Звідти, пройшовши довгий тунель і поступово остигаючи, виходили готові пляшки, чистенькі й чепурні, як лялечки.
Валя Ковальова, сіроока студентка-практикантка, пильно придивлялася до роботи, вивчаючи машину. Під пахвою в неї стирчала груба сіра книжка "Склотехніка". В руці Валя тримала блокнот і олівець. Книжка книжкою, а краще записати з натури всі моменти роботи машини. Так воно міцніше засяде в голові.
Ось спалахнула видушена з фідера крапля розтопленого скла. Валя собі уявляє, як густа вогняна маса скла наповнювала шамотний жолобок-фідер, одягнутий у цегляний кожух, щоб скло не холонуло. Для цього ж у фідері є свої власні грілки. З фідера скло видушує через отвір плунжер.
Важку величезну краплю скла відрізують ножиці, і вона падає у форму. Форма в цю мить перекинута денцем догори. Знизу вона закрита шийковим плунжером. Там, де має бути шийка, — стержень. Він тут потрібен для того, щоб у склі збереглася дірка, крізь яку його потім видуватимуть.
Тільки-но крапля потрапила до форми, як денце затуляє дувна головка й крізь неї у форму йде стиснуте повітря, женучи масу скла в шийку. Тепер зародок майбутньої пляшки вже має шийку. Стержень зробив отвір, крізь який зараз видуватимуть пляшку далі.
Стіл-станок, на якому встановлена форма з майбутньою пляшкою, круглий. Він має шість форм. Коли зародок пляшки готовий, — його готували приблизно чотири секунди, — стіл повертається на одну шосту свого обідка. Під час цього поривчастого обертання форма перевертається догори шийкою. Її замикають під днищем і тепер дмуть крізь шийку, з якої витягнуто стержень. Пляшка оформляє своє денце. Вона ще зовсім не схожа на пляшку. Це — баночка, первісна форма майбутньої пляшки. Пляшку-баночку зараз видуватимуть на другому столі, обробному. Банковий стіл ще раз поривчасто повертається на одну шосту частину обідка, щоб передати баночку-пляшку обробному столу. Обробний стіл — у нього теж шість форм, але вже пляшкових, — обертається так, що коли банковий стіл спиняється, половинки його форми розкриваються, і пляшка-баночка висить на шийковому кільці; половинки форми обробного столу хапають її в свої обійми, кільце розкривається, і вона, майбутня пляшка, висить у новій формі, надто великій для неї.
Обидва столи роблять дальший поворот. На банковому столі форма, розкинувши свої обпалені вогненним склом половинки, приймає повітряний душ, що охолоджує її. На обробному столі пляшка крізь шийку роздувається так, що заповнює всю форму і набирає свого справжнього пляшкового вигляду. Тепер їй треба лише трохи застигнути, бо вона ще надто м'яка, щоб показатися в люди.
Ще раз повертаються столи на шосту частину обідка. На банковому столі форма замкнулася, і її охолоджують повітрям уже замкнуту. На обробному столі пляшка разом з своєю формою теж приймає холодний душ.
Ще один поворот. На банковому столі форму також охолоджують і змазують мастилом. Зараз вона прийме нову краплю скла. На обробному столі тільки холодний душ. Пляшка зараз покажеться на очі. Вона вже твердішає.
Ще поворот. На банковому столі починається справа з новою краплею скла. На обробному столі тільки що народжена пляшка легенько перестрибує з машини на конвеєр. Цей стрибок допомагають їй зробити пальці конвеєра, що переносять її на стрічку, і — пішли пляшки іграшковими солдатиками, міняючи вогняне вбрання на зелену уніформу.
Валя полегшено зітхає. Вона пильно простежила, як крапля скла перетворилася на пляшку. Це перетворення тривало близько двадцяти чотирьох секунд. Разом у машині народжувалося шість пляшок. Сім форм з двадцяти на обох столах були з пляшками у різних стадіях їхнього оформлення, а п'ять, порожні, остигали: чотири на банковому столі, — там бо ж крапля скла гарячіша, і треба формі охолонути аж на чотирьох зупинках, — і одна на обробному столі, — на одній зупинці перед тим, як перехопити баночку-пляшку. з банкового столу.
Валя посміхнулася, придивляючись до машини. Хитра механіка. Мов жива вона, мов цілий гурт істот, метких, вправних стальних робітників, що переплелися жмутом, виставивши тут і там свої пальці, руки, груди з повітрям у легенях чи губи, щоб дути, чи то в пляшку, роздуваючи її, чи то на пляшку або форму, охолоджуючи її, то знову всім стальним жмутом кидаючись навколо свого центра на нову позицію.
Тяжка робота цих одностайних стальних істоток. Ач як важко дихають, як набрали вщерть повітря у свої стальні легені-компресори! Аж тремтять від напруги і всім жмутом важко здригаються, коли спиняються з розгону.
Валя дивиться на складну й мудру роботу машин — роботу цього хитро переплетеного жмута стальних мускулів, кісток і легенів — і думає про тих кілька десятків робітників, що їх замінює одна така невеличка машина. Яка ж то пекельна була в них робота! Вічно в поті, страждаючи від пекельного жару скловарної печі. Вічна небезпека обпектися — покалічитися від розтопленого скла. Людські легені, що мають єдине призначення — рівномірним диханням підтримувати рівне горіння в організмі, постійно оновлювати кров, сприяти обміну речовин, перетворювалися на міхи, на знаряддя виробництва.
