Ґіна чула, як у голові стукала настирлива думка: "як тоскно, як тоскно".
Служниця обережно почала натягувати на ноги золоті черевички, — ноги міс були в'ялі й безвольні.
…Чорним проваллям здавалася глибока знайома зала. Ґіна підійшла до самого краю й, здавалося, зробити крок — й полетиш у безодню. Ніби простягся безмежний океан, а он десь блимає далекий вогник пароплава. На думку спала вулична популярна пісенька про Мезі й капітана Джо. І несподівано навіть для самої себе, Ґіна заспівала цю пісеньку про те, як Мезі побачила на пристані капітана Джо, побачила й заплакала з радости. Потім капітан Джо посміхнувся Мезі, й вона заплакала від щастя, а як капітан Джо рушив у похід — Мезі заплакала з горя.
Тихий болісний кінцевий акорд пісні ліг у чорній залі. І тої ж хвилини чорне провалля вибухнуло людським нестриманим ревом задоволення, шаленими оплесками, дикими вигуками. Чемні, тактовні джентльмени перегиналися через стільці, борт лож, крісел, широко розтуляли роти, вилучаючи згуки задоволення. Зала бушувала, зала буквально ревла з радости.
Як же, неймовірно, нечувано! Талант! Прекрасна Реґіна Марич сьогодні так безподібно співала, так безподібно схлипувала, так безподібно з її очей текли справжні непідробні сльози!
Оглушена оплесками, болісно посміхаючись, Ґіна нетвердою ходою зникла за лаштунками. Позаду бушували оплески, вигуки, рев. Такого успіху вона зазнала перший раз у житті.
У вбиральні сіла проти величезного, на всю стіну, люстра, байдуже спостерігала, як з очей випливали по одній прозорі, криштальні сльози. "Як тоскно, як болюче, яка порожнеча".
У люстрі помітила похилену постать Елі, худенькі плечі служниці часто здригували — вона теж плакала. І несподівано близькою, ніжною стала ця тиха, худенька дівчина. Ґіна тихо повернула до неї голову.
— Ви плачете, Елі?
Дівчина схлипнула.
— Так, міс.
— Значить, Елі, ви теж кохали?
— Так, міс.
— І вам було болюче.
— Так міс — він не кохав мене.
Ґіна втерла сльози й собі схлипнула по-дитячому.
— А мені, Елі, гірше — він кохав мене.
Елі вражено подивилась на міс, вона аж ніяк не розуміла своєї пані.
____________
ЧАСТИНА ДРУГА
Двадцять три (та ще й неповних) роки, кріпкий, тренований організм, весела непосидюща вдача плюс травень і кохання хоч не хоч зобов'язали Аскольда бути стовідсотковим оптимістом.
Та й де тому в біса песимізму братися, коли всі м'язи переповнено нестриманою молодою силою, а в русяво-кучерявій голові тисячі планів і проектів, і всі бажання й перспективи стоять близько й чітко, перед самісіньким носом, здається — простяг руку й готово — усі бажання в цупких молодих пальцях.
А до всього цього над містом розтаборився травень і Аскольд не сьогодні-завтра мусить одружитись. Останні дні він ходив як наелектризований цією думкою, що, йдучи вулицею, починав ні з того ні з сього посміхатися людям, яких уперше бачив.
Чорна пахуча травнева ніч застала сьогодні Аскольда на ослоні перед дверима його квартири. Він сів спочити й трохи заспокоїти свою непомірну радість. Але заспокоєння ніяк не приходило, незважаючи на всі зусилля, думки, навпаки, скажено починали крутитись хороводом у голові.
Завтра — Загс! Чорт побери, таке коротке, здається, просте слово, а яке приємне. Аскольд відчув, як його без того переповнене радістю тіло знов наповнилося невпинним шумуванням. Ще трішки, й він почне стрибати на одній нозі, як школяр, або ходити вниз головою на руках. Здається, з'явись людина — й він запропонує поборотись з собою.
