Гра. Рівень перший: Синій Коридор

Муляр Марина

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Гра. Рівень перший: Синій Коридор

1

А неба тут не було. Тобто було, але штучне, приємно-блакитне вдень, чорне з блискітками вночі, ніжно-золотаве вранці й приглушено-синє ввечері. Хороше таке, якісне небо, тільки не справжнє. А про справжнє годі було й мріяти, бо шар повітря над астероїдом надто тонкий, а якби хто зазирнув крізь товсту зовнішню оболонку в чорні глибини космосу, то жодних зірок він би там не побачив, лише змазані світлові смужки.

Схована всередині астероїда центрифуга оберталася дуже швидко, аби створити звичне для людей тяжіння, аби можна було ходити, сидіти, їздити великом, лізти під стола по маркер, що впав. Як завжди. Як на Землі. На Землі, котрої вже нема. Ось тому небо було штучним. Навіть існував почесний і доволі ризикований фах — мийники неба. Ними ставали тільки міцні спортивні люди, що не боялися висоти.

Аг не боялася висоти, вона боялася уявити справжнє небо, глибоко під ногами, боялася побачити розпливчастий коловорот нескінченного чорного простору, де, ніби дрібні уламки, розкидано такі самі астероїди, важко обжиті, тісні і штучні притулки переселенців з планети, якої нема. Тобто є, але вона ще менш придатна для життя, ніж ці уламки.

Аг народилася тут, на астероїді, і її батьки, і навіть бабуся. Тільки дід пам'ятав Землю. Щоправда, він був не з останньої хвилі переселенців. Найзатятіші чіплялися за безплідний ґрунт і отруйне повітря ще кількадесят років.

Наприклад, зовсім молода вчителька хімії, панна Еріона, полетіла з Землі разом з батьками маленькою дівчинкою. Аг давно помітила, що переселенців останньої хвилі завжди можна впізнати. Вони такі, ніби думали про щось своє, а їх зненацька гукнули чи смикнули за руку. А чого вже думати, коли не повернеш? Аг часто хотілося сказати про це панні Еріоні, та було боязко: панна Еріона легко гнівалася, а коли гнівалася — непедагогічно гримала низьким владним голосом, як на підлеглих, як на війні.

Був ранній вечір. Небо, як йому і належало, починало потроху синіти. Аг сиділа на сходах свого будинку й чекала батьків, що подалися до приятелів на кухоль синтетичного пива. Очікування намічалося доволі довге, бо пиво — штука скінченна, а от цікаві розмови… Аг не встигла закінчити цю філософську думку, коли її штурхонули гостреньким ліктиком у бік. Гостреньким нахабним ліктиком у ядучо-рожевому рукаві з рюшечками.

— Привіт! Нудишся? А я й знала, що ти зараз нудишся. Твої предки, разом з Манчіні й Сидоренками, скверик розносять. Дарма що пиво без градуса! Вони так кричать, ніби не статтю якусь обговорюють, а скарби ділять! А твій татусь!..

— Фано, замовкни.

— Чого це?

— Бо вечір. І ми не в скверику. Навколо житлові будинки. У сусідів мала дитина.

— То й що? Я ж не в них під вікнами!

— Тебе чути на всю вулицю.

— Та тю! Я ж не просто так базікаю! Я знаєш що?

— Гадаю, зараз дізнаюся. Тільки можна трохи зменшити гучність і вповільнити темп? Я погано сприймаю ультразвук.

— Ти бубука і нечема.

— "Бубука" — це нелітературно, а "нечема" — це не про мене, а про тих, які вдираються на чужу веранду і штурхаються ліктями, а потім лящать у вуха.

Насправді Аг була рада бачити Фану, свою однокласницю й подружку. Балакуча, безтурботна Фана часто розраджувала її у сумні хвилини. Це було добре. Це й тепер добре.

— Що то ти притягла?

Фана перекидала з долоньки в долоньку ігрову консоль.

— Наче в тебе інша була? Нова?

— Не. У дядька стягла. Він на ній нову гру тестує. Зранку тестував, а тоді на дивані лишив і на засідання кафедри подався. Досі немає. А я вгледіла і стягла.

— Навіщо нариватися? Переписала б тихенько, і всі щасливі.

— Ну, ти мене геть за дурепу маєш! Пробувала. Не переписується. Дядько захист приробив, геній консервований. Один був мені шлях — поцупити.

— А воно того варте? Мені вже з тих іграшок зуби ломить. Така нудь. І що більш стрибуне, стрілюче, монстрюче — то нудотніш.

— Так зануді ж і дихати набридає, і цукор прогірк. Ти глянь лише — яка краса! Графіка! Тут тобі й гори, і скелі, й вітер видно. Кожна гілка там, де треба, хитається! А яке море! Ото б і не грала! Сиділа б та дивилася на хвилі.

