ІЗ РАННІХ ПОЕЗІЙ
_____________________________________________
В моїй груді дужа сила
В'ється, б'ється, пресь надвір.
Вже ростуть легенькі крила,
Щоб летіти на простір.
Я окроплю їх росою,
Змию з себе бруд і пил
І полину ген до бою!
Є відвага, доста сил!
Не страшні мені кайдани,
Не ляка лиха судьба!
Йду боротись з ворогами!
В мене втіха — боротьба.
Я добуду волі-долі,
Знайду щастя, знайду рай,
Втихнуть плач і людські болі,
Усміхнуться серед кволі,
Усміхнеться рідний край!
Доки в серці дужа сила
Ясним полум'ям горить,
Доки кровця не застила,
Для родини хочу жить!..
Гей, до бою з ворогами!
Плач і смуток занехай!
Розірвем тяжкі кайдани,
А з неволі вольний встане
І щасливий рідний край!..
Віє казкою чудною
З зачарованих гаїв...
Ти ходила враз зі мною,
Ти співала, я радів.
Ти співала так чудово,
Чарувала той гайок,
Заплітала слово в слово,
Ніби цвіти на вінок.
Я ловив слова веселі
І про щастя в серці мрів,
І твої пташині трелі
Я затримати хотів...
Дивіться також
Та слова мене дурили
І втікали в синю даль,
В хворім серці полишили
Тільки смуток, біль і жаль.
* * *
Власні смутки, власні болі
В пісню переллю,
І розвію ген по полі
Думоньку мою.
Там вітрець її посіє
В полі золотім
І квітки дрібні обвіє
Гореньком моїм.
І квіткам дрібненьким скаже
Думонька моя,
Як я плачу, сльози трачу,
Як сумую я...
З золотими колосками
Розмовлятиме,
Не словами, а слізками
Вповідатиме,
Що немає в мене долі
Ні надій нема,
Що на моїм довгім полі
Холод і зима,
Що немає в мене втіхи
Ні ніжних квіток,
Нема з чого для потіхи
Заплести вінок.
Муть дівчата жито жати
Золотим серпанком,
Муть пісень моїх співати
Тужним голоском.
Колосочки в чистім полі
Посхиляються
І на мене в свої долі
Нагадаються...
Як прийде сніпки в'язати
Та, що я люблю,
Колоски їй муть казати,
Як то я терплю...
Може, зронить хоч сльозинку
Із своїх очей,
Може, спаде на хвилинку
Біль з моїх грудей.
* * *
Гей! Та доки сумувати?
Доки сліз потоком лить?
Геть же, смутку, з мої хати!
Я веселим хочу жить!
Я для пісні струни строю
На новий, веселий лад.
Своїм співом, сею грою
Хочу серце вколисать.
Люлі, серце нещасливе!
Хоч на мить одну засни!
Вже заснули довгі ниви
Вже заснули квіти в полі,
Луг, село, діброва спить...
Вснули верби та й тополі,
Сонна річенька шумить...
Чи також тобі спочити,
Щоб весело завтра встать,
Ясне сонце, красні цвіти
Втішно, любо привітать!
* * *
Гнуться високі тополі
З вітром буйним до землі;
Гнуться народи в неволі,
Вічно блукають у млі.
Не нарікають на долю
Ані на себе самих;
Ждуть на обіцяну волю,
Може, натрапить до них.
Ждуть... а століття минають,
Гаснуть довжезні віки,
Та воленьки їм не вертають
Ліниві, погані роки...
Ждуть, чи колись не загляне
Сонечко волі й до них?
Жудть на новенькі кайдани,
Злиднів чекають нових...
* * *
Грай, легкокрилий вітре, на полі,
Думку тужливу, сумну,
Я ж защебечу, як пташка на волі,
Пісню веселу — чудну!
Що мені доля, та мачуха люта?
Я своїй долі творець!
Що мені горе, недоля, отрута?
Всьому наступить кінець!
Горе скінчиться, осушаться сльози!
Щастя зблисне нам знов!
З серденька щезнуть холодні морози,
Серце зігріє любов!
Хмари ті чорні, що небом несуться,
Геть розбіжаться кудись!..
Трави й квітки по полях розів'ються,
Доля прилине колись!
* * *
Ждуть нас тучі неминучі,
Непривітний жде нас час;
Ждуть нас бурі, дні понурі,
Темні тюрми ждуть на нас.
