Швидко їх набилося повне приміщення, здирали з голів каптури, зацьковано роззиралися.
– Що робитимемо, браття? – ставши на стілець звернувся до хуторян Еней. – Маємо вирішити за хвилину-дві.
– Дати відсіч! – вигукнув хтось із натовпу. – Мій скоростріл аж проситься в роботу!
– А жінки, дітлашня? – озвався інший голос. – У них гармати, озброєні вище зубів вояки, а в нас дрібнота за спинами!
– В народ не стрілятимуть!
– Хіба ми народ? Бандугрупування! Чув, як той довготелесий казав?
– Якби не дітвора та жіноцтво – я б сам проти їхніх гармат пішов! – люто трусонув стиснутим у руці каптуром господар хутора. – А так… Я ж довіку не прощу собі втрати бодай одного невинного життя!
Локі рішуче протиснувся до Енея:
– Упретеся рогом – вони перестріляють вас мов пустельних собак! Хутір ти вже не спасеш, Батьку, та можна ще виручити людей і не віддавати себе в зуби їхнього гаспидського правосуддя!
– А це хто такий? – Хто дав слово розбійнику? – вороже загуділи довкола Локі хуторяни.
– Цить! – охолодив їхню злість Еней. – Не час гризтися!
– Хто-хто, а я перед державними тварюками лапки піднімати не збираюся – негарно ошкірився хаптагер. – Забагато рахується за мною "правопорушень"! Раджу втиху вантажитися в ґончі, але покотять вони не туди, куди хоче влада, а туди, куди захочемо ми!
– Це ж як?
– Покладіться на бенданутого Локі. Принаймні, хаптагерові втрачати нічого!
Здійнявся галас. Хтось твердив, що здатися – єдине розумне рішення, хай там куди б їх потім не повезли, хтось пропонував зараз же дати збройну відсіч урядовцям, хтось – негайно розстріляти Локі як провокатора. Тим часом прийшла звістка, що колона військовиків розтягнулася й оточила хутір з усіх боків. Запанувала тиша.
– Пізно, – важко зітхнув Батько Еней. – Справді, зараз єдине, на що ми здатні, – це зберегти життя близьких…
Двадцять хвилин минуло, пустельники почали виходити й вантажитися в ґончі, що під'їхали до самісіньких воріт хутора. Біля дверей клунки валізи та самих поселенців обшукували військові, вилучали ножі, ножиці, інші металеві речі, глоби. Жінки й діти плакали, чоловіки ховали від безсилля очі.
У млявій черзі до одного з ґончі, нашорошено озираючись, топтався Локі. В кишенях його штанів під джалабеєю не було ні ножа, ні ножиць, ані будь чого, що могло слугувати за зброю. Лише крутилися між пальцями недоречно впхнуті туди гладенькі трубки медичного обладунку. Раптом, голосно перемовляючись із командиром вояків, повз юнака пройшов довготелесий "уповноважений". "Це шанс!" – вирішив Локі, дістав крапельницю й повисмикував із неї голки.
Кількома кроками хлопець наздогнав драбинчастого й затулив тому долонями очі, як це полюбляють робити бавлячись діти. І закричав. Кричати слід було страшно й гучно. Якнайгучніше.
– Не руш! У мене між пальцями голки! Ледь натисну й виколю йому гаспидські баньки до решти!
"Уповноважений" та офіцер вклякли, поселенці відсахнулися вбік, вояки понаставляли на Локі скоростріли. А він продовжував кричати:
– Щонайменший рух – і я тисну, клацання затвора – тисну, хто доторкнеться – тисну!
– Брешеш! – просичав командир вояків. – Немає в тебе ніяких голок!
– А ти перевір! – далі лементував Локі. – Перевір і побачиш, як витечуть на порохню його підлі дивилки!
– Перевірю, та спершу всаджу в тебе з пів-обойми куль!
