І нема гребінця, здатного пригладити їй патла. Поети і письменники смикають її пасма, відчайдушно намагаючись спорудити їй зачіску, і причесана реальність приходить до них у нічних жахах…".
Ельфріда Єлінек ламає реальність, доносить її до нас не причесаною – і тоді дійсність стає доступною.
Читайте Нобелівських лауреатів, пані та панове!
9 серпня 2014 року
СТЕЖКОЮ ПОВЕРНЕННЯ
Олена Рижко. Сни. 2006
Завжди існує небезпека ототожнювати автора з літературним героєм. У романі Олени Рижко ця небезпека зростає вчетверо, адже основні героїні – Анна-Світла, Анна-Темна, Анна-Цензор і просто Анна постають ніби відбитками авторки.
Втім, я завжди казав, що ніколи письменник не виверне свою душу, аби у всій своїй красі постати перед читачем. Для цього насамперед потрібна неабияка мужність, аби показати себе, справжнього, без замовчувань. З іншого боку, кому потрібна ця паперова мужність, якщо читач живе своїм життям?
Роман Олени Рижко "Сни" протікає в декількох зрізах. Головний, звісно, — сни Нестора, який закохується в Анну й наприкінці оповідки стає зовсім іншою людиною. Чи це не одвічна мрія Жінки – перевиховати Чоловіка?
Маємо не лише реальність, а й фантастичних осіб, які ніби з Космосу спостерігають за нами, хоча зберігають цілком людську подобу. Тут тобі й детектив, коли смерть приходить із комп'ютера, і любовна інтрига, і містика – одним словом, усе, на що ласий нині пересічний читач.
Але я би не читав цей роман, а тим паче не писав би про нього, якби за цими звичними для сучасного письменництва речами не стояло щось більше й глибше. Як на мене, авторці вдалося не просто розкрити внутрішній світ – чи то власний, чи то літературної героїні, — а й вивести певну формулу, яка веде до розуміння сенсу існування живого на цьому світі. Кожний повинен пройти своєю стежкою повернення, як Анна, аби від чогось відмовитись, а за щось боротись до загину.
Кожний пласт роману – дійсність, сни, фантастика – має свою мову і навіть шрифт, аби візуально відчувати різницю. Проте різниця відчувається і без шрифту, бо, власне, мова кожного з пластів є індивідуальною. І не лише тому, що авторка граціозно володіє стилістикою на професійному рівні. Я би сказав, що стилістика тут, власне, відіграє допоміжну роль. Головним же виступає поетика. Поетична мова найбільше притаманна пластові снів. Це такі собі поетичні мініатюри в прозі. Філігранне володіння словом доведене, здається, до абсолюту, і часто думаєш, а навіщо ще буденність, детектив, фантастика. Це вже згодом розумієш, що без цього і не звернув би увагу на поетичність снів, хоча здебільшого розповідь іде, здається, про буденні теми.
Олена Рижко не прагне видати на-гора чимало романів, хоча, здається, могла би це зробити, бо її творіння знаходять гарячий відгук у читачів і миттєво змітаються з книжкових полиць. Для письменниці головне, звісно, не кількість, а якість. І якщо вже я, котрий скептично ставиться до так званих жіночих романів, прочитав його, то, повірте, "Сни" заслуговують на увагу. Прочитайте цей твір – і відкриєте багато чого незвичного, особливого і таємничого.
18 серпня 2014 року
ТВОРЧА ПРИСТРАСТЬ У ЛІТЕРАТУРІ ТА КОХАННІ
Дж.М.Кутзее. Дитинство. Молодість. Літня пора
Південноафриканський письменник Кутзее наразі єдиний, хто двічі отримав Букерівську премію і став лауреатом Нобелівської.
Його трилогія має автобіографічний характер. І все ж, як на мене, автор не зумів наступити на горло власній пісні. Описуючи своє життя й, головне, внутрішні сумніви, він не захотів ділитися з читачем усім сокровенним. Мабуть, читач, і так не сприйме вилите на нього, тож говорити про більше, можливо, й справді не доводиться. З іншого боку, мало хто в сучасній літературі так вивертає свою душу перед читачем, довіряючи йому, як Кутзее.
У рішенні Шведської королівської академії, яка вручила 2003-го року Нобелівську премію Кутзее, сказано, що "в його творчості немає двох книг, створених за одним рецептом". Це видно і на прикладі автобіографічної трилогії. У кожної книги своя особливість, хоча вони не просто об'єднані під однією обкладинкою, а мають внутрішній зв'язок. Спогади дитинства, юності й зрілості пронизані щирістю автора. Його непідкупна манера спілкування з читачем ще більше спонукає до довіри.
У романах трилогії є чимало оцінок інших книг, даних автором. Вони влучні, незвичні й викликають бажання прочитати саме ці книги. Крім того, він намагається подивитися на свою творчість ніби відсторонено, очима інших людей. При цьому оцінка власної творчості не обов'язково є позитивною. Ось що каже одна з героїнь про романи Кутзее: "Загалом я б сказала, що його творчості бракує амбіцій. Контроль над елементами фікції надто суворий. Ви не почуваєтесь у присутності автора, що деформує свої мовні засоби, щоб сказати ще ніколи не сказане, бо саме це, як на мене, — ознака видатного письма. Я б сказала, що він надто холодний, надто охайний. Надто легкий. Йому надто бракує пристрасті, творчої пристрасті". Вбивча самооцінка, висловлена іншими про власну творчість!
У трилогії показане життя письменника крізь призму кохання до різних жінок. Очевидно, й тут бракувало пристрасті, про що відверто пише автор. І саме цей бік життя письменника є найбільш закритим для читача, хоча про багато відчуттів сказано. Схоже, що Кутзее все ж не наважився допустити читача до святая святих своєї душі. Зрештою, хто як не письменник повинен це робити?
Кутзее незручний для читання. Здається, він викликає читача на відверту розмову з собою, змушує його аналізувати власні темні сторони буття, а, не дочекавшись відгуку й співчуття, замикається в собі, щоби згодом здійснити нову спробу, достукатися до серця й душі кожного свого потенційного прихильника – і так до безкінечності.
Раджу прочитати ці романи Кутзее – особливо тим, хто вважає себе письменником.
6 вересня 2014 року
САМОТНІСТЬ ПОКОЛІННЯ
Ерих Марія Ремарк. На Західному фронті без змін
Коли тепер читаєш цей роман Ремарка, не покидає відчуття аналогій з антитерористичною операцією на Донеччині та Луганщині. Але ж письменник пише про події Першої світової війни. Минуло сто років, а людство так нічому й не навчилося.
Оповідь ведеться від імені юнака, який зі шкільної лави потрапив на фронт. Загинули всі його однокласники. Наприкінці роману автор дає нам зрозуміти, що не стало і головного героя:
"Його вбито в жовтні 1918 року, в один із тих днів, коли на всьому фронті було так спокійно й тихо, що в воєнному повідомленні обмежилися тільки однією фразою: "На Західному фронті без змін".
Він упав долілиць і лежав, немов заснув. Коли його перевернули, то побачили, що він, мабуть, недовго страждав; його обличчя мало такий спокійний вираз, наче він був навіть задоволений з того, що все саме так скінчилося".
Оповідь ведеться буденно, ніби війни стали вже необхідною ознакою нашого життя. Найгірше, що смерть, жахіття спокійно сприймаються тими, хто щодня бачить їх на війні. Людина звикає до війни – ось це, мабуть, найстрашніше.
Автор дає точні та влучні характеристики не лише подіям, а й людям, учасникам бойових дій, а ми розуміємо, що й зараз це не втратило свого значення.
"Може, це й смішно, але, як на мене, все лихо на землі відбувається здебільшого через низеньких людей, вони куди енергійніші й незлагідніші, ніж довготелесі. Я завжди остерігався потрапляти в частину, де ротні командири невисокі на зріст; більшість із них – справжні кровопивці".
Старше покоління винне в тому, що почалася війна. Але воно й надалі заражене вірусом пафосного патріотизму, а гинуть юнаки, яким би ще жити та жити. Ця думка протистояння між старшим і молодшим поколіннями червоною ниткою пронизує роман:
"Ми зрозуміли, що наше покоління набагато чесніше, ніж їхнє; вони переважали нас тільки гарною мовою і спритністю. Перший же артилерійський обстріл виявив нашу помилку та знищив той світогляд, який вони нам прищеплювали.
Поки вони й далі писали та виголошували промови, ми бачили лазарети й тих, що там помирали; поки нас запевняли, що служити державі – найвищий обов'язок людини, ми вже переконалися: страх смерті дужчий за все. Але від цього ніхто з нас не став ані бунтівником, ані дезертиром, ані боягузом, — вони ж так легко кидалися тими словами; ми любили батьківщину так само, як і вони, і мужньо йшли в атаку; але тепер ми навчилися розуміти, навчилися раптом бачити. І ми побачили, що від їхнього світу нічого не зосталося. Несподівано ми опинилися в жахливій самотності – і мусили самі давати собі раду".
Самотність цілого покоління – ось найважливіший підсумок будь-якої війни. Молодь не лише швидко мужніє, а й старіє у буквальному розумінні цього слова.
"— А що, власне, написав тобі Канторек?
— Що ми – залізна молодь, — посміхається Кроп.
Ми, всі троє, гірко сміємося. Кроп лається – він радий, що вже може говорити.
Отак вони всі думають, оті сотні тисяч Кантореків! Залізна молодь! Молодь! Кожному з нас не більше двадцяти. Та хіба ми молоді? Хіба ми – молодь? То було колись. Тепер ми старі люди".
Війна, звичайно, робить відбиток на долі людей. Вони вже не вміють нічого робити, крім того, щоби воювати. Причому складається враження, що так думає все молоде покоління.
"Альберт висловлює це так:
— Через війну ми стали ні до чого не здатні.
І каже слушно. Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну".
Війна – це не тільки бої, а й дурість командирів, особливо тих, які не нюхали пороху, а весь час знаходились у тилу. З ними ще гірше, ніж з ворогом. Знаєш, що ворога маєш убити, інакше він уб'є тебе. З тиловими командирами важче. Вони не розуміють душі солдата і знущаються за повною програмою, вважаючи при цьому, що роблять добру справу, бо підіймають бойовий дух.
"Сьогодні вдень нас цілу годину муштрували, як козиряти, бо Тьяден недбало привітав якогось майора. Кач досі не може заспокоїтися. Він виголошує:
— От побачиш, ми програємо війну, бо занадто гарно навчимося вітати начальство".
Солдати роздумують над природою цього явища і приходять до висновку, що влада псує будь-кого, не лише тих командирів, з якими їм довелося зіштовхнутися.
"Бач, якщо ти весь час годуватимеш собаку картоплею, а тоді покладеш йому шматок м'яса, то він однаково схопить м'ясо, бо це у нього в крові.