Позаду, на деякій віддалі, сунули дві байдари з вартою, а дерев'яним настилом причалу бігали челядники з запаленими димпакетами. Це був особливий дим, покликаний відгонити від ясновельможного тіла комарів, борони Боже – раптом трапиться малярійний!
– Самогубці! – прошепотів керівник спецслужби. – Ми всі самогубці!
Дістав переданий пустельниками через Самсонова глоб, потримав його, ніби зважуючи на долоні, тоді натиснув виклик єдиного внесеного до пам'яті пристрою абонента.
– Чую! – глоб обізвався чоловічим голосом.
– З ким я розмовляю? – спитав Щасний.
– А я з ким? – поцікавився голос.
– Передаючи глоб ви хотіли, щоб він потрапив до певних рук. Таке сталося і я чекаю, що ви мені скажете.
– Ви вбили людей, винищили цілий хутір, зрівняли з землею ще один і чекаєте, що я скажу? Ваші руки в крові ваших же земляків! Може б вам спершу покаятися? – гнівно пробасив голос невідомого пустельника.
– Я знав, що це почую, і я це почув, – зітхнув Неон Вакулович. – Хочу, щоб ви розуміли – там, де я перебуваю, не всі схвалюють подібні дії, але поки що, на жаль, гору бере інша думка.
– То про що мені з вами говорити, якщо ви нічого не вирішуєте?
– Сьогодні не вирішую, а завтра можу почати вирішувати. Цілком імовірно, що складеться ситуація, коли ми станемо корисними один одному.
– Тоді скажіть, які хутори в черзі на знищення?
– Цього я ще не знаю. Щойно отримаю корисні для вас відомості – повідомлю.
– Хотілось би сподіватися.
– Сподівайтеся. І… – Неон Вакулович на мить затнувся, – і земля пухом тим, хто загинув невинно…
На тому боці вимкнули зв'язок.
Голова КБУ сидів і дивився на президентський катер, що поволі віддалявся і танув у сутіні. Нижчі й менші за розміром байдари варти розтанули ще раніше. Неон Вакулович промовив контрольну фразу, й на порозі веранди з боку службових приміщень виникла темна постать референта.
– Прослідкуйте мені історію цього глоба, – Щасний простягнув помічникові пристрій, по якому щойно розмовляв із невідомим пустельником. – Все, що пощастить витиснути.
– Зробимо, Неоне Вакуловичу! – запевнив референт.
– І ще: профільтруйте склад штабу щойно створеної пустельної опергрупи, чи нема серед них нашої людини? Якщо така знайдеться, попрацюйте на предмет неофіційного доступу до відомостей.
10
Воля
Спалена Троя, а надто трагедія Марічки вимагали швидких дій, і Батько Сміх не дрімав. Переговори з сусідами річ – корисна, але тривала в часі, а дбати про безпеку поселення слід було тут і сьогодні. Тож уже за два дні після винищення хутора Батька Скорпіона на Фірманів привезли замовлені Сміхом ракетниці й Соловій отримав настанову посприяти якнайшвидшому прилаштуванню їх на повози.
– Маєш кому передати електроніку, – поцікавився батько, – щоб не відволікало?
– Волі, кому ж іще! – гукнув хлопець. – На Трої вона мала практику!
Процес передавання нагляду за приладдям від Соловія до Волі викликав посмішку в кожного, хто бачив очманілу від закоханості пару біля свердловини, ГКУ чи установки катриформінгу. Хлопець і дівчина дивилися не на прилади, з'єднання та контакти, а одне одному у вічі, щохвилини до ладу й не до ладу намагалися торкнутися одне одного, а гадаючи що їх ніхто не бачить, негайно скидали каптури й заходились цілуватися. Зрозуміло, всі їх бачили і очі стривожених останніми подіями хуторян сяяли крізь прорізи каптурів зичливістю та власними давніми спогадами.
Воля не бачила нічого й нікого, крім Соловія. З тієї миті, коли їхні вуста сполучилися в поцілунку на тлі відкритої задля такого трафунку пустелею душі, дівчина ніби перебувала в іншому світі – світі, вщерть заповненому Соловієм. Хлопець ледь не цілодобово пропадав у майстерні, де в компанії з досвідченими Плачем, Репом і Степом зміцнював обороноздатність хутора, але закохані однаково знаходили хвилини, секунди й частки секунд, аби зустрітися, перекинутися словом, торкнутися одне одного рукою, вустами, поглядом. Знайшли собі куточок у лабораторії біоценозу, яка порожніла на час обідньої перерви й розкошували там у похапливих та п'янких обіймах до млості.
– В твоїх устах є кислинка, звідки вона?
– А в твоїх – присмак горіха.
– Дозволяю себе розгризти.
– А кислинка – то захисна реакція, щоб ти не розгриз мене!
– Я тебе не гризтиму, я до тебе торкатимусь…
– Невже й той поцілунок у пустелі, і наші почуття – звичайнісінька собі хімія: гормони, ферменти… Реакція відшумить і…
– Ми не дозволимо їй відшуміти, ми – каталізатори!
Вже за хвилину вони забували про що теревенили, знов повторювали сто разів сказані дурниці й вигадували нові. Коли долоні ошалілого від щастя Соловія заходили надто далеко, дівчина випручувалась:
– Чекай! Спершу маєш попросити моєї руки в батьків. Ти ж хочеш попросити моєї руки?
– Що мені рука – хочу попросити тебе всю! Щойно закінчу з самонавідняками – прийду!
– Попередиш – я хоч у кімнатах приберу!
Вранці Воля ледве впізнала його голос у слухавці:
– З візитом до Пирія й Лободи доведеться зачекати!
– Чому, Соловійчику?
– За настановою Батька Сміха відбуваю у відрядження! Сусідні хутори просять допомогти з монтажем та випробуванням стрілива. Тут я, вважай, закінчив, то вирушаю з Репом на Полумисок до Пригорщі, тоді на Сахару… Не знаю, як я без тебе проживу!
– І я не знаю, Соловійчику! Нехай це буде випробуванням для наших почуттів!
– Особисто моє почуття не вимагає ніяких випробувань!
– І моє теж!
Коли вони від'їжджали, Воля заховалася в апаратній ГКУ й сиділа там невідь скільки часу, закусивши рукав туніки та вп'явшись невидющими очима в схему регенерації батарей. Не наважилася проводжати Соловія біля воріт, бо знала, що не витримає, бігтиме за повозом коханого в пустелю, плакатиме й чіплятиметься за бісову биндюгу.
Добре, що ніхто не діймав дівчину розмовами та спробами втішити. Як і на Трої, мама пішла працювати до худоби – вставала рано, а поверталася пізно. Дійних верблюдиць хутірські жіночки звично називали лагідними українськими найменнями, кожна з доглядальниць пестила свою улюблену Квітку, Зірку, або Ласуню. Тата Батько Сміх поставив завідувати кормоцехом, то його Воля бачила ще менше. Навіть Дід Стопуд знайшов собі роботу до серця та по спромозі – вициганив у Сміха посаду заправника – закачував у повози водень та, допомагаючи онуці, пильнував за надходженням того таки водню до вкопаних за межею хутора сховищ.
Воля не хотіла чути ані чиїхось розрад, ані розваг, вона прагнула слухати лише голос коханого. Пильнувала кожну можливість бодай хвилинної розмови з Соловієм, але в того на хуторах було багато роботи, тож хвилини такі випадали не часто. Аби вбивати рештки вільного часу, дівчина навіть відвідала кілька разів запроваджені Батьком Сміхом уроки володіння стріливом, хоча для жінок вони були необов'язковими.
