Ні рекетири, які теж допомогли Влодкові прийти до влади, ні податкова інспекція не змогли закрити рот редакторові. Навіть офіційна газета, яка у кожному номері друкувала виключно позитивні матеріали про Влодка Жирибельського і відверту брехню про редактора "Барабського мосту", не могла зарадити справі: громадська думка була явно проти мера.
Тому першим найжагучим бажанням Влодка Жирибельського після його розмови уві сні зі своїм Духовним Наставником було закрити цю ненависну йому газету.
Сидячи у себе в кабінеті, він уголос так і сказав: "Хочу, щоб "Барабський міст" припинив своє існування". Після цих слів ніби сталевий обруч стиснув йому скроні, а перед очима на хвильку з'явилася мла. Відтак усе минуло, і Влодко з піднесенням став працювати, вникаючи в кожну дрібницю найдрібнішої справи, чим немало здивував своїх підлеглих.
Через тиждень його заступник із задоволеним виглядом заніс до кабінету свого шефа свіжий і, як з'ясувалося, останній номер "Барабського мосту".
— Я вже не знав, що придумати, аби ця клята газета закрилася, — зізнався заступник, — а вони самі оголосили про своє закриття.
Майже ціла перша сторінка "Барабського мосту" була присвячена тому, чому газета припинила своє існування, але це вже не цікавило Влодка Жирибельського. Він зрозумів, що його угода з Духовним Наставником — чи з ким там ще — почала діяти.
Ввечері дружина помітила, що майже всі скроні у нього посивіли.
— Менше б ти займався своєю політикою, — з болем промовила вона.
Але Влодко вже не міг втриматися, аби не виконати до кінця угоду з Духовним Наставником.
16
Наступними жертвами його бажань мали впасти один підприємець, який матеріально найбільше підтримував "Барабський міст", і той директор заводу, за якого на виборах проголосувала більшість населення міста, але він мером не став, бо так хотіли Влодко і його Духовний Наставник.
Підприємець був однолітком Влодка. Вони виросли на одній вулиці, вчилися в одній школі — щоправда, у паралельних класах. Довший час дружили, аж поки юнаками не закохались в одну дівчину. Пізніше та вибрала підприємця, а не Влодка, і саме за підприємця вийшла заміж. Жирибельський біснувався років зо два, перепсував половину дівчат у місті, аж поки не вженився на тій, яка кохала його ще з сьомого класу.
Жирибельського бісило те, що підприємець знав усю правду про нього. В юнацькі роки у них не було таємниць один від одного, і ще тоді Влодко казав, що прагне влади і готовий іти до неї навіть по трупах. Його друг, який згодом став підприємцем, сміявся, вважаючи ці слова Жирибельського жартом. Але пізніше, коли Влодко справді по трупах став добиратися до вершин влади, підприємець зрозумів, яка небезпечна людина мешкає в їхньому місті. Він поставив собі за мету будь-якою ціною зупинити поступ Жирибельського, аби морально й фізично не гинули люди, не розбивалися сім'ї і віра людей у торжество справедливості. Підприємець фінансував "Барабський міст", спілкувався з тими, хто хоч чим-небудь був незадоволений Жирибельським. Тому знищити його — морально й матеріально — було давньою найпотаємнішою мрією Влодка.
Що стосується директора заводу, який теж балотувався у мери і став би ним, якби не фальсифікація голосів на виборах, то у Влодка з ним теж були свої рахунки. За комуністів і демократів директор заводу зберігав свою незалежність, однаково не любив і тих, і інших. Йому змушені були пробачати все, бо очолюване ним підприємство працювало ідеально, поповнюючи міський бюджет мало не на третину. Коли інші підприємства почали зупинятися, викидуючи сотні безробітних на вулицю, його завод, навпаки, нарощував потужність, забезпечуючи безробітних із інших підприємств роботою. Більше того, за бартером завод отримував продукти харчування і мало не на три чверті забезпечував потреби мешканців міста. Фактично у місті склалося двовладдя, і найбільше Влодка гнітило те, що городяни казали, ніби й влади не треба, якщо є завод. Розуміючи таку ситуацію, директор підприємства відповідним чином і поводив себе, і Влодкові, принижуючись, треба було не один раз з поклоном йти до нього, аби випросити щось для міста.
Крім того, Жирибельський боявся, що через чотири роки ні рухівці, ні колишні комуністи, ні рекетири його вже не підтримають, а тому не буде фальсифікації голосів, і саме директор заводу стане мером міста. Тоді люди побачать, як за короткий час він зробить набагато більше, ніж Жирибельський, і зрозуміють, якою сірятиною був колишній мер.
"Підприємець і директор заводу мають бути знищені — морально й матеріально, — вголос сказав Жирибельський, сидячи у своєму кабінеті. — Я того бажаю". Після цих слів ніби сталевий обруч стиснув йому скроні, а перед очима на хвильку з'явилася мла. Відтак усе минуло, і Влодко з ще більшим завзяттям узявся за роботу.
Через тиждень у його кабінет зайшов сяючий заступник:
— Шеф, сьогодні п'ємо сто грамів! Опозиція в місті остаточно розбита! Наш славний підприємець виїжджає в інше місто, а директор заводу подав заяву — іде на пенсію.
Влодко лише невиразно кивнув головою, розуміючи, що це результат його угоди з Духовним Наставником. Скроні в Жирибельського зовсім посивіли, а заступник аж тепер помітив, як постарів шеф.