Аг пильно поглянула на подружку. Це ж чи не вперше Фана починала не з поєдинків та красунчиків-принців та з довгокосих полонянок у похмурих вежах, одне слово, не зі своєї звичної романтичної лабуди, в яку гралася всі вихідні, а з пейзажів, та ще й з такими подробицями, як відчуття вітру. Варто глянути.

— Вмикай вже, на великого екрана, він відкритий.

Красунчики-принци, щоправда, скоро віднайшлися, проте на ворожому боці. Герой, звичайний хлопчик, потрапляв у захопливий, проте похмурий світ високих скель, могутніх хвиль, прадавніх лісів, чаклунів та безжальних завойовників.

Квест у хлопця був напрочуд простий — вижити й повернутися додому. Та похмурий, дикий світ кишів чудовиськами й розбійниками, а слідами юного чужинця йшли чорні тіні, лиховісні володарі Королівства на Скелях. Володарів було троє. Всі вони називалися принцами і дивним чином не повбивали один одного за одноосібну владу. Може, секрет такого братолюбства полягав у різних магічних здібностях, які разом давали володарям велику чарівну силу. Принц Вигук, найстарший, володів магією звуку: пошепки звергав каміння, а криком зсував гори. Його молодші брати, Морок та Спалах, відповідно до імен, мали силу темряви та світла. Морок насилав глуху ніч, збивав зі шляху, лякав нічними страхіттями. Спалах засліплював нестерпним світлом, цілив смертельними блискавками. Непривітні такі принци. Бррр!

Аг насилу відірвалася від споглядання величних гірських хребтів, зелених пагорбів, самотніх замків на узвишшях, охайненьких, дуже переконливих селищ у долинах та коло річок. Фана сказала правду: гратися було необов'язково, навіть якось недоречно. Хотілося піти в ті пагорби, здертися на одну зі скель над морем чи верхів'ям великої річки і сидіти, дивлячись на обрій.

загрузка...

— Ну, де ключі? Де артефакти? — Аг знехотя потицяла кнопки.

Мабуть, Фанин дядько й справді геній програмування, як про нього кажуть. Переконлива, дуже переконлива графіка.

— Ну, то де? Ти ж знаєш уже!

Фана самовдоволено посміхнулася:

— Сама знайди. Ти ж розумна, а я дурепа.

— Я вперше тримаю цю консоль в руках і вперше бачу цю гру, а ти поцупила її у розробника і, значить, маєш чіт-коди до кожного кроку. Аби знайти їх у тестовім екземплярі, мало вистачити навіть твоїх талантів.

— Хє! Чіт-коди їй? Невразливість, невидимість, непереможність, абсолютна безкарність! Це неспортивно, панночко. Ну гаразд. Тим більше, що артефакти дебільні. Ти сама за п'ять хвилин додумаєшся. На Спалаха є "чорний смолоскип" — така смердюча димовуха. Розмахуєш у нього перед носом. Тільки треба підпустити поближче, радіус дії е… Просто кажучи — впритул. А ще до Спалаха не підходь без темних окулярів. От. Морока ганяють звичайним ліхтариком. Він від нього сліпне і дезорієнтується. На Вигука діє ідіотська пісенька. Наспівувати не буду. То гратимеш? Чи дуже чесна: почекаєш, поки дядюсь її в серію запустить?

— Та я знаю? Покажи фінальний епізод рівня, де поєдинок з принцами.

Фана, переможно світячи великими блакитними очима, взяла у неї консоль і знайшла потрібне місце:

— На, насолоджуйся.

Аг короткозоро примружилася:

— Так. Це ж у нас хто, Спалах? Іди, іди сюди! Де тут наші темні окуляри?

Фана фиркнула. Аг промазала пальцем повз кнопку і завмерла, відкривши рота:

— Хвилиночку. Це не…

Стрімка, загрозлива постать чітко вимальовувалась на тлі неба. Чорний шкіряний мундир, чорний важкий плащ на плечах. Різкий вітер грає сліпучо-білим волоссям. Брови та вії теж білі, ніби вкриті памороззю. А очі… Аг відсахнулася, ніби то був не екран консолі. Зіниць не розгледіти, важка, суцільна темрява, бездонні провалля.

— Вимкни. Я все одно програла. Це Морок.

— То давай і на решту подивимось, бо образяться.

Аг мовчки кивнула.

Спалах виявився чорнявим і спритним, рухи — як блискавки: хоч круть, хоч верть, а не втечеш. Справжні блискавки принц кидав з яскравих срібних очей і з кінчиків пальців, точніше зі срібних кігтів на них. Аг програла вдруге.

Вигук був найменш яскравий з-поміж братів, блідий, з тьмяним, чи то синім, чи то сивим волоссям, проте йому вистачило шепоту, аби завалити Аг кам'яними брилами.

— Годі. Забирай свій, точніше дядюсиків, "креатифф". Нехай у таке наш Темний Лорд грається.

На превеликий жаль
Відображення повного тексту твору обмежено правовласником. Електронну копію тексту тепер можливо тільки придбати.
1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(