Від свого батька, старого склодува, а тепер майстра-скловара, Валя чула про те, як тяжко було видувати пляшки. Вічна згага. Ковтаєш безперервно воду. Чи то від неї, чи від надмірного напруження легень, що порушують усю внутрішню механіку тіла, хворіє шлунок. Туберкульоз, емфізема, тобто переродження легенів, шлункові хвороби — вічне лихо склодувів...
"Так треба ж вивчати ці машини, щоб знати їх, щоб удосконалити, щоб винайти ще кращі, простіші", — каже собі Валя і, знайшовши затишний куточок, розкриває "Склотехніку".
Вже кілька годин Валя студіює машину. Годі. Все одно за один раз не засвоїти. В голові вже туман. І двигтіння та стукіт машин сприймається, як крізь вату. Валя переходить до відпальної печі — до ліра. Гарні пляшки, що вискочили з машини, ще не придатні до використання. Вони легко луснуть, бо в склі під час виробництва утворилося нерівне, неоднакове напруження частинок. Треба пляшки знову розпекти, а потім поволі, протягом кількох годин охолоджувати. Тоді кожна частинка зручно розташується поруч із своєю сусідкою.
Валя добре розуміє той процес, що відбувається у відпалювальній печі. Вона знає характер частинок скла, як і всяких частинок матерії. Жар, тепло надає їм жвавості. Вони починають дуже тремтіти. Вони завжди вібрують, як струна, що дає звук. Бо ж нема покою в світі. Все рухається... І цей невидимий для людського ока рух тим дужчий, чим більший жар. Якщо раптом охолодити предмет, то частинки, з яких він утворений, не встигають розташуватися. Вони лишаються там, де почалося слабкіше вібрування, і може статися, що невідома відстань між частинками більша за ту, на якій діє сила взаємного притягання частинок. Тоді предмет ураз тріскається. Якщо ж взаємне притягання через надто велику відстань дуже слабке і воно легко порушується, то предмет тріскається від найлегшого поштовху.
Валя згадує, як колись їй важко було зрозуміти цю механіку частинок матерії — молекул і атомів у молекулі. Вислухавши пояснення вчителя, Валя довго собі морочила голову: що то за частинки, які відстані між ними? От візьмемо стіл. Учитель казав, що його дошки, як і взагалі все, — молекули і відстані між тими молекулами... Валя ніяк не розуміла. Де ті відстані, як видно, що дошка собі суцільна, та й годі? На перерві Валя, тоді піонерка, сказала про це піонервожатому. Той їй пояснив справу дуже просто. У темному кутку коридора він запалив сірник, погасив його й тоді став швидко крутити сірникову паличку, що ще жевріла.
— Що ти бачиш? — питав він Валю.
— Бачу вогненне коло, — відказала дівчина, не розуміючи, до чого цей давно відомий і простий фокус.
— Отак воно і з тими молекулами та атомами й відстанями між ними, — пояснював вожатий. — Один жевріючий сірник тобі здався вогненним колом. Бо він швидко рухається, швидше, ніж в оці зникає враження від його перебування в різних точках, так само з молекулами та атомами в них. Здаються нам речі суцільними й непорушними, а насправді це рух мільярдів дрібнесеньких точок.
І тоді Валя уявила собі будову матерії, і радісно їй стало від того, що нічого нема навкруги нерухомого. Все рухається, все живе своєрідним життям. Більш-менш повільний рух ми сприймаємо як спокій. Але це не спокій. І в камені, що лежить при дорозі, відбувається віковічна вібрація — рух молекул. У воді ця вібрація швидша. Ще швидша в парі...
Все рухається. Все змінюється...
"Усе тече, все змінюється", — згадує Валя прадавні слова великого грецького філософа Геракліта, прозваного Темним, бо його сучасники ніяк не могли зрозуміти глибин його філософії.
Через низьку техніку люди тоді наївно сприймали світ і життя. Вони вважали життя саме таким, яким воно здається. Вони бачили, що всі речі, як їх не чіпати, перебувають у спокої. Тільки вода тече. А Геракліт Темний каже — все тече...
Думки Валі з прадавньої давнини вертаються до відпальної печі, до ліра, куди з конвеєра від машини потрапляють пляшки і лишаються в ньому від чотирьох з половиною до шести годин.
За цей час довгий шлях роблять пляшки. Метрів з двадцять вони проходять, бо піч має форму тунелю. Поволеньки посуваються вони від краю до краю. Спочатку їх розжарюють. Температуру доводять аж до 515 — 520 градусів. А потім пляшка поволі холоне. З ліра вона виходить ще гаряча, але її вже можна брати руками, бо температура її тільки 45 градусів.
Надивившись вдосталь, як сортують пляшки й тут же кладуть їх у вагони, Валя вернулася до машинного цеху. Дівчина хотіла подивитися на інші машини, — пресувальні, обробні, складну машину для електричних ламп, ще кращі і досконаліші, ніж та, роботу якої вона щойно спостерігала. Дівчині радісно було думати, що незабаром вона буде інженером, одним з керівників цих чудових, розумних машин. Які вони могутні, які складні, немов живі стальні істоти, і всі вони слухатимуться її, як тепер слухаються он того механіка. І яке гарне життя настає. Ще ж недавно — Валя не тільки від батька знає, а й сама пам'ятає це, — ще ж зовсім недавно не було в нас цих машин. А тепер — що й казати...
Звичною, добре знаною стежкою бігли думки дівчини.