17
Розгромивши опозицію, Влодко став думати про тих, хто підтримав його на виборах.
Рух у місті очолювала амбітна жіночка, яка поволі простувала до влади. Починаючи з малого і ніби задовольняючись малим, вона гуртувала навколо себе людей, які визначали обличчя міста. Фактично вона була лідером. Однак їй вигідніше було залишатися в тіні. Помилки міського керівництва завжди можна було критикувати, а ось самій зайнятися господаркою — це вже важче.
Влодко віддавав належне інтригам лідерки Руху. Вона вміла зіштовхнути лобами недавніх друзів, вчасно випустити у світ плітку, на мітингу запалити серця знервованих невлаштованістю життя людей свіжою ідеєю. Наразі йому вдавалося, наскільки це було можливим, керувати лідеркою Руху, але він розумів, що робити це жінкою, тим більше такою, було практично важко. Він боявся, що рано чи пізно лідерка Руху вийде з-під його контролю, не захоче грати другорядну роль, а тоді Рух виступить проти Жирибельського, і доведеться йому розпрощатися з владним кріслом.
Опозиції, на яку він випускав Рух, уже не було, а тому давні його союзники ставали небезпечними ворогами й могли вивільнену енергію скерувати проти нього.
Те ж саме стосувалося й директорки фабрики, яка свого часу була першим секретарем міського комітету компартії, а тепер теж фактично керувала колишніми комуністами, хоча й не мала відповідної партійної посади. Вона як могла використала Влодка, з його допомогою отримала пільгові кредити для підприємства. Жирибельський захистив її від прискіпливої уваги КГБ, пардон, СБУ і шостого управління міліції. З його допомогою вдалося уникнути багатомільярдних у купованцях штрафів, які мали накласти чиновники з інспекції охорони природи. Для себе й сина директорка фабрики вибила шикарні ділянки землі, на яких почала зводити триповерхові вілли, хоча прості смертні за заповітною земелькою стояли у черзі купу років.
Влодко не міг стерпіти, щоб лідерка Руху і директорка фабрики на кожному кроці підкреслювали, що це, власне, вони привели Жирибельського до влади. Якби вони говорили йому це особисто, без свідків, він би ще терпів. Але це говорилося привселюдно, а він мусив лише принизливо для себе усміхатися, бо це була правда, і без рухівців і колишніх комуністів, а радше без, власне, лідерки Руху і директорки фабрики він би нічого не вартував.
Влодко також розумів, що, використавши його сповна, дві амбітні жінки могли незабаром зробити ставку на когось іншого або й самі прийти до влади.
"Хочу, щоб лідерка Руху і директорка фабрики не керували політичним життям у місті", — вголос сказав він у своєму службовому кабінеті. Після цих слів ніби сталевий обруч стиснув йому скроні, а перед очима на хвильку з'явилася мла. Відтак усе минуло, і Влодко з великим натхненням узявся читати документи, які щойно принесла секретарка.
Через тиждень до його кабінету зайшов схвильований заступник і сказав:
— Шеф, я нічого не розумію. Лідерка Руху вийшла з цієї політичної організації і створила приватну фірму. Комуністи на своїй партійній конференції вщент розкритикували директорку фабрики, а вона сама написала заяву на звільнення з підприємства.
Здвалося, що Жирибельський ніяк не відреагував на ці слова свого заступника, хоча розумів, що угода з Духовним Наставником ще діє. Заступник потупцював на місці, не знаючи, що робити. Влодко звернув на нього свій старечий погляд і теж мовчав.
— Шеф, ти би відпочив, — із жахом сказав заступник, — бо старієш на очах.
18
Здавалося, всі найголовніші бажання Жирибельського виконані: опозиція розгромлена, колишні союзники відійшли від політики, а тому не будуть йому заважати одноосібно керувати містом.
Отже, Жирибельський міг би заспокоїтись, однак його нудила ще одна болячка, пов'язана з політикою і можливістю його одноосібного керівництва містом. Це був депутат міськради, колишній політв'язень, який пройшов через усі жахи смерті і, як на рентгені, бачив усю ницість проданої душі Влодка Жирибельського.
Цей депутат не давав мерові спокою на жодній сесії. Жирибельському і його команді деколи треба було прийняти рішення, що йшло всупереч чинному законодавству, а колишній політв'язень не давав їм цього спокійно зробити. За більшістю голосів слухняної депутатської маси ті чи інші антизаконні рішення все-таки приймались, але завжди після виступів того депутата Влодко відчував себе злодієм "у законі", як той його називав.
Колишнього політв'язня не можна було ні підкупити, ні залякати. Він не йшов на жодні компроміси і, очевидно, навіть не знав, що означає це слово. На тлі депутатського корпусу він виглядав білою вороною, але завжди псував настрій Влодкові.
"Хочу, щоб цей депутат відійшов від політики і не заважав мені проводити сесії", — уголос промовив Жирибельський, сидячи у своєму кабінеті. Після цих слів ніби сталевий обруч стиснув йому скроні, а перед очима на хвильку з'явилася мла. Відтак усе минуло, і Влодко почав говорити з директором однієї зі шкіл міста, який йому зателефонував.
Через тиждень сяючий заступник зайшов до нього у кабінет і сказав:
— Наш шановний депутат захворів.