Аскольд зірвався з ослону, випростався, хруснув м'язами й рішуче сіпнув за держак дзвоника.
Легко перестрибуючи сходи, подався до своєї кімнати.
Аскольдова кімната з її прикрасами якнайліпше відбивала вдачу свого господаря й ті двадцять дві професії, що він перепробував (і, як водиться, не закінчив) за короткий свій вік.
Сусідство з шевською майстернею призвело десятилітнього Аскольда до того, що він, залишивши підготовчу класу гімназії, вирішив, що немає на світі нічого приємнішого, як бути шевцем. Два місяці — і він навчився досить пристойно сукати дратву та латати чоботи. Але, на превелику радість матері, швидко розчарувався, знов забажав до школи.
Звичайно, швидко знов занудьгував. Але тут історія прийшла на допомогу Аскольдові — гімназію зачинили. Тоді з радістю почав торгувати насінням, цигарками, й згодом життя його було подібне до життя, яке можна побачити лише на кіноекрані. За 12 років він учився в трьох технікумах (звичайно, не закінчив), у чотирьох профшколах (теж не закінчив), зміняв десяток посад, мріяв стати вченим, а потім забажав слюсарити. Починав писати вірші, вивчав хемію, вчився на кооператора, цікавився педагогікою, захоплювався медициною, грав у театрі, працював при газеті репортером і, кінець-кінцем, вирішив стати кінооператором.
І скрізь не без успіху. Захопившись якоюсь справою, витрачав усі гроші на відповідну літературу, просиджував ночі. Дивував усіх, і всі були певні, що росте талант. Надії були, звичайно, марні.
І єдине, що ніколи не набридло, що завжди хвилювало непосидючу вдачу, вабило, примушувало забувати все на світі — це мандри.
Аскольд, включивши ток, пішов розчинити вікно. Ніч увірвалася до кімнати вогким холоднуватим повітрям і взяла в свої лапи русяву збаламучену голову. Недалечко ворушився темний ботанічний сад і важко дихав, з його подихом у вікно вривалося солов'яче тьохкання й далекий туркіт жаб. Десь далеко, по той бік саду, кресав іскри і гуркотів запізнілий самотній трамвай.
Аскольд, пригадуючи подробиці сьогоднішнього дня, нерухомо стояв перед вікном, замріяно й трохи дурнувато посміхався до чорної ночі.
Не пригадує, скільки простояв отак. Потурбував сусідський годинник: він зашипів хрипко, згодом бовкнув двічі. Аскольд легко обкрутнувся на каблуках і обвів очима свою кімнату. Зупинив зір на протилежній, змережаній фотографіями й етюдами стіні. Нестримана посмішка знов торкнула його рот. З п'яти чорних рамок на нього дивилася одна кохана, знайома до дрібниць дівоча голова.
Ось одна голівка дивиться, овіяна мукою чекання; друга ледве посміхається повними губами, третя, високо підкинувши брови, блискає білими зубами, пустуючи показує кінчик язика.
Аскольд підійшов ближче, постояв з хвилину, розглядаючи знайомі дорогі деталі, потім пішов до люстра. На нього приязно глянуло свіже молоде обличчя з розкуйовдженою головою, по-дитячому збуджене й веселе. Узяв себе за носа й радісно запитав:
— Значить, женимось?
У цей час з вулиці хтось заторсав дверима і грюкнув чимсь дерев'яним. Аскольд підскочив до вікна, перехилив тулуб на вулицю.
— Хто?
— Телеграма й гроші.
— Кому?
— Горському.
Здивовано перепитав:
— Горському?!
Знизу спокійний і байдужий голос потвердив:
— Еге ж, Горському.
