Юрій Щербак
Як на війні
повість
— Приречені, — кинув Білан. Він говорив повільно, неохоче розціплюючи зуби; цідив короткі речення в запітнілу трубку, яку до болю притуляв до вуха, наче боявся, що його безбарвний голос загубиться в нескінченному плетиві проводів, які пролягли між ним і Москвою. Москва була безпристрасна; розмова велася в сухуватій манері допиту, коли ні слідчий, ні обвинувачений ні з чого не дивуються: відвикли вже.
— Так, — підтвердив Білан. — Аварія аерозольної камери. Вони приречені.
І ще раз спокійно кинув у трубку це слово:
— Приречені.
Поклав долоню на скло, яке покривало стіл.
— Так. Зрозумів. Заходів вжито. Ні. Сподіваємось.
Відняв долоню, залишаючи на склі стуманілий п'ятипалий відбиток.
Трубка помовчала. Білан тужливо подивився надвір. Із кабінету видно було подерту зелено-руду завісу каштанів, які стояли на краю урвища, і прохідну. Світла ріка туману струмувала на дні яру. Прикриваючись прозорим рожевим плащиком, промайнула лаборантка із біохімічної лабораторії. Вона бігла, обминаючи дощові озерця. Посковзнувшись на мокрій землі, дівчина ледве не впала. Заговорила трубка.
— Так, — прокинувся Білан. — Вірус Джосера.
Дерева на схилі яру погойдувались, наче водорості в акваріумі. Біланові слова, просуваючись уперед, обростали на своєму шляху шурхотом і тріском, — так, наче магніт, кинутий у залізні ошурки; слова, притишені й шепеляві, опинялися в білій трубці на другому кінці провода.
— Хвороба Джосера! — крикнув Білан. — Алло, погано вас чути!
З прохідної будки вийшов, шкутильгаючи, дід вартовий. В сльоту він натягував на риплячий протез калошу. На подвір'я в'їхало санітарне авто УАЗ — кремова, рясно забризкана сірим брудом коробка.
— Інкубаційний період? — перепитав Білан. — За даними Баландіна — два дні. Абсолютно. Гаразд.
Дід зачинив браму. Стулки змикались, беззвучно занурюючись у драговину імли. Знову полинула поміж калюжами дівчина в рожевому плащику. Вона легко стрибнула через клумбу і зникла за рогом головного корпусу. "Ох і кізочка", — зітхнув Білан.
— П'ятеро, — машинально відповів він, знизавши плечима.
Вже з півгодини він малював цю цифру: на аркуші паперу, що лежав перед ним, паслася череда п'ятірок. Злі числа з дегенеративно низьким чолом, ситі товстопузі п'ятірки, п'ятірки охлялі, вайлуваті чи спіралеподібні, туго, наче дзиґареві пружини, закручені цифри.
— Четверо лікарів. Так. І одна лаборантка.
Із трубки сочилися скупі, холоднуваті слова. Білан обм'якнув од цієї розмови: йому раптом схотілося заплющити очі (він так і зробив: опустив на якусь мить повіки і розчепіреними пальцями вдавив очні яблука, намагаючись відігнати втому) і заснути просто тут, у директорському кабінеті, не встаючи з незручного, з жорсткими підлокітниками стільця, присунутого впритул до столу, на якому стояв календар — обертова шкатулка з нержавіючої сталі — і письмове приладдя — мармурова надмогильна плита, а під склом розплатаний старий проспект реферативного журналу "Медична географія". Білан доторкнувся до мармуру: жовтувата, в фіалково-чорнильних накрапах брила акумулювала всю застояну вогкість нетопленого кабінету. Провівши зимною долонею по обличчю і намацавши пучками звичну бугристість віспяних рубців на щоках, Білан сказав:
— Ви слухаєте? Запишіть. Баландін, — та ні, не БаландІн, а БалАндін, Дорошенко, Махов, Лозицький, Різник. Еге ж. Комісія вже розпочала розслідування. Так. Сповіщу. Неодмінно.
Почекав, поки Москва покладе трубку. Потім встав і підійшов до вікна. Рудий частокіл каштанів на краю урвища погустішав у прояснілому повітрі, мережаною черню гілок вкриваючи фольгове небо.
І
Дощ почався увечері. Йшов усю ніч без упину, і це був не короткий, як дихання дитини, дощик весни, а довга, ревна злива; жовті глинисті бурчаки ринули повз лабораторію Баландіна, аж туди, де шумувала і випліскувалась із бетонованих берегів вічно тепла, незамерзаюча, брудна, весела, розперта стічними водами Либідь. Над Либіддю висіла хмарина пари. Безлюдно було в цю пору на Дніпрі: ні рибалок на білих косах, ні перехожих на гранітній набережній. Порожні пасажирські катери, як спіймані риби, були пришвартовані до риплячих бонів, на бортах яких мокріли чорні бублики автопокришок; запустіння і справжній спокій запанували на ріці, хоча й вигрібала землечерпалка тоннами жирний дніпровський грунт, хоча й повзли угору, до Десни, баржі, навантажені сірою, полискуючою, наче місячний камінь, щебінкою.
Жовта студена вода стояла в мілких місцях поблизу берега, де дно просвічувало гофрованою піщаною пустелею. Звідси, з Дніпра, навіть крізь скісний осип дощу виразно було видно місто: від великої Лаврської дзвіниці, повз вигнуту твердиню будинку Ради Міністрів, повз хмарочосні контури готелю "Москва" до блакитних п'ятиглавих зазубрин небесного Андріївського храму, архітектоніка епох, втілене в камені видіння пророка, котрий колись так сказав своїм учням: "Чи бачите, братове, гори сії? Яко на сих горах засяє благодать божа; імати град велик і церкви многі бог підняти імать". "І вшед пророк на гори сії, благослови я, поставив хрест, помолився богу і зліз з гори сеї, ідеже послеже бути Києву..."
