Ще з вікна вагона Грубер помітив на пероні університетського кур'єра.
"Що він тут робить?" — подумав учений, і раптом йому в голову вдарила догадка про те, що, захоплений своїм винаходом, він не попередив університет про свою поїздку на завод. Аж задушно стало і піт укрив чоло від думки про те, що студенти приходили на його лекції, а його не було. Яке нехлюйство з його боку! Хоча б написав, що захворів. І як він про це забув? Оце ж, певне, кур'єр збирається їхати на завод шукати втікача-професора. Треба попередити його, щоб не їхав.
На пероні кур'єр сам підійшов до Грубера.
— Пане доктор, — сказав він, — вас просить до себе ректор. Я мав їхати по вас, то ж добре, що зустрів...
— На коли ректор запрошував мене? — спитав Грубер.
— Казав, щоб зараз прийшли. Негайно...
— Пробачте, пане Зіммель, — звернувся вчений до підприємця, — я мушу зараз піти до університету. Я певний, що це не більше, як півгодини. Після того я зараз же візьмуся до вашої, чи то пак, до нашої справи. До побачення.
І Грубер поїхав до університету.
Ректор просив Грубера зайти через годину, бо він зараз дуже зайнятий. Вчений задумався: як використати цю годину? Відвідати Зіммелевих кредиторів? Ні, він не встигне. Треба піти додому і розповісти Гретхен про всі події. Через них він зовсім забув про бідолашну дівчину, а він має бути їй вдячний, бо це ж її думка зв'язатися з якимсь дрібним підприємцем. Може, й тепер її практична голівка щось вигадає в справі порятунку старого Зіммеля.
Клейнмюнцлі обідали, коли прийшов Грубер. Юнака запросили до столу, та він відмовився. Через втому й хвилювання йому зовсім не хотілося їсти.
Батько й донька уважно слухали Груберову чудну розповідь про першу ніч виробництва нового скла і про несподіваний контракт з чужоземним агентом, і про ще більш несподіваний арешт Зіммеля. Старий крамар хитав головою. Він розумів, до чого йдеться...
— Ну, що ви на це скажете? — запитав Грубер, скінчивши свою химерну історію.
— Що сказати, мій любий? — вихопилася поперед батька Гретхен. — Треба шукати ще одного Зіммеля, коли з цим не пощастило...
— Як так? — обурився Грубер. — І залишити старого в біді?
— А тобі що? — відказала дівчина. — Дбай про себе. Не ти ж робив ті борги, що погубили Зіммеля. Та й штучка ж він, видно. Тільки десять процентів тобі І чистого прибутку, а собі всі дев'яносто. За що? За його старий завод? За те, що, як ти розповідав, він навіть не хотів твого винаходу, та майстер його переконав?
Грубера вразила незламна логіка життєвого егоїзму, що була в словах дівчини.
— То як же бути? Я ж обіцяв клопотати, — спробував він заперечити.
— Ой, не беріться, пане доктор, за цю справу, бо вона вам наробить багато клопоту, — подав свій голос старий Клейнмюнцлі. — Послухайте мене. За своє життя я чимало бачив таких справ. Нічого ви тут не вдієте. Арешт Зіммеля і всю цю справу добре зважено. Будьте певні — Зіммелів завод не працюватиме. Дивіться, щоб ви самі щасливо вискочили з усього.
Пересторога, що бриніла в словах старого, стурбувала Грубера. Він згадав, що в ректора університету був якийсь чудний вираз обличчя, коли він просив його зайти через годину. Чи не готують йому пастки? Може, його теж арештують? Але за що? Невже за те, що він пропустив кілька своїх лекцій?
Думка ця була абсурдна і все ж чомусь таїла в собі погрозу і тим тривожнішу, що вона була ніби безпідставна. Незрозуміла небезпека завжди страшніша за ту, яку ясно бачиш. Грубер глянув на годинник. Ще можна було посидіти хвилин десять. Але не сиділося. Хотілося швидше бути на місці розв'язання тривожної загадки. Справді, коли б тільки справа з невідвідуванням лекцій, ректор не викликав би до себе. На те є декан. Тут таки, щось є...
Стурбований Грубер нашвидку попрощався з Клейнмюнцлями й подався до університету. Хоч він прийшов на чверть години раніше призначеного часу, кур'єр зараз же запросив його до ректора.
В кабінеті, крім ректора, було ще двоє. Одного Грубер десь бачив. Напруживши пам'ять, він згадав, що це відомий лікар-психіатр. Певне, він завітав у якійсь справі до ректора й зараз піде. А другий пан, певне, його асистент або колега, бо сидять вони поруч і щось тихо сказали один одному, коли зайшов Грубер.
— Сідайте, прошу, — запросив ректор вченого якось надто урочисто.
Той завагався, чекаючи, що психіатр та його колега або підуть, або ж ректор познайомить його з ними. Ректор помітив Груберове вагання.
— Пізніше ви дізнаєтеся, хто ці панове, — вимовив він так, як слідчий, що збирається допитувати злочинця. — А зараз прошу сідати. Нам з вами, — ректор підкреслив "нам", кивнувши на психіатра та його колегу, — треба поговорити про одну дуже важливу справу.
Грубер сів, притиснутий незрозумілою тривогою. В чім справа? Що це таке? Він мовчав, чекаючи, поки ректор висловиться ясніше. Той, витримавши хвилину мовчання, сказав:
— Ми чули, що ви зробили якийсь винахід. Чи не розповіли б ви нам, що це за винахід?
Тривога Грубера змінилася великим здивуванням. От тобі й маєш! Навіщо ректорові, докторові психології, та психіатрам його хімічний винахід? Він посміхнувся і сказав:
— Пробачте, пане ректор. Але якщо моєму винаходові треба зробити експертизу, то я гадаю, що ви й присутні, — одного пана я знаю, — аж ніяк не можете бути експертами в галузі хімії.
— Якщо хочете знати, то нам потрібна зовсім інша експертиза. І тому ще раз прошу розповісти нам про ваш химерний винахід, — сказав ректор так зухвало, що від образи кров шугнула в голову вченого.
— Думаю, що ви неспроможні будете визначити, чи химерний мій винахід, чи ні! — скрикнув він, підводячись. — І коли ви не маєте до мене іншої справи, крім цієї, то дозвольте мені залишити ваш кабінет...
Груберові на диво, ректор не тільки не розгнівався на цю різку вихватку, а навіть був з неї задоволений. Він весело посміхнувся й підморгнув психіатрам. Ті закивали головами. Мовляв, усе як слід...
— Пане доктор, заспокойтеся, — лагідно звернувся ректор до вченого. — Пробачте, якщо я вас образив. Я зовсім цього не хотів, коли назвав ваш винахід химерним. Різні химери бувають. Прекрасні теж, хоч це й звучить трохи неприродно. Не гнівайтеся на нас. Ці панове справді не хіміки. Вони психіатри, мої добрі знайомі. Вони почули від мене про ваше велике відкриття, а мені про нього сказали ваші колеги. Нам цікаво почути все з уст самого винахідника. Невже ж ви думаєте, що такі речі цікавлять тільки фахівців? Дуже прошу вас, сідайте, поговоріть з нами...
Спантеличений Грубер знову сів. Він нічого не розумів після цієї ректорової ласкавої промови. Невже ж йому тільки почулася зухвалість у попередніх його словах? А втім, може бути. Його нерви роздратовані від перевтоми, і він міг помилитися, Люди й справді просто зацікавилися його винаходом. Що ж, він може задовольнити їх цікавість.
І вчений почав розповідати про свій винахід...
— Пробачте, — перебив його психіатр, — не гнівайтеся на моє зауваження, але, розумієте, ми — не хіміки й не промисловці. І тому нас цікавить не так самий винахід, — на ньому ми мало розуміємось, — як наслідок цього надзвичайного винаходу. Оті кришталеві міста, що ви про них казали вашим колегам, ваші мрії про майбутнє людської культури у зв'язку з вашим відкриттям...
Грубер зашарівся. Йому лестило те, що вже, видно, в широких колах суспільства пішла чутка про його винахід, і люди розуміють його величезне значення. Такого успіху він навіть не сподівався. Він сказав:
— Що ж, я можу про це розповісти, бо я багато думав про наслідки того перевороту, який викличе мій винахід, але ж це тільки мрії. Життя, знаєте, складніше за наше уявлення про нього...
— Цілком справедливо, — відповів психіатр, — ви дуже логічно міркуєте...
Він підкреслив "логічно" й пильно глянув на свого колегу. Той кивнув головою й щось відзначив у своїй записній книжці.
— Але й мрії теж цікаві, — вів далі психіатр. — Вони ніби промінь прожектора, що освітлює майбутнє, — постарався він поетичною мовою привернути до себе вченого. Мрійники ж бо, а всі винахідники — мрійники, люблять поезію.
Бідолашний Грубер, не бачачи підготованої йому пастки, почав викладати свої чудесні мрії про кришталеву добу людства. Його думки від нервової перевтоми останніх днів трохи розбігалися. Щоб зосередитись, він дивився не на своїх слухачів, а у велике вікно кабінету, бо там, удалині, сяяли в промінні призахідного сонця величезні снігові верховини, — такі ж гарні, як кришталеві мрії молодого вченого... Йому не дали скінчити розповідь про них.
— Годі! — раптом різко й зухвало обірвав його ректор. — Досить ми наслухалися химер...
Приголомшений Грубер аж очима закліпав. Що це? Він марить чи це насправді? Звідки така раптова зміна в поведінці ректора?
— Панове! — урочисто звернувся той до психіатрів. — Я гадаю, що мені як психологові і вам як психіатрам уже цілком ясна картина. Надзвичайна дражливість, що її виявив своєю вихваткою пацієнт на початку нашої розмови, далі — ця одноманітна легковірність, з якою він повірив, ніби ми й справді цікавимося його химерними мріями, поєднана з хворобливою зарозумілістю, нарешті, ці чудні мрії... Всі ознаки маніакального божевілля!
— Що?! — скрикнув як обпечений Грубер, отямившись, нарешті, і зрозумівши, до чого йдеться. — Я бачу, що мене хочуть скомпрометувати! — кричав він, обурений тим, як легко його обдурили. — Я розумію. Тут діє закон конкуренції. Комусь треба поширити чутку, що винахідник — просто божевільний, щоб ніхто його не слухав... Цього не буде! Чуєте? Не буде! — наступав розгніваний вчений на свого ректора, в цю мить забуваючи про традиційну пошану до нього.
Ректор натиснув кнопку дзвоника. Миттю відчинилися двері, і на порозі з'явилося двоє здоровенних чоловіків в одязі служників лікарні.
— Хворому погано, — сказав їм ректор. — Вам доведеться заспокоїти його...
Служники погрозливо наблизилися до Грубера. Той схаменувся. Тепер його ясний розум враз осяйнув становище. Ні, тут справа значно гірша, ніж поширення чутки про його божевілля. Його, очевидно, просто хочуть силоміць посадовити в лікарню для божевільних. Чорним жахом повіяло від цієї догадки.
Перед лицем такої небезпеки Грубер зібрав усі свої сили. Спокій насамперед...