І
Я пишу червоним атраментом,
Атраментом червоним, як кров,
Про підвладність завірюхам-ментам,
Про щемляче-ніжну любов.
II
Каблучка-обручка, що стисла вам ручку,
У серце мені уп'ялась, мов гадючка...
Хтось інший спокійно цілує цю ручку...
Проклята! Проклята каблучка!..
Схилюся над вами. Торкнуся устами
Жартливого пасмечка кучерів чорних...
Торкнусь непомітно — й зомлію без тями:
А хто уночі вас пригорне?..
Дивлюся у очі глибокі. Я хочу
Кричати, ридати в одчаю:
Сміються ті очі... І плачуть ті очі...
Але — не для мене... Знаю...
III
Так безсило упали червоні кінці
Різнобарвної хустки з похилих рамен
На заломлені руки — мов крила
Закривавлені мертвого птаха.
Поцілунок (такий непотрібний)
Ліг на м'які покірні уста
(Мов зів'ялий пожовклий листок
На холодну, мертвіючу землю)...
Скам'яніла. Ні слова, ні звуку...
— Ха-ха-ха...— Це остання любов
І найперший її поцілунок.
IV
Ти вже не можеш бути сестрою,
Коханкою — не хочеш бути...
Лякаюся думки, що все було грою,
Що треба буде забути.
V
Коротке слово "прощайте"
На клаптику папірця.
— А ви знаєте,
Як отим протинають серця?
Чи тремтіло, чи ні срібне перце,
А смерть — вже у серці гадюкою.
Завтра сокирки застукають:
— Хто вмер це?.. Хто вмер це?
Хто вмер це?..—
В дзвіниці спитають: "Яке брать
Покривало — чорне чи з маками?"
Закутають марам їх ребра
Старим, свічечками заплаканим.
Ліниво лизне мідні мури
Важке серце надбитого дзвону.
Не збиваючись з низького тону,
Бурмотітиме піп похмурий,
І співатимуть щось про безвіччя...
Хтось, юнак, для себе непомітну,
На спокійне, холодне обличчя
Кине погляду квітку блакитну...
Поплює на долоні грабар,
Візьме заступ до рук звичним рухом,
Спершу — чітко, а потім — глухо
Яма озветься: тр-рах-б-бах-ах...
І кінець. Тільки ви одна знаєте,
Яку б можна зробити примітку
Про коротке, одрубне "прощайте"
На клаптику шкільного зшитку.
VI
...Притисну до серця любов свою. Мовлю:
— Ну, не плач-бо... Ну, будь же спокійненька...
Та де ж бо ти бачила, щоби плакали кров'ю
Рани на тілі покійника?..—
Помилилась. Не любить... Прости їй,
Завели її мрії рожеві:
Королевича малювали їй мрії.
— Ну, а ти хіба королевич?
Ну, а ти — кострубатий і чорний,—
Кочегар чи молотобоєць,—
Твоє діло — пекельне горно,
І залізо дружить з тобою...
Чернігів, 1915 р.