Він не зважав ні на десятки, сотні тисяч скалічених людей, що заповняли шпиталі, готелі й навіть приватні будинки, ні на жахливий голод, що раптом відчувся, ні на виснаженість потрібних металів, ні на жалюгідну агітацію купки "вар'я-тів"-революціонерів. Надто великий світовий розмах учинив Гогенцоллерн, щоб спинити хід розгойданих подій. Купка держав, за його провідництвом, затиснена в залізні керівничі лабети генерального штабу Берліна, стримувала натиск кільканадцятьох держав. Де там,— цілого світу!
Одібрано в Азії, Африці концесії? Хай! Створено світову блокаду? Хай! А ми пустимо в повітря гумові балони з тисячокілограмовими бомбами й будемо трощити Лондон... а коли треба — й Вашінгтон. Залізні акули пронизуватимуть наскрізь ваші двадцятитисячнотонні пароплави, сталеві дредноути! Тисячі залізних птиць із неба нестимуть смерть усім земним комахам, що чомусь, без дозволу кайзера, звуться людьми! Ха! Голод? Нема чим стріляти?! Засадовити хіміків вина-ходжувати поживу з листя, кори, дерева, трави! Відгвинтити в хатах всі металеві, мідні держаки, гачки, гвинтики, шруби; забрати всі портсигари, замінивши це все деревом, каменем, папером! Грай, музико, веселіше кривавого танка! Хай не чутно буде стогону й людського безголов'я! Хай живе гордість німецької людини, німецького царства!
Га? Революція в Росії? Не витримали свині? Чудово! Вперед, вперед на зламані шеренги свояка Миколи! Ради? Друга революція? Робітники? Ха-ха-ха!.. А це ще що? Це ще краще! Гольтіпаки зовсім не розуміються на військових справах і стратегії! Вперед на Київ, на Москву!
Голова закружляла і сп'яніла в радості мілітаристичної перемоги й спокійно хилиться на льокайські подушки соціалістичних помічників і залізних маршалів.
І раптом — трісь! Йоганн, Фріц вдягнені в сині блузи, військові уніформи, лебени, гартшталі в арештантських куцинах своїм вогнем і незламною волею революційного гіпнотизму пройняли цілу країну, зламали залізні шереги каменярів і вояк! Революція!
Мов черепаха, ховаючи голову в броньовану шухляду, як гедзик від холоду, складає лапки,— знітився мілітаризм. Спорожнів Потсдам. І в момент, коли знесилені війною, голодом, холодом злидарі в сіро-голубих шинелях і брудних блузах навідались додому — подивитись на рідні занедбані оселі, рідних,— "старі революціонери", керівники соціалізму, в лейтенантських уніформах, ліберали-судді брайхери, затримані в русі кар'єри, бо ж їхні сини були бунтівниками, миттю наповнили Потсдам, обсадили ратуші, генеральні штаби...
Хай живе революція! Військо на місце! Синьоблузники до верстатів! Бо все ж таки живе Дойчланд! Юбер алес... Унтер вельт!..
Сива щетина на вкритому зморшками обличчі Гарт-шталя блищала від електрики, і її гладила кістлявою долонею стара Гартшталиха. Сльозинка впала з очей старого Гартшталя на тремтливий палець дружини, і він притиснув до вуст долоню свого, змученого життям, друга. Змарніла, хвора лежала вона в ліжку. Хлоп'ятко Гео товкло в ступі палені лушпайки з картоплі, щоб зварити мамі кави.
Гартшталь підвівся, зиркнув на свою арештантську куцину, хутко скинув її, відчинив вікно і жбурнув геть.
— Бач, наша була правда, стара! — блиснувши радісно очима, проказав Гартшталь.— Та й це ще не все! Ми ще візьмемо гору. Ми ще запануємо й будемо творити нове життя! Гей, прощавайте, зогнилі комірки! Нам час переїздити до палаців! Чула? В Москві, Пітері вже переїхали робітники до палаців! Старенька, люба! Ще поживемо! — Гартшталь нахилився до своєї дружини й пестливо потріпав її щоку.
