сягне дванадцяти,
вечір стане білим і гарячим,
як молоко пополудні
в дитинстві після сну...
Жовті патички соломки,
ніби сонячні мізинчики,
набухнуть у пам'яті...
М'які, не поранять твого піднебіння,
не дратуватимуть горлянки...
Ніжно ковзатимуть язиком часу,
ніби санчата пухким снігом...
Шість парних слідів –
чи дванадцять паралельних...
Останній серпневий вечір –
надто темний,
щоби розгледіти в саду
їх початки, вектори, сюжети...
І надто холодний,
аби пальцями вивчати дистанції...
/Ганна Синьоок, зі зб. "Меседжі кави й каменю"/