Та ніщо нас не злякає,
Сили духу не злама...
В нас страху в серцях немає,
Ні зневіри в нас нема.
В нас охота до роботи,
В серці свіжа, чиста кров;
Всі щоденнії турботи
Вкриє нам свята любов.
Та любов для всіх єдина,
Що розбудить рідний край
І неволю з него скине,
Попровадить нас у рай...
* * *
Кину жаль і смуток лише,
Власне лихо заколишу
І братам співати стану
Про любов, красу весняну.
Дам їм світло серед ночі,
Просвіщу їм сонні очі.
Сере пущі стежку вкажу
І про рідний край розкажу.
Поведу людей до бою
Із неправдою лихою
І про волю в ріднім краю
Браттям-другам заспіваю.
* * *
Крила ночі світ закрили
І закутали в туман...
І собою оловили
Ліс, село і довгий лан.
Ніби в морі потонуло
Небо, світ, цілий простір,
А на небі спалахнуло
Непроглядне стадо зір.
А між тими зіроньками
Місяць котиться блідий,
Над полями, долинами
Сипле засів золотий.
* * *
Між межами жваво, живо
Жовте жито жнуть женці.
Розпочалось нині жниво,
Серп аж пріє у руці...
Сніп за снопом ув'язає,
Он лежить цілий покіс!
Жарту жвавий жнець не знає,
Ляже трупом жовтий ліс...
Пісня радісна лунає
Довгим полем золотим.
В небі жайворон співає
Свій журливий довгий гімн.
Світ на сонці в спеці мліє,
Світить золотом стерня...
Легкий легіт полем віє,
Дише запахом земля...
Золотими серпанками
Заслонилися ліси...
Линуть співи над цвітками
В честь роботи та й краси...
* * *
Ніби гріб, хатинка низька,
Де на світ родився я;
Там була моя колиска,
Там живе рідня моя.
Я родився серед смутку,
Виростав я в морі сліз...
В кождім кутику-закутку
Чув прокльони, зойки скрізь.
Чим ми, бідні, винуваті,
Що гризе нас вічний біль?
Голод, холод, в нашій хаті,
А по стінах бруд і цвіль?!
Я родився серед болю,
Хоровитим виростав,
Туча вбила хліб на полі,
В хату голод завітав.
З нужди батько в гріб звалився
І лишив нас без часу...
Я в широкий світ пустився;
Може, щастя принесу...
* * *
На покоси
Впали роси,
Гейби перли,
Заясніли,
Затремтіли
І завмерли...
Сходить сонце
Із-за гаю,
На покоси
Посилає
Ясні лучі,
На росинки —
Крапелинки
Ті дрижучі...
І цілує їх,
І гріє,
І голубить...
Чи ж воно не розуміє,
Що лучами,
Як мечами,
Їх загубить?
І розбилися росинки
Білим димом...
Не дивилось сонце ясне,
Як краса перлова гасне,
Плило мило...
* * *
На трави місяць сипав перли,
З листками легіт шелестів,
Кругом луги, ліси завмерли,
Горою нісся тихий спів...
До зірки зіронька всміхалась
І в парі міряли простір...
Земля з серпами мряк убралась,
Лягали тіні з синіх гір...
Шумлива річка воркотіла,
Дзвеніла пісня срібних хвиль,
А над землею мерехтіла
Чарівна зоряна світиль...
І все сміялося, раділо
І розпливалось в чарах мрій...
Огнями щастя та й надій...
В душі наново розцвілися
Надії чисті та й святі,
А з серця знову полилися
Веселі співи молоді...
* * *
Не слухають мене дзвінкії рими,
Не мож акорду вивести зі струн;
Розвіявсь спів дорогами пустими...
Нема веселих дум!..
Прощай мене, високий Аполлоне,
Що в землю я зарив святий талан!
Не винен я, що в грудях жар холоне,
Що в серці тисяч ран.
Прости мені, небесная богине,
Що я тебе ненароком завів!
Не винен я, що бог у мені гине,
Що нидіє мій спів...
Нема на мені божої окраси,
Я земний чоловік!
Прости мені, оспіваний Парнасе,
Що я від тебе втік!
* * *
Ой піду ж я в чисте поле,
Вкрите рожами надій.
Там розвіється на волі
Нерозлучний смуток мій.
Там розсію дрібні сльози,
Сльози-перли розіллю
І покошені покоси
Слізоньками відживлю.