Прожогом метнувся відчиняти двері. Низенький вусатенький опецькуватий листоноша, ховаючи під козирок очі, простяг телеграму. Аскольд прочитав раз, прочитав удруге, не вірилося, прочитав утрете:
"Експедиції потрібний кінооператор Негайно першим потягом Москва Метрополь 20
Горський"
Листоноша пішов, Аскольд причинив двері, витяг з кишені жужмом гроші і, прикусивши горішню губу, застиг розгублено серед кімнати. Стояв з хвилинку, не більше. Стріпнувся, перелічив гроші, старанно заховав у кишені, замотався по кімнаті, не знаючи за що насамперед узятися. Покінчено! Звичайно, він їде!
*
— Йолопе, дурило, якого світ уперше бачить. Бирка придуркувата, що ж ти думав?!
Цими красномовними епітетами заклопотаний і спітнілий Аскольд нагороджував сам себе.
Харків свіжий, незакурений, ще вогкий від нічної прохолоди, з вимитими хідниками, ніжився, жмурячись тисячами вікон проти ранкового сліпучого сонця. Розмаїтий натовп Свердловської вулиці (вулиця вже гаморила й була сповнена шумом, гулом і брязкотом) чинила справжній опір навантаженому операторові.
Він вигинався вужем, обминаючи перехожих, зіскакував з хідника на брук, дріботів по нерівному камінню (проклятий рудий чемодан заважав широко ступати!). Знов вертав на хідник, штовхав перехожих, кидав на всі боки "пробачте, прошу" і чув услід: "нахаба, вайло". Згадуючи, що зараз трохи не вісім ранку, що потяг відходить точно о дев'ятій, що квитка в кишені немає, а Майя… (дорога люба Майя нічогісінько не знає про від'їзд), Аскольд ладен був кинути на брук чемодан і навіть дорогий забинтований "Септ" і одляскати себе по щоках.
"Роззява ж, — картав у думці себе, — мордуватися всеньку ніч і нічого не зробити, напхати у чемодан непотрібного мотлоху й лише о сьомій годині ранку згадати про Майю й квитки!" Аскольд злісно куснув губу й люто скрипнув зубами: "Учора про Загс розпинався, солов'єм співав, а сьогодні, не попередивши майже, тікає з міста".
Біг і шукав очима телефонного автомата. Біля аптеки зупинився, загородив на мить чемоданом вузенький хідник і ледве проштовхнувся у вузькі двері. Схопив рурку й дико й нетерпляче зарепетував:
— 60-53! Товаришко, 60-53! Що?! Зайнято! О-о-о-х!
Протиснувся назад і знов подався вулицею. На ходу тихенько кляв важучий чемодан, зарані сипав на всі боки пробачення, наперед знаючи, що почує все те ж: "нахаба" і "вайло".
Пробігаючи повз вітрину з годинником, косо, одним оком боязко зирнув на стрілки й раптом відчув, як по гарячій мокрій спині війнув холодок — пів на дев'яту!
Бухнув на вогкий асфальт чемодан. За рогом у цю мить метнувся чорний таксомотор. Аскольд дико, не своїм голосом, як людина, що гине, гукнув:
— Таксі!
Машина готовно повернула до нього, ввічливий з риженькими вусиками шофер ловко відхилив дверці.
— Куди?
— Вокзал.
Риженькі вусики наїжачились, привітні карі очі сховалися під лоба й колюче оглянули Аскольда з ніг до голови.
— Куди?!
— Вокзал.
— Ти що, з Сабурки?
Машина затремтіла, чмихнула бензином під ноги, рвучко зірвалася з місця й подалася вздовж вулиці.
Деякий час Аскольд ошелешено дивився услід чорному таксі, а коли підхопив чемодан і рвонувся далі, густо почервонів, — тепер тільки зрозумівши злість шофера. Зараз же за рогом вулиці сірів вокзал.
Аскольд вагався. Праворуч чорна рука, випнувши пальця, вказувала: "Телефонний автомат", ліворуч топталася щільна й довга, сердита, зла черга до каси. Перемогло, як і треба було чекати — кохання. Тремтячими пальцями він ніяк не міг попасти гривеником в тоненьку щілинку автомата.
— 60-53! Товаришко, будь ласка, 60-53! Що? Дякую! Майюся.