Місто, огорнене темною хмарою, пронизане колючими вітрами, вистигло, посіріло, зблякло: ще пломеніли де-не-де темно-багряні канни, але всім зухвалим, буйним барвам настав кінець. Скінчилась епоха цяцькованих гаванських сорочок, радісно-безглуздих коротеньких твістових спідничок, лілових та оранжевих тенісок, перестали виблискувати на хлопчачих задах заклепки, якими рясно були вкриті фермерські сині штанці, зшиті у кравця Мендельсона в ательє на вулиці Саксаганського.
Баландін надів чорне, з сивизною, ратинове пальто. Махов натягнув шевйотовий плащ — немаркий, зручний для відряджень, практичний плащ із поясом; Ліля Різник витягла з шафи потерте на рукавах червоне бобрикове пальто, зшите ще тоді, коли Ліля вчилась у фельдшерському училищі; Дорошенко прийшла в новому демісезонному пальті, придбаному в магазині готового одягу, модель 31, артикул 504, ціна 82 карбованці 56 копійок; це було просте, кольору морської хвилі пальто статечного крою, на який не впливали примхи вередливої моди. Лозицький пішов на роботу в темному нейлоновому дощовику з в'язаним шерстяним коміром і з розрізами по боках.
Під залізничним мостом на Лозицького чекав Ординцев. Після дощу бур'янне бадилля, яке стирчало на схилах, — чорне від вугільного пилу і цупке, наче дріт, — побуріло, обмите небесною водою; подекуди знову свіжо білів деревій. Майдан перед товарною станцією був щільно забитий вантажними авто; виблискували їхні мокрі кабіни; контейнери, що стояли в кузовах, схожі були на скибки товарних вагонів. Ординцев помахав рукою. Ігор перестрибнув через жовто-пінявий потік, який прибився до кромки тротуару. "Стрибучість нічого собі, — задоволено подумав він, озираючись. — Жити можна".
Ординцев чекав на нього під мостом, біля якого зупинялися електрички, що йшли в Дарницю і Бровари. Його штовхали люди — саме починалася перша зміна на фабриці поблизу. Натовп квапливо скочувався з перону; вгорі висіло пласке небо, розкреслене вздовж і впоперек тонкими лініями проводів. Електропоїзд відійшов, і на семафорах засвітилися вологі червоні вогні. Ординцев стояв у пошарпаному вельветовому піджаку та в пожмаканій, розхристаній сорочці — видніли бляклі груди Ординцева, — а взутий він був у босоніжки із світло-коричневої, схожої на церату, штучної шкіри. В Ординцева була яйцеподібна, із високим чолом, дуже облисіла спереду голова; обличчя заросло русявою щетиною. В руці він тримав паку книг.
— Привіт, юначе! — Ординцев видихнув хмаринку пари і зніяковіло усміхнувся.
"Готовий, — подумав Ігор. — Набрався, собака, зрання".
— Чув? — збуджено спитав Ординцев. — Учора тільки дізнався. Вийшла з друку десятитомна історія італійського живопису.
— Ти що, купив?
— Ні, замовив. — Ординцев підсмикнув штани. — Вийшла в Дрездені. Ферлаг дер Кунст. А казали, що Зееман видасть. У кожному томі сто кольорових репродукцій.
"У нього діти голодні. Я добре знаю, що голодні. Кажуть, у нього четверо дітей".
— Я бачив зееманівське видання, — сказав Ігор. — Чудова передача кольору. Взяти хоча б Тулуз-Лотрека. Загнутися можна.
— О, це гросмайстри, — підтвердив Ординцев. — Колір вони розуміють.
У нього були маленькі, хитрі очиці, хоча Ігорю часом здавалось, що в них криється щось значніше, аніж просте лукавство п'янички: у Ординцева були шалені очі пивного кольору — вони вразили Ігоря своїм тривожно-очікувальним виразом, наче Ординцев звідав нарешті довгождане щастя й не хотів, щоб інші довідалися про це, — немов боявся втратити це щастя, а як вдержати його, теж не знав.
— Послухай, Жоро, — сказав Ігор, — історію цю хто написав? Німці, чи що?
— Ні, — відповів Ординцев. — Там є один італієць, професор... забув його прізвище... він і написав. А ти знаєш, — Ординцев усміхнувся по-дитячому ніяково і одразу ж погасив усмішку, — у мене вже є один том. Італійський маньєризм. Я купив. По знайомству.
Вони перестрибнули через калюжу. Ігор подивився на ноги Ординцева. Нитяні шкарпетки його змокли і почорніли. На перехресті Ординцев та Лозицький зупинились, пропускаючи цементовоз — незграбну, схожу на ракетну установку, автоцистерну, вкриту шкарубким шаром цементу. Потім вони повільно пішли вгору вузькою, звивистою вуличкою, на якій не було жодного будинку: з одного боку — високий інститутський паркан, збитий із нових дощок, а з другого — теж паркан, тільки він був нижчий і дошки в ньому прогнили. За цим парканом починався яр.
— Я вчора Ван-Гога дістав, — мовив Ординцев. — Чехи видали. Якщо хочеш знати, це видання мені не подобається. У мене є кращі Ван-Гоги.
— Скільки у тебе цих