– Вони всі в тебе такі бендани? – Коліном Локі копнув "уповноваженого" під гузно. – Поясни своїм горлорізам, що таке рефлекси, а ще нехай придивляться до моїх рук!
– Чорт, у нього справді стримить щось між пальцями! – аж присів офіцер.
– Це голки від крапельниці – я щойно з помічної й вигрібати від вашої гаспидської держави не збираюсь!
– Не зачіпайте цього божевільного! – благально проказав "уповноважений". – Чого ти хочеш, самогубцю?
– Ми сідаємо в ґончі та валимо собі в пустелю. В твоєму товаристві їдемо, пане "уповноважений"! Щойно хтось намислить у нас шмальнути, або почне переслідувати – викинемо тебе під їхні колеса як стерво! І вже без очей! А, може, й без дихавки! Якщо ніякій тварюці не закортить стати героєм – повернемо тебе згодом на Материзну!
– Робіть як він каже, – ледь не схлипуючи пробелькотів представник держави. – Нехай їдуть собі к бісовій матері!
Крепс
Йому починало подобатися в пустелі. Хуторяни виявилися довірливими та наївними, мов діти, а обіграти такого хоч би й у примітивну триньку було для Крепса заввиграшки. Посміювався собі, складав до кишені юані, виграв кількох верблюдів, та все годував роззяв баєчками про побудову в пустелі українського Лас Вегаса. Обіграв і Батька М'янбу, котрий вважався на хуторі найавторитетнішим картярем. М'янба не йняв віри, зопалу кидався кількараз відігруватися, природно – знову програвав, казився й почав вимагати, щоб Крепс негайно залишив хутір. Усе як той і хотів. Відправив звіт Називному, напросився до повоза бурильників свердловин, котрі мандрували Курявою в пошуках заробітків, і подався з ними на Сахару до Бедуїна.
Перше, що впадало у вічі в просторій компанійській хутора Батька Бедуїна, був доволі якісний більярдний стіл, що стояв посередині приміщення. "Нормально! – збадьорився Крепс. – А, може, справді взяти та й заснувати між цих пекельних кучугур оазу під назвою Український Лас Вегас? А Називний нехай іде к бісу!" Відрекомендувався господареві, познайомився з завсідниками компанійської, закинув ідею Лас Вегаса. Регіт у відповідь був очікуваним і навіть бажаним – нехай тримають Крепса за дурника. Як він і передбачав, більярдний стіл використовувався головним чином для гри "на інтерес", хуторяни різалися переважно в банальну "американку". Одразу запропонував провести турнір на невеликі гроші. Коли переможець отримав у свої спітнілі долоні правдивий стосик юанів, зацікавленість поселенців зросла. Крепс навчив їх пулу та популярному в підпільних казино на Материзні снукеру. Почали рости ставки, а разом з ними – і авторитет Крепса.
По обіді компанійська поступово наповнювалася хуторянами, що відіспалися після нічних змін та чергувань, підлітками після занять із навчителями. Крепс до вдатних більярдистів не належав – його стихією була рулетка, тож сам грав мало, більше заохочував узятися за кий поселенців. Він саме пояснював особливості гри охочим, що зголосилися опанувати екзотичну "кароліну", коли до спокою та доброзичливості компанійської увірвалося збурення й тривога – почали надходити перші звістки про події на невідомому Крепсові хуторі Троя. Прийшов заклопотаний Батько Бедуїн, великорукий і коротконогий, загула підлога під ногами інших хуторян, загуло від їхніх голосів: "Трої немає – згоріла мов шмат обтирки… – Вони десь у пустелі… – Хаптагаї розбіглися… – Втекли від війська… – На ґончі… – Ніяк не можу зв'язатися з Енеєм… – Звідки в них ґончі… – Телегукнув Межиріч – вибух чули за десять кілометрів від того хутора… – Кажуть – у троянців стріляли… – То рвонули ємності з воднем… – Хто стріляв… – Биндюги викрали у військових… – Як… – Їм, буцімто, якийсь хаптагер допоміг!"
– Тихо! – здерся на лаву біля стіни Бедуїн. – Що з людьми Енея, натепер не знаю – Курява гуде, то мо' скоро щось почуємо. Достеменно відомо одне – Трої нема – хутір дотла спалили урядові війська. За що, чому – лихий його зна! Чи й нам таке загрожує – хтозна, але відтепер маємо бути наготові. Зараз же влаштуємо стежу – нехай хлопці цілодобово чатують на підходах до хутора. Знатимемо більше – тоді вирішимо, як діяти, але чують мої криві ноги – часи підходять лихі!
Наче гриф на стерво налетів на пригоду Називний. Крепс зайшов до вбиральні, відповів на виклик.
– Сьогодні на одному з хуторів невідомими викрадено голову комісії при Держкомпустелі Самсонова, – голос Називного добре приховував емоції свого господаря. – Перекопай мені всю Куряву, але з'ясуй, де перебуває заручник. Бажано отримати точні координати цього місця! Може вже щось нарив?
– Ні, ще нічого. А це правда, що ви спалили хутір?
– Не ми. Але спалили…
– Навіщо?
– Не твій клопіт – виконуй завдання! Заразом складай для мене досьє на кожного з господарів хуторів – хто чим володіє, чим дихає, з ким товаришує і проти кого. Все, до зв'язку. По Самсонову телегукай щойно матимеш бодай яку новину!
– Хао , бос! А що коли я справді побудую в пустелі український Лас Вегас, підтримаєте?
– Заткни пельку – тобі дали глоб не для патяканини!
– Самі ж веліли перетворити пустелю на квітучий сад!
– То я образно сказав!
9
Соловій
Поява на Фірмановім хуторі Волі та Локі обернула існування Соловія в нескінченний турнір за прихильність зеленоокої русявки із ним-таки врятованим учорашнім розбійником-хаптагером, що сьогодні перетворився на героя-рятівника, хоча й не всі вважали Локі героєм. Полуденок – батько вбитого верблюдокрадами стадника взагалі нахвалявся пришити розбійника за першої-ліпшої нагоди. Деякі з колишніх троянців стояли на тому, що слід було не втікати, а збройно захищати шмат рідної пустелі від неласкавої держави, хоча більшість таки визнавала, що якби не бранець-хаптагер, то знемагали б вони зараз у задушливих буцегарнях на Материзні. Кинувши пильновані супутниками ґончі посеред пустелі, сусіди-поселенці порозбирали безхатченків по хуторах, а оскільки Еней обрав за місце свого тимчасового перебування господарство Сміха, то на Фірмановім опинилися й Локі, і заручник з Держкомпустелі, і родина Волі, за чим особисто прослідкував Соловій.
І прирік себе на карання, бо дівчина (Соловій міг би в тому заприсягтися) виразно надавала перевагу спілкуванню з новоспеченим героєм, і спробуй здогадайся – чи з почуття вдячності за порятунок, чи з якого іншого почуття… Вже наступного дня по тому, як троянців сяк-так розташували в недобудованих котеджах та попідселяли до одинаків, лагодячи датчики блоку біоценозу, Соловій бачив, як Локі з Волею спокійнісінько собі прогулювалися хутором, теревенили й навіть реготали. Соловій відчував, як щемить серце. Хлопець розумів, що не має жодних підстав на неприязнь до суперника, натомість подумки нещадно докоряв зрадливиці Волі. "Ні, так просто я її не віддам! – вирішив. – Урешті-решт це мій хутір!" І коли дівчина залишилася на якийсь час сама, підійшов:
– Пам'ятаєш, я розказував тобі про душу пустелі? Хочеш – покажу?
– Він ще й питає! Звісно хочу, Соловійчику!
– Завтра.