Після тортур він нарешті зрозумів, що значитиме поневолення України Московщиною. Кочубей закликає Мазепу чимшвидше об'єднатися з Карлом, щоби протистояти Росії.
Кочубея та Іскру страчують, відтявши їм голови. Сумну звістку про загибель батька приносить Мотрі Чуйкевич. Але вона свідома того, що зробив старий Кочубей. В її очах він запроданець, як би вона не любила батька. Мотря допомагає зміцнювати валами Батурин, козацьку столицю, готова разом з іншими жінками зі зброєю в руках боронити Україну від московитів.
Після страти Кочубея та Іскри багато козацьких старшин і полковників схиляються до думки, що лише союз зі шведами може врятувати Україну. Але Іван Мазепа облаштовує справу так, ніби змушений виконувати їхню волю. Під його безпосереднім керівництвом вони пишуть листа гетьманові, в якому закликають об'єднатися з Карлом. Аж тоді він зізнається їм, що шведський король уже давно згоден на це й обіцяє Україні незалежність. Іванові Мазепі шкода втраченого часу, загублених козацьких життів, які змушений був віддати на поталу цареві, зображаючи себе його вірним союзником. Проте саме козацтво насамперед повинно було визріти до союзу зі шведським королем, аж поки гетьман пішов на цей крок. Він постійно знаходився між молотом і ковадлом, зробивши історичний вибір на користь України.
Тепер доводиться за все розплачуватись, а ще й Карл робить військову помилку. Замість об'єднати всі свої сили, він розпорошує їх, йде в Україну, що дозволяє цареві розбити частину його війська, а багатьох шведів узяти в полон. Але гетьман зробив свій вибір – і відступати нікуди.
Історична картина, відтворена широкими мазками Богданом Лепким, виграє ще й від того, що письменник ґрунтовно вивчив епоху, про яку пише. Зокрема, він використав листування Мазепи і Карла, спогади багатьох учасників тих подій. Але це не документальна розповідь, а власне художній твір, і ми повинні зважати на творчу уяву автора. Художні деталі, літературні образи, що запам'ятовуються, соковита мова, розчинена народними прислів'ями та приказками, інші ознаки роблять цей твір небуденним, значним внеском у зарубіжну та світову літератури. З жалем доводиться визнати, що й досі пожинаємо плоди радянської пропаганди, яка відносила Богдана Лепкого до "українських буржуазних націоналістів", а його "Мазепу" затаврувала як твір "брехливий і одіозний". Натомість письменник у всіх книгах епопеї послідовно зображує гетьмана Мазепу не романтиком-коханцем, як про нього писали європейські літератори, не зрадником російського царя, як це змалював Пушкін, а як державотворця, який вболівав за Україну.
Назву роману дали слова старого осліпленого козака, який звертався до московських катів зі словами "Не вбивай!". Над його головою літав білий голуб як символ миру і незнищенності. Але московити відштовхують козака і відрубують голови Кочубею та Іскрі. Бачимо образ осліпленої та обезголовленої України, яка потерпає від Московщини.
Богдан Лепкий ніби бачив наше сьогодення. Історія у своїй незворотності й підлості повторюється знову, але ми не робимо належних висновків. Епопея Богдана Лепкого "Мазепа" потребує глибокого і вдумливого читання. Упевнений, з плином часу вона займе гідне місце в українській та світовій літературах.
29 грудня 2017 року
ТРАГІФАРСКОМЕДІЯ ЛУГАНДОНІЇ
Володимир Рафеєнко. Довгота днів.
Я взагалі здивований, що ця книжка робить серед номінованих на Шевченківську премію. Якщо проаналізувати всі попередні лауреатства й нагородження, то авторові абсолютно нічого не світить. Хіба би Шевченківський комітет почав новий відлік часу в своїй історії й перестав вшановувати за вислугу років і попередні досягнення. Але швидше рак на горі свисне. Принаймні журі Книги року ВВС оминули цю книгу своєю увагою, як і "Трощу" Василя Шкляра. Втім, а судді хто і чи справді вони мають хоч якусь належність до української літератури?
Мабуть, письменник міг би зі своїм романом претендувати і на престижні європейські премії. Однак і тут є обмежене коло українських авторів, яких допускають до святая святих. Вони періодично і за чергою виборюють те чи інше лауреатство.
Як не крути, Рафеєнко не вписується ні в український, ні в європейський літературні простори. Парадоксально, але його сила як художника – в слабкості, а слабкість – у силі. Російськомовний письменник із Донецька, який втік від російських фашистів до Києва, намагається наставити на путь істинний тих, хто хоче захистити себе й інших від бандерівців. Інколи здоровий глузд перемагає – й автор услід за своїми літературними героями стверджує, що лише ядерний вибух може отямити сепаратистів і окупантів.
Про дурдом "Веселка", чи Лугандонію по-іншому, можна писати лише так, як це робить Рафеєнко. Головне при цьому самому не зійти з розуму, намагаючись вникнути у сутність "русского міра". Тому й маємо велетенських колорадських жуків, у яких, очевидно, трапився збій на генному рівні, бо вони знищують російських фашистів і тих, хто їх кликав у Донбас; бездонні криниці бані, якою керує колишній професор-філософ і де безслідно зникають спецназівці-відпускники із Росії. Але навряд чи їм і подібним до них допоможе втриматися від вбивств перспектива бути бобрами у наступні вісімсот років десь у середній смузі Росії.
Лугадонці живуть у Радянському Союзі, якого нема. Виїхати до Росії можна – але лише мертвому. Ці дві парадигми не вкладаються у голові лугандонця, але він продовжує жити у вимріяному ним паралельному світі. Вибратися з нього неможливо, як побачити Радянський Союз без спогадів.
Безперечно, це проукраїнська та антиросійська книжка – в значенні не лише проти Путіна, а й росіян як етносу, так що не слід очікувати від неї виховного ефекту по той бік барикад. Та й в Україні не слід сподіватися на її приязне сприйняття, бо автор іде маргінальним шляхом, коли, на його думку, слід почути Донбас – нехай і український. За жертовність, власне уявлення українськості – не на ментальному рівні, коли вважаєш себе більшим патріотом у лігві окупантів, ніж бандерівець у Львові, – не треба очікувати не те що пошанування, а навіть подяки. Російськомовний автор усе одно дивиться в бік Москви, бо в цьому його ординська сутність, – ось від подібних вироків ніхто не застрахує.
Гіперболізація, до якої вдається Рафеєнко, – лише засіб вираження простих речей. Інколи перебільшення наростає з космічною швидкістю у геометричній прогресії й просто розчиняється у геніальному задумі, стає недоступним пересічному читачеві – тому сподіватися на масовість сприйняття і бурхливі оплески при цьому теж не доводиться.
У романі бачимо стримане ставлення до української влади з боку тих, хто залишився в окупації. Воно може бути виправданим з художньої точки зору – лише якщо порівнювати з владою московською, що панує на Донбасі. Проте реалії зовсім інші, й українці із Лугандонії знають, що українська влада теж долучилася до їхнього рабства. Втім, якби письменник був послідовним у своїх дослідженнях внутрішнього світу зображуваних ним літературних героїв, яких, безперечно, брав із життя, а не лише нафантазував у своїй голові, то, мабуть, навряд чи претендував би взагалі на Шевченківську премію. І якщо її йому таки вручать, то це буде чисто кон'юнктурний хід (аякже, почули український Донбас!), а не розуміння масштабності твору.
"Довгота днів" Володимира Рафеєнка стоїть осібно в сучасній українській літературі. Можна шукати аналоги чи прямі співпадіння з Єрофеєвим чи Сорокіним, казати, що російське за ментальністю все ж ближче автору, а ще вишукати, що його друкували тепер ворожі нам російські видавництва, які множать бєсєдіних і пєлєвіних. Навіть тексти – російською й українською – це різні субстанції, які живуть самі по собі, не перетинаючись.
Рафеєнку вдалося зсередини показати те, про існування чого ми могли лише здогадуватися. Читацька трагедія полягає в тому, що яким би геніальним не був письменник, нам не вдасться до кінця осягнути те, що насправді відбувається на Донбасі. Так і залишимося заручниками московської чи київської пропаганди – в залежності від того, по який бік барикад знаходимось.
Чимало літературних героїв Рафеєнка є занадто дидактично мудрими. Вони в сконцентрованому вигляді видають готові сентенції, так що читачеві й думати особливо не треба. Здається, він уже знав це, але хтось інший усе сформулював своїми словами. Коли читач не думає, а вслід за автором іде протореними стежками, – просвітлення може і не настати.
Безперечно, "Довгота днів" Володимира Рафеєнка – явище в сучасній українській літературі. Авторові слід бути готовим до того, що його за це належним чином не вшанують. Залишається одне: не образитись, не замкнутись у собі, а творити далі, долаючи вершину за вершиною. Принаймні я цього щиро бажаю Володимирові Рафеєнку.
29 грудня 2017 року
Анатолій ВЛАСЮК