Єдиним дорослим, кому нічого було робити на Фірмановім, виявився Локі. Попри звитяжний вчинок, коли хлопець урятував від неволі мешканців цілого хутора, колишній хаптагер залишився в принизливому статусі бранця, а на прохання прилаштувати його десь до справи Батько Сміх відповів недвозначно: "Рятуючи троянців, ти просто рятувався сам. Ти стріляв у моїх людей. Можливо, когось і вбив. Я не хочу застрелити тебе як Полуденок, але я тобі не довіряю!"
За кілька днів після від'їзду Соловія заклопотана власними думами Воля ледве не наштовхнулася на Локі, який величезною саморобною мітлою замітав хідник між будиночками хуторян.
– Нехай, красуне троянська! Йдеш – не бачиш, минаєш – не вітаєшся…
– О, симпат, Локі! Вибач – задумалась…
– Знаю, про кого ти задумалася, знаю… Та ж бідолашний, усіма покинутий Локі поцілунків не вимагає, так – пересипатися двома-трьома словами з давнім корешом!
– Хм… двома-трьома – чому б ні? Я зовсім не проти з тобою товаришувати!
– Нарешті, хоча б хтось, а то кожна хутірська тварюка в обра́зах на хаптагера! Тиняюсь, наче той шадзик Делірій! Батько Сміх навіть роботи не дає, ось – мушу сам вимудровувати собі заняття! Може, тобі треба чимось підмогти?
– Не знаю… Хіба що позамітати біля свердловини та ГКУ – там має бути гранично чисто!
– Та я в насолоду!
Локі почав допомагати Волі, прибираючи біля довірених дівчині об'єктів, вивозячи візком наметений під установкою катриформінгу порох і миючи особливим розчином поверхню сонячних батарей. Вони зрідка по-приятельському перемовлялися. Коли Воля діставала глоб, аби телегукнути Соловія, Локі делікатно відходив. Поступово він почав розважати дівчину розповідями.
– Дід Стопуд каже, що місто – це розплідник рабів, а мене міста завжди вабили. Розкажи, як ти жив між великих будинків, там, де шапінь купують у крамницях, їздять від зупинки до зупинки на ґончі, хизуються одне перед одним гарним вбранням, де діти ходять до школи. Розкажи, як ти ходив до школи!
– Школа – чиста всирач… ну, тобто… нецікаво там. Там усіх пресують, щоб однаково думали, однаково говорили й зубрили напам'ять бендануті віршики. Ми з Фелею часто робили ноги зі школи!
– Де вона зараз?
– Нас роз'єднали в сиротинці…
– Хотів би розшукати Фелю?
– Не знаю… Я добряче від неї вигрібав. Била мене по голові й дражнила дурбасом!
Вони
Неон Щасний дістав із шухляди "пустельний" глоб і натиснув ґудзик виклику.
– Чую! – знайомим голосом відгукнувся пристрій.
– Для зручності нам варто якось називати один одного. Тож кличте мене Сізіфом, а я зватиму вас Пустельником.
– Ото важливе повідомлення! Це все?
– Ні, не все. Наступної ночі планується ліквідація хутора, координати якого я надішлю. Самоселів буде вивезено, хутір демонтовано, рештки знищено. В разі опору – знищать усе.
– Саме вночі?
– Так. Вирішено, що нічні дії будуть ефективнішими.
– Гади!
– Сподіваюсь – ці відомості посприяють довірі між нами.
Зі звіту агента Сивого (Форсеті)
На захоплення верблюдів банда виїхала майже повним складом, на базі залишився лише кашовар Валі та троє хаптагерів, один з яких – зі зламаною ногою. Виступили орієнтовно о двадцятій годині й на максимальній швидкості рушили в східному напрямку. Планувалося захопити табун хаптагаїв кількістю близько ста голів, рух верблюдів Хуга відслідковував через супутник.
Приблизно за сорок хвилин швидкої їзди наш рух перепинив добре озброєний загін, згодом за знаками розрізнення я зробив висновок, що це був підрозділ Міністерства оборони.