Оживуть шовкові трави,
Кожна квітка ожиє;
Щезне горенько лукаве,
Чорне горенько моє.
Ой піду ж я в чисте поле,
Вкрите рожами надій;
Там розвіється поволі
Невимовний смуток мій...
* * *
Пісні не списані,
Сни заколисані,
Лийтесь рядком на папір!
Думи весняні,
Мрії кохані,
Нумо, летімо до зір!
Найдемо доленьку,
Найдемо воленьку,
Найдемо щастя і рай!
Сльози забудемо,
Долю добудемо,
Всюди засіємо май!
В сонці купайтеся,
З хмарами грайтеся,
Жемчуги сійте свої,
Росами сійтеся,
Щастям засмійтеся,
Пісні веселі мої!
* * *
Понад пожовклим очеретом,
Високо в хмарі, верх землі,
В далекий край повільним летом
Летять журливі журавлі.
Летять довгенькими ключами
Понад розлогими ріллями...
Кру-кру, кру-кру!
В далекий край, в чужу землю...
Ключами, довгими рядами
Понад широкими землями
Підняли лет легеньких крил...
І в бога просять тільки сил,
Щоби щасливо долетіти
За море — там, до свої цілі...
Кру-кру, кру-кру!
В далекий край, в чужу землю!
Високо в хмарі, верх землі,
Летять журливі журавлі.
В осінню і сумну пору
Летять довжезними рядами
Понад лісами, долинами...
Кру-кру, кру-кру!
В заморський край, в чужу землю
Кру-кру, кру-кру! кру-кру!..
* * *
Простерся вечір над селом,
Вечірня зірка тліє...
Вже день заснув солодким сном,
Про ясне сонце мріє...
В гаю затьохкав соловій,
Розсипав ніжні трелі...
І сіє світом рій надій,
Думки святі, веселі...
* * *
Розвійтеся з вітром, думки невеселі!
До мене назад не вертайте!
Повійтеся в гори між бори та скелі
І там, кілько воля, гуляйте!
В душі молодій розвиваються квіти,
Весело співають пташата,
Я хочу співати, гуляти, радіти...
Душа моя щастям багата.
А горе задавлю словами шумними,
Піснями веселими вкрию,
А плач заглушу я грудьми голосними.
Росою всі бруди обмию.
Я хочу любити, весь світ цілувати,
Я жити бажаю на волі!
Я хочу радіти, співати, літати
З вітрами буйними по полі.
Гей, що мені тамки князі і престоли?
Їх час в порошину оберне...
Загине їх слава, і щастя поволі
Загине і більше й не верне!..
А ми — до життя, до життя та роботи!
Розсіймо пісні по долині!
Покиньмо щоденні плачі та турботи!
Не плакать, а жити нам нині!..
* * *
Співи мої легкорилі,
Воркотливі голуб'ята,
Вас родила в тужні хвилі
Доля-мачуха проклята.
Невеселі мої пісні,
Діти смутку та й недолі,
Тихим вітром понесіться
І розсійтеся по волі.
Невеселі мої пісні,
Я обвію вас тугою...
Линьте в сторону незвісні
І не жалуйте за мною!
Там барвінком, синьоцвітом
Постеліться по дорозі,
Та не зрадьтеся, чиї то
На листочках ваших сльози!
* * *
Так любо, гарно так, чудово,
Немов навколо рай цвіте!
На волю рветься втішне слово,
Надії слово золоте.
Садки убрались рясно, красно,
А там пташок співучих рій
Стрічає співом сонце ясне
Піснями радості й надій.
Хмарки вгорі закам'яніли,
В пурпурнім сяєві стоять;
В траві росинки затремтіли,
Жемчужним полум'ям горять...
Горять маленькими огнями,
Дрібними іскрами блищать,
Дрижать, міняються красками,
Щезають знов, то знов горять.
Неначе в серденьку надії,
Зрадливі мрії молоді...
Їх блиск холодне серце гріє,
Підносить духа в тісноті.
В душі щезає сум турботний,
Надія в серці знов цвіте,
О гарний ранку, ранку злотний!
Весняне сонце золоте!
* * *
"Чорна хмара сонце вкрила,
Грім гуркоче з-за гори...
Ніч простерла чорні крила;
В'ються вихрами вітри.
Я злетів би понад села
І пігнав з вітрами вмить...
Як х́ороше, як весело:
Вітер віє, грім гримить!..