Відкриються пори на шкірі, в асфальті – тріщини…
Щілини в камінні вужами повзтимуть… Мов дух
Зродивсь з підземелля, щоб світ відвернути від знищення.
Зіщуляться очі від звуків, що наскрізь печуть,
Вплітаються в колір волосся сумними акордами.
Дудук в середмісті – молитва із "місця плачу",
Де всі папірці зі секретними шифрами й кодами.
І хто ти – паломник, аскет, мандрівник, пілігрим…
Прочитуєш в музиці псальми та вчишся тлумачити.
І щемко стає, бо за межами дивної гри
Є дещо таке, що боїшся вважати утраченим.
До шкіри медової тулиться вітер із гір,
Що пахне келійним камінням, серпневими квітами.
І голос із горла сколихує тишу богів,
І час, що належав богам, повертається світові.
І все, що свідомість вкладає в поняття "гріх",
Сповзає в щілини, шпарини, розлами і тріщини…
То хто ти – паломник, аскет, мандрівник, пілігрим?..
Що навіть звідтіль відчуваєш мене і ближчаєш…
/Ганна Синьоок, зі зб. "Меседжі кави й каменю"/