Жебрачка

Олесь Досвітній

Через колючий дротяний присадок перехилилась жіноча постать і крізь мереживо зеленої веранди простягла руку. Тріо-музики завзято витинали новітній фокстрот "Валенсію", і звуки звабливої мелодії заглушали безугавний гомін публіки в кафе.

Це було кафе "вищого" світу. Сюди щовечора сходились заможні, щоб похвалитися своїм новеньким капелюхом, модерного крою сукнею, останньої моди зачіскою; юні панянки — щоб прив'язати оком якого чорнявого юнака, а старі мегери й бахури — щоб згадати за своє минуле... В білих кітелях, куртках кельнери метушилися між столиків, запобігливо зазираючи у вічі одвідувачам. Морозиво найкращого ґатунку, "кафе-глясе" кава, "Нарзан" на блискучих тацях у зручних руках кельнерів носилося над головами їдців.

Одвідувачі, серйозні, замислені, ніби виконували величезної ваги завдання, — поважно уминали морожені й гарячі ласощі.

Худа й бліда, мов свічка, пані розповідала про те, як їй тяжко було добути собі чорного агата для намиста, що гадючкою стисло її горло. Кілька пань і добродіїв у білих, добре випрасуваних убраннях зосереджено слухали її оповідання, іноді занепокоєно хитаючи головами.

Сивий дідусь, що сидів у куточку і смоктав із соломинки холодний мазагран, частенько позирав на столик візаві, де умостилось молоде дівча з підфарбованими очима. У дідуся з обличчя не сходила усмішка досвідченого лікаря-венеролога, що ховала в собі запитання: "Любе створіння, чому я й досі не бачив тебе в клініці?"

Проти нафарбованої милої дівчинки сиділа людина з тих, що їх завжди можна здибати по кафе, казино й валютних біржах. Повите зморшками лице цієї особи було подібне до задубілого попелу сигари, але вицвілі очі пожадливо їли виплеканий бюст, плечі, руки дівчини.

Простягнута крізь зелень веранди рука заклякла в повітрі. За нею було сіре витягнуте жіноче обличчя. Пасомки брудного волосся звисали на її запалі щоки, що раз у раз хворобливо смикались. Жінка щось говорила. Але її голосу не було чути. Весела музика заглушала її поклики, і простягнута рука безсило опустилась на штахети веранди. Тоді жінка пройшла поволі далі, туди, де менше було зелені, і спинилася з простягнутою рукою в отворі листя. Серед темної ночі її погруддя освітлювала блискуча електрика в кафе, і в овальній рамці зелених прочитанів нерухомо стояла постать легендарної "Марії із Магдали". Лівою рукою вона підтримувала дитину, що, схиливши голову на її плече, притиснувшись вустами до шиї, спала.

— Гр...дяни... дайте що-небудь... — ледве почулося з її вуст, коли на мить ущухла музика.

Ближчі до жебрачки їдці на мить зиркнули до зеленої рами веранди і знову спокійно, повні уваги, слухали оповідання сухорлявої пані.

Товстенький панок, що схилився на блискучу палицю з держаком слонової кості, нетерпляче рухнув головою, нервово стенув плечима і зиркнув на старчиху.

Кінчики жіночих уст смикнулись. Вона обережно перемінила руку і, ніжно підтримуючи дитину правицею, простягла ліву:

— Дайте що-небудь...

Обличчя мого приятеля зіщулилось від якоїсь внутрішньої муки. Нараз він схопився, протиснувся поміж відвідувачів до входу на веранду, і за хвилину слідом за ним увійшла жінка.

Все її убрання, пом'яте, припале пилом, свідчило, що їй за притулок був простір вулиць, забруднені куточки панелі, бруку, а постіль — тверда земля. Жінка, дико озираючись, простувала за приятелем, незграбно чіпляючи своїми худими стегнами стільці та їдців.

Запашні пані й добродії з огидою визвірились на неї, а кельнери кинулись були, щоб випровадити за двері такого дивного гостя, як вони спроваджували всіх настирливих прохачів-старців і безпритульних... Мій приятель суворим поглядом спинив їх на місці, і вони знітилися, чемно пропустивши жінку, що ледве посувалася за ним, у наш півтемний куточок.

Хвилинку панувала мовчанка. Жінка ніяково сіла в крісло, як сідають люди, що вже забули, як це робиться, або ніколи не знали про це. Вона щільніше притисла до себе дитину і похапцем почала чепуритись.

— Хто ви? Чому? — глухим, тремтливим голосом кинув невиразне запитання приятель.

Жінка полохливо здригнулась.

Вона з підозрою зиркнула на нас обох і прикусила губи. Вона була ще молода.

Їй було не більше як два з половиною десятки років, і мені здавалось, що вона була вродливіша за всіх тих виплеканих паній, що сиділи недалеко нас.

— Хто я?.. — Жінка здивовано підвела брови. — Я... тепер не знаю, хто я... Мій чоловік чотири роки тому загинув у поїзді біля Запоріжжя... Він був... — Але вона не договорила: її очі заблищали й спинилися на блискучій нікельованій тарелі із смаженими ковбасками, що приніс кельнер і поставив на столику перед нею.

Хутко звільнивши одну руку з-під дитини, вона вхопила виделку і тремтливим рухом устромила її в смажену картоплю.

Мій приятель відкинувся на спинку крісла і, заплющивши очі, пихкав цигаркою. Згодом він схилився до мене і стиха, щоб не розбудити дитину, промовив:

— Яка жахлива зустріч... Невже вона з тих, що їхні чоловіки чи коханці загинули там? Я теж був...—На момент він замислився, потім прокинувся від задуми, кинув недокурок на всипану гравієм землю і запалив другу цигарку.

