вічі хірургові, який сидів поруч нього.
Ульяш знав, що робити цього не варто, вони і так занадто довго тряслися розбитою асфальтівкою, та все ж на якусь мить завагався. Він розумів, як багато важить для Горана ще раз побувати на вершині, з якої відкривається такий чудовий краєвид. Але, зійшовши на цю вершину вперше, морський піхотинець ще вірив, що хірург урятує його, а з яким сподіванням він підніметься на неї зараз? Мабуть, це та вершина, на якій Горанові судилося побувати тільки раз. І нічого тут не вдієш.
Хірург навіть не відповів хворому, а просто не зупинив машину, і вони в'їхали у село. Уже з сільського майдану Ульяшеві ще раз відкрилася гора, але тепер він глянув на неї з полегшенням.
Поклали морського піхотинця до тієї ж палати, у якій він лежав до операції, і той сприйняв повернення сюди, як повернення додому. Почувався він у ці хвилини добре. Умощуючись у "своєму" ліжку, навіть усміхнувся до Ульяша:
— Нічого, хірургу, нічого... ще трохи підлікуємося і все буде гаразд.
Одначе Ульяш витлумачив це по-своєму. В ординаторській він довго сидів за картою призначень для морського піхотинця, не наважуючись записати у ній назви жодних ліків. Як хірург, він чомусь завжди з певною недовірою ставився до всіх цих таблеток і мікстур, а коли розумів, що жоден із виписаних ним препаратів зарадити хворому вже не здатний — ставав особливо обережним.
Зараз же він добре усвідомлював: найкращі з відомих йому ліків можуть лише продовжити муки пацієнта, і не був певен, що, призначаючи їх хворому, вдається до гуманності.
— То це і є той Горан, про якого так багато говорили?
Ульяш кивнув, ще якусь хвильку мовчазно дивився на папір, аж тоді озирнувся: медсестра все ще стояла на порозі.
— Хворий як хворий, — сказала вона, почуваючись незручно. – От тільки наша старша чомусь дуже невдоволена, що ви знову привезли його сюди.
Усі знали, що останнім часом старша медсестра занадто багато бурчить з приводу рішень головлікаря.