Раптом Гартшталиха підвелась і неслухняними пальцями причепурила бруднасті віхтики на скронях ("Атож, вона, здається, зовсім не хвора... перевтомилась тільки") і ступила на долівку.
— Га? Фріц, Йоганн?! Та що воно, люди добрі?! — вигукнув зраділий Гартшталь і ккзувся до двох юнаків у подертих пальтах.— Матусю люба, ти диви... хто це? Сини наші Фріц і Йоганн! — тискаючи до грудей, белькотав старий Гартшталь.
У суворій, холодній, позеленілій хаті стало раптом весело, тепло, ясно. Стара метушилася біля плити, а малий Гео подався геть пошукати Лео, ловця голубів, що тепер десь ліпив революційні плакати.
— А ось і вони! Наші майбутні будівники соціалізму! — гукнув Гартшталь, озирнувшись на двері, що рипнули.
Уклоняючись і вертячи капелюхом, у дверях стояв суддя Брайхер.
Гартшталь розгублено змовк і насупив брови. Але, зиркнувши на Йоганна, лагідно промовив до судді:
— Прошу, заходьте, сідайте...
— А, пан прокурор! — лагідно промовив Йоганн і зняв із дзиґлика якесь лахміття.
Суддя, ступнувши, зніяковіло стояв біля порога. Нарешті промовив:
— Не прокурор, а батько... Невже і з батьком не хочеш почоломкатися?
Йоганн почервонів, підвівся й покірно пішов до дверей.
— Бач, як змарнів,— тримаючи за плечі сина й розглядаючи його, промовив Брайхер.
Йоганн допоміг роздягтись батькові й підсунув дзиґлика.
— Ну, от і чудово! — розвів руками суддя.— Що ж, прошу пробачити,— обвів він усіх поглядом.— Ви краще розуміли, аніж я... А втім, воно так само собою мало статися.
Плечі Гартшталя нервово пересмикнулись, і на обличчі промайнула тінь непокою.
— Тепер уже не розлучимось,— чи не так, Йоганне? Тепера всі, всі рівні,— проказав він.— От і досягли республіки! Старого протягнем до парламенту! — зиркнув суддя на Гартшталя.— А юнакам відкривається широкий світ... Адже тільки рік лишилося, щоб закінчити університет... Проґавили голуб'ята!.. Але це всіх біда — війна!
Йоганн усміхнувся.
— Ви гадаєте, що оце й усе? — запитав Гартшталь.
— А чого ж треба? Батько із судді тепер став прокурором! Ліберал! Мабуть, доскочить ще й до краевого прокурора чи міністра... А Гартшталям оця комірчина! Кажуть, ніби капіталіста Стена гадають обрати на президента? Чи так? — грайливим тоном відказав Йоганн.
Прокурор підняв повіки й подивився на всіх.
— Так що ж, коли й так? — поспитав він.
— А те, що ми хочемо, розумієте, ми хочемо керувати краєм! — гукнув Йоганн і показав пальцями на себе, Фріца, Гартшталя і його дружину.
— Нічого не розумію,— здвигнув плечима Брай-хер.— Будь ласка, керуйте, коли переконаєте парламент. Хіба французький президент Клюйвівсо не з робітників?
Йоганн пустотливо зареготав.
— Ні, не так! — пояснив він.— Ми силбм візьмемо владу. До чорта пошлемо всіх прокурорів, фельдмаршалів і візьмемо фабрики стенів у свою, державну власність, а брайхерів переселимо от сюди,— обвів він рукою по кімнаті,— щоб їхні паркетні квартири віддати гартшталям!
Брайхер, вирячивши очі, дивився иа сина, ніби перед ним була хвора на голову людина. І для того, щоб реагувати якось, а не мовчати і цим образити хворого, відказав:
— Виходить, вам і цієї революції замало?
— Так, мало,— злегка стукаючи кулаком об стіл, провадив Йоганн.— Хвилинку він дивився на Гартшталя, а потім, круто повернувшись до батька, промовив: — Ми зробимо другу революцію!
— Але ж тоді будуть усі проти вас! Знову каламутити країною?! — скрикнув Брайхер, і очі йому наллялись кров'ю.— Хочете руської руїни? Комунізму? Ха-ха-ха!
— А хіба тоді не "всі" були проти? Хіба ви з кайзером не каламутили країну цілих п'ять років? — в тон батькові скрикнув Йоганн і зблід. Він підвівся.— Так, ми будемо битись за комунізм! До загину, чуєте, до загину, а покладемо край буржуазному ладові!
— Вибачте, мені тут нічого робити,— прохрипів Брайхер і заметушився, шукаючи пальто.
Соціалістам 1 роботи було через край. Ті люди, що всі свої сили віддали, не шкодуючи ліктів і колін, щоб роздмухати серед робочого люду полум'я любові до вітчизни й запал "святого обов'язку захисту краю від деспотизму",— після того, як гірка доля "нав'язала" їм узяти владу в свої руки, тепер знову виснажувались у боротьбі вже не з купкою "лівих вар'ятів", а цілих гуртків, шерегів, організованих комуністичних лав. Хіба то німці, що накликають нові заколоти, прагнучи зруйнувати країну? "Тепер, коли революція перемогла, робітникові місце за верстатом..." І нова соціалістична поліція, нове соціалістичне військо, що його в обмеженій кількості ласкаво дозволили переможці тримати на випадок реставраційних чи комуністичних заколотів, підсилені доброхітними затонами колишніх лейтенантів, оберстів, ладні були стати до герцю. О, ті тисячі прокламацій із запальним закликом Лебена, з бурхливими вогняними віршами якогось Брайхера Йоганна не страшні для нового республіканського ла-АУ!
Тому не дивом було, що коли по цілій країні синьоблузники сунули до влади,— проти них була залізна організована сила.
"Набоїв не жаліти!" — пролунало запозичене з архіву російсько-царських засобів боротьби з пролетарями. Тисячі рудокопів, докерів, фабричних злидарів майже з голими руками й кремінними зубами зчепилися з залізними машинами й такими ж манекенами — людьми, затятими в залізо багнетів і механізованих швидкострілів. І розчавлені тіла, випущені кишки і кров, кров залляла шляхи до фабрик, копалень. Залізні машини й машинізовані істоти — оборонці республіки соціалістів і фабрикантів — перемогли. Лебена й тисячі лебенів замордовано.
"Бідолашний верховний прокуроре! Скільки йому тепер роботи нищити полонених, шукати, ганятись за рештками тих, що врятувались?! Син Йоганн? Його син?! Першого до списку німців-зрадників!"
І Йоганн з перев'язаною головою, пощербленою соціалістичною кулею, старший Гартшталь, його сини Фріц і Лео, десятки, сотні гартшталів, фріців і юнаків лео, під ескортом блискучих багнетів, стали перед ясні очі верховного прокурора Брайхера.
— Син Йоганн? У мене нема сина. Мій син той, хто любить Німеччину. Патріоти-німці — мої сини! А це, це злочинці, руйначі краю, божевільні люди, що їм не місце жити на світі чи принаймні в Німеччині! Отого юнака Лео, що йому й п'ятнадцятьох нема, я не винувачу... Він є жертва злочинців — батька, брата й отого Йоганна, що своїми баламутними віршами потяг хлоп'я до кривавого нападу...
— Мерзотник! Льокай капіталістів і їхніх лизунів-соціалістів! А все ж таки ми переможемо! Хай живе комунізм!
"Каторга... п'ять... десять, двадцять років"...— бурхливим хаосом лунало в шумливому залі... І огрядна дама, в чорному, з перлами на шиї й мокрою хусточкою в руці, член колективу гостей суду, знепритомніла, ледве прошепотівши: "Йоганн...