— Ти знаєш, як це було? — звернувся він до мене. Його обличчя пашіло жаром, а очі вилискували іскрами.— Тоді наші прогнали білих у Крим і запакували їх на півострові. Але на півдні України шалено роздмухав акції Махно. Йому допомагали білі, глитаї і злодійкуваті людці, що притаїлися по селах, лісах. Махно мав велику силу, що наганяла жах на кожне село, містечко, де вже була наша влада. Треба було знищити цього багатоголового гада, що не давав нікому спокою і відволікав нашу увагу від запертих білих, які дедалі більше зміцнювали свій захисток та, за допомогою чужоземних країн, концентрували на півострові сили. Опріч війська, на південь був відряджений спеціальний агітаційний поїзд з електроустаткованою друкарнею, редакцією, радіо та щось із стома політичними робітниками пропагандистами.

загрузка...

Приятель на мить спинився, зиркнув на жінку, що доїдала ковбаски, і мовчки присунув їй склянку з чаєм.

— Отож, — порушив він мовчанку, — все це було так поспішно зорганізоване, що ми навіть не знали добре один одного, та ба, навіть не мали списків тих, хто з нами їхав.

Приятель перевів дух.

— Пізно вночі поїзд рушив, а вже вранці наша редакція розповсюджувала в путі листівки та відозви. Другого вечора ми були за півсотні кілометрів від Запоріжжя. Це було вночі. Поїзд спинився на маленькій станції, погасивши вогні. За півкілометра була розібрана колія, порвані дроти... В цім місці глитайсько-махновські загони переходили на захід... Їхні знамениті "тачанки" безперестанку цокотіли, і це дзвінке цокотіння лякливою таємницею дражнило нічну тишу.

Приятель замислився на мить і потім поспішно, немов щоб не забути, швидко провадив:

— То переправлялись через колію махновські загони. Чи могли ми їх спинити? У нас було з півсотні душ варти та політробітники й друкарсько-редакційний склад, що мали зброю тільки револьвери. Негайно сповістили до залізничного вузла, щоб вислали нам панцирника. Адже махновці могли нас розтрощити на скіпки, і завдання, що було покладене на нас, зійшло б нанівець. А тачанки одно цокотіли й навівали на нас смуток. Так тривало годин зо дві. Нарешті здалека почулось, як у нічній темряві посувався до станційки наш панцирник, розсипаючи у пітьму жмені дрібних іскор. Комендант, товариш Мартиненко, що тим часом розташував навкруги станції варту, тепер зібрав її докупи і, підсиливши політробітниками, посунувся повз колію в напрямку до зруйнованого шляху, звідки цокотіли тачанки та іноді кінські підкови...

Приятель зиркнув у бік жінки. Тепер дитинка спала в неї на колінах, і жінка підтримувала її обома руками. Вона втопила зір в її обличчя, ніби намагалась розгадати, які рожеві чи смутні сни від часу до часу хмурять брівки маляті.

— Ще чаю? — запитав стиха приятель.

Вуста жінки знову смикнулися, надавши кислого вигляду її обличчю. Вона замотала головою.

— Ми йшли лавою. Темна ніч, висока тирса ховали людей одно від одного. Позад посувався панцирник... Цокоту не стало чути, і було таке враження, що ось несподівано на нас сипонуть із кулеметів... Знову заторохтіли, зацокотіли колеса, і на лівому нашому крилі хтось раптом вистрелив. У ту ж мить кулемети з панцирника застрочили в небо вогняними перлинами. На колії зчинився лемент, людський крик. Але жодного пострілу на відповідь. За хвилину, оточені нашими воїнами, хури звертали до станційки. Перелякані селяни-фурмани тулились один до одного... їхні відповіді неясні, незрозумілі. Куди вони везуть набої, чиї набої... Місяць виліз із-за обрію й обдарував пітьму молочним світлом. На фоні цього сяйва ми побачили широку, блискучу щетину шабель, що мчала в повітрі на станційку. Політробітники миттю розсипалися в лаву, і в нічній тиші почувся трохи хрипкий комендантів голос: "Кулемети!" Але в ту ж хвилину збоку виринув з пітьми верхівець і щосили гукнув: "Стій! Це свої... Дев'ята бригада!"

Гукнувши це, верхівець, поблискуючи шаблею подався назустріч своїй кавалерії...

Приятель усміхнувся, перевів погляд на кельнера, що стирчав збоку, і замислено втопив на нього погляд.

— Отож... За хвилину виявилось — ми захопили в полон свої хури з набоями, що йшли через колію. Тільки перед тим махновські загони пройшли тут і наша кавалерія гналась за ними назирці. На часинку вона спинилась, щоб напоїти коні, пустивши вперед свої хури з набоями. Було якось і неприємно з такої оказії і радісно, що своїх здибали. Кіннотники сміялися з нас і за хвилину вже подалися туди де зникли тачанки руйначів революції. Валка з набоями теж повернула слідом за ними.

Коли на станції засвітили ліхтарі і ми збились на пероні, я побачив виснажені, бліді від утоми обличчя наших товаришів. Ми перекинулися слівцями; хтось жартував, і хоч у розмовах відчувалося, що люди ці не знали одно одного навіть на ім'я, проте єдина мета, спільна думка сковувала всіх у ціле, рідне. Почало сіріти, і ми рушили лагодити зруйновану колію. Почався другий день, а ніхто й очей не стулив. Натхнення брало гору над перевтомою.

1 2 3

Інші твори цього автора: