Старим Дніпром в останній раз

Бузько Дмитро

Дмитро Бузько

Ґео Шкурупій

СТАРИМ ДНІПРОМ В ОСТАННІЙ РАЗ

______________________________

В ОСЕРЕДКУ ВАНДЕЇ (контрреволюція)

Вдалені, у вечірній імлі, сумирно забовваніли Трипільські гори...

Пароплав біг поковзь блискучим темним лаком річки.

Трипільські гори! Що вони бачили?..

Даремне намагався режисер Анощенко в "Трипільській трагедії"* одрубаними пальцями змалювати чорний жах героїчної загибели палкої молоди, що пішла рятувати честь прапору рад супроти куркулівського героя — отамана Зеленого.

Тільки тут, у цих байраках, таких зручних для притулку бандитів, у цій темній, критій згори тільки лаком, прирві чорної води, виразно й жваво відчувалась жахлива подія...

— Отам якраз загинув пароплав "Гоголь". А ондечки скеля, що з неї жбурляли комсомольців у вир,* — почули ми розмову в гуртку подорожніх — екскурсантів Сумської партшколи.

— А от, диви, щоб через пару років не довелося й вам, товариші, підпілля покуштувати. Що, як війна та, може, часткова або тимчасова поразка, та посяде ворог частину нашої території...

Розбалакалися про міжнародні події. Де там! Хіба ж оце залізна молодь ("цвяхи б з цих людей робити!") та може сприймати можливість поразки, хоча-б тимчасової?

— Хлопці... Організуймо вечерю, бо ж їсти охота!.. — експансивним вигуком прериває кремезний хлопець із дужими щелепами й жвавими очима нитку песимістичних міркувань... І враз розвіяв їх вітром молодости, що їй аби свіже повітря, рух і простір, то вона все зорганізує з однаковою енергією: і вечерю на копійки, і опір ворогові.

Організуючи вечерю, заговорили про Дніпрельстан, куди екскурсія їхала.

— Гей, старий Дніпре! Та ж ніхто не пануватиме над тобою, крім електроенергії, теж зорганізованої, як і вечеря з копійок, оцими людьми-цвяхами, що зуміють, як треба буде, ще краще за запорожців боронити твої береги, — думали ми, слухаючи жваві розмови молоди...

— Отже, буржуазія панічно евакуюється тільки-но ревнули гудки заводів! — згадали Косинчину вигадку,* що теж був пасажиром на пароплаві...

А він, тимчасом, уже готуючись "на десант" у Трипіллі, розповідав, як там бандити ще недавно жахали людність.

— Ото вже проти ночи чимчикую я одного разу до свого села. Коли раптом серце притиснуло, щось недобре вчулося. Озирнувся, аж бачу — щось мене ніби здоганяє. Я — ходу! А воно за мною! Я — бігцем! А воно й собі взялося вноги!.. Ледве у свою хату вскочив, похапцем зачинився на защіпку. Аж воно як загуркотить у двері, та й кричить:

—Грицьку! Сховай мене скоріше в хату: бандит мене здоганяє. "От тобі й маєш, — думаю! Та це ж Щуряків Петро. А я від нього тікав"... А потім виявилося, що Петро тікав од Степана.

—А від кого ж тікав Степан? — запитав хтось.

Усі реготали...

— Той такий, що не скаже, — відповів Косинка.

Коли всі висміялися вдосталь, Ґео Шкурупій філософськи зауважив:

— Бачиш, Косинка, критика тебе за Трипільського бандита вважає. А який же ти бандит, коли від свого переляканого товариша тікаєш?

ТЕАТРАЛЬНІ ДЕКОРАЦІЇ

Тарас Григорович Шевченко був великий гіперболіст. Ця думка виникає несамохіть, коли подорожуєш Дніпром і бачиш його цілу добу. Тоді поволі переконуєшся, що всі його якості трохи перебільшені великим співцем його просторів та берегів.

Спереду на обрії повстають чорні хребти гір. Це, звичайно, не гори, це — кручі, але не маючи инших, ми скажемо трохи гіперболічно, за самим Тарасом Григоровичем, що це гори, це наші українські гори, бо крім них рівнина й степ.

Ліворуч день, а праворуч ніч. Так народжуються ранок.

Праворуч місяць заплутався в хмари, і він уже зовсім блідий, анемічний, він усю ніч борюкався в хмарах і тепер виснажився, зблід.

Ліворуч ще нічого немає, ніякого небесного звіря... Ліворуч лише обрій — але він рум'яний, він починає потроху посміхатися й підморгувати. Від цього підморгування якесь металеве світло поволі розливається в повітрі, все світлішає, і місяць уже почуває себе зовсім зайвим.

Спереду гори, вони чорні й масивні, присадкуваті, вони нагадують якихось доісторичних тварин.

Гори поволі уходять кудись у правий бік і раптом здається, що місяць стримголов падає у Дніпро, — це круто повертає пароплав. Химерне вражіння, що місяць падає, припиняється, і знову все навколо спокійне. Лише настирливий ритм ходи пароплаву морочить голову.

Під цей ритм в уяві виникають співи й нарешті починають ворушитися на вустах. Несподівано помічаєш, що наспівуєш Шевченківського "Заповіта".

Пасажири кажуть, що підпливаємо до Канева. Тепер стає зрозумілим, чому наспівується...

.... Дніпро і кручі......

було б видко, було б чути......

............ реве ревучий........

Наспівуєш, а настирлива критична думка все нагадує: хіба не гіперболіст?

Такий спокійнісінький старуган Дніпро, хіба він може ревти? Він лише муркотить, гріючися, як кіт під сонцем, або прохолоджуючись під зоряним блиском.

А гори ввесь час наближаються до пароплава, як потворні величезні істоти. Вони ніби підкрадаються до нас і хочуть нас проглинути.

Ранковий вітер не вщухає, він забирається в кров і старанно прохолоджує її. Не зважаючи на це, школярі екскурсанти поснули. Дівчата понакривалися білими намітками й прихилилися головами до колін своїх лицарів, а лицарі, натягнувши кашкета на самий ніс, героїчно тремтять в жартівливих, але холодних пазурах ранкового вітру.

Хлопці й дівчата їдуть на могилу. Це радянські прочане.

Пароплав підходить до пристані. Прямо перед нами гора, вона в ранковому освітленні нагадує легендарну тварюку. Плями суглинку відзначають очі, вуха та пащу.

Гора наїжилась лісом, і цей лісок на горі — це грива цієї потворної тварюки.

А де ж могила? Довго і старанно вдивляєшся в обрій, бачиш кручі, кручі й кручі, далі дерева, що з них стрункими щоглами повипиналися в небо тополі.

Серед дерев мальовничо розташувалися хатки.

Вдивляєшся й бачиш чудовий краєвид, що несамохіть асоціюється з старовинними легендами та казками.

Могили ввесь час так чомусь і не видко. Десь далеко таки забрався Тарас Григорович на спокій од свого ревучого Дніпра.

Пароплав попихкав і одвалив. Праворуч назад побігли кручі, одна дивовижніша за одну.

Все так само вдивляєшся, шукаючи могили, і, нарешті, далеко на кручах поміж тополів бачиш гостроверху білу колонку.

Це і є пам'ятник на могилі Тараса Григоровича Шевченка.

Колонка своєю білістю та стрункістю сперечається з тополями, але тополі швидко оточують її своїм танком, ніби всі вони танцюють старовинного менуету, і колонка зникає з очей.

Кручі сунуть, одна дивовижніша за одну. Ось випливає височенна круча, вона над самою водою, і тепер зовсім не дивуєшся екстравагантним бажанням Михайли Семенка... Згадуєш його вірша, і справді стає бажаним збудувати на самому шпилі такої кручі палац у стилі Растреллі, з усіма напівсимволічними причандалами.

Цей замок мав би з Дніпра надзвичайний вигляд і весь відбився б у воді...

Такі екстравагантні думки раптом перетинає бренькіт бандури, й тихий молодий голос співає славу Шевченкові, його могилі, Дніпру та кручам.

Підходиш ближче й бачиш якусь людину в солом'яному брилі в українській сорочці з краваткою.

Вітер ворушить рудими довгими козацькими вусами, — очі заплющені. Це сліпець. Він співає й перебирає пальцями звучні струни бандури.

Раптом він кінчає співати й розплющує очі. Ви здивовані й збентежені. На вас дивляться до неймовірності блакитні хитруваті очі. Ви бачите перед собою молоде, свіже обличчя, театрально підроблене під старовину.

Це якийсь молодий бандуриста, аматор старовини та етнографії.

Грошей він не бере, а во славу Шевченка та України що-дня недосипає, бо їде пароплавом од Канева до першої зупинки, виконуючи доброхітно обов'язки пропагатора та співця, боючись, щоб слава цих круч не вмерла.

Пароплав знову починає ритмічно заколисувати, і несамохіть співаєш старовинних пісень.

МІРКУВАННЯ ПРО КАКТУСИ ТА ВЕРБУ

Пароплав іде по стовпах. Ось він кар'єром мчить на червоний стовбець, ніби хоче його протаранити, ось він раптом завертає і вже мчить на такий же, але білий стовбець

Правий берег — стовбець червоний, лівий берег — стовбець білий.

Сьогодні неділя, і на кожній пристані пароплав зустрічають гуртки парубків та дівчат.

Дівчата, не зважаючи на спеку, ходять у кількох теплих спідницях та кохтах. Це зі здивуванням ще раніш помітив Бузько й розповідає, про це.

— Уявіть собі, вони одягають по три спідниці у таку спеку! А рибалки, що живуть коло води, ніколи не купаються!

Те, що рибалки не купаються, після аналізи стає зрозумілим. Це професія. Лікарі — хворі, шевці — без чобіт, а рибалки, що завше живуть коло води, не купаються.

Шкурупій заявляє, що українські прерії (рівнини) відрізняються од мексиканських лише тим, що в Мексиці ростуть кактуси, а у нас верба.

Індійці відрізняються од наших селян — рибалок тим, що плавають у "пірогах", а наші рибалки — в човнах, що нічим не відрізняються од "пірог".

І справді, коли поглянеш па рибалку, що стоїть навколішках у човні і гребе своїм маленьким веслом, то це здасться чимось майнрідовським.

Рибалка в старовинному човні і поруч — Дніпрельстан, культура соціалізму. У нас живуть одна обік одної найрізноманітніші з першого погляду речі. Хай буде дивно капіталістам: наш рибалка не купається, дівчата ходять у спеку в теплих спідницях і розмовляють про радіо та електрику, часто ґрунтовно розуміючи те й друге.

Дивишся на Дніпро і думаєш, який він широкий і який він вузький. Що він бачив, цей старенький козарлюга!?

Татари, греки, козаки, шведи, москвини! Барвиста історія!

І раптом згадуєш, то цей старуган "вижимає" 1.500.000 кінських сил. От тобі й старуган! От тобі і дідок!..

Там нижче своєю енергією він утворить найкультурніше вогнище і лише частку своїх сил, яких-небудь 650.000 сил, він віддасть цьому вогнищеві.

Дніпрельстан — це електрична мрія, що вже набуває реальних форм...

Вдалині міст і бані церков. Пропливаємо повз пляж. На піску пляжа, у воді, безліч пляжників.

Відважні пловці пливуть під самі колеса пароплава. Пароплав зустрічається дружнім криком.

По пляжу можна догадатися, що підпливаєш до міста.

— Це Кремінчук.

Таким же криком вже за мостом пляжники випроваджують нас у дальшу дорогу.

ФОРПОСТ

Уночі рахувати просторінь на верстви важко, і рахуєш її на години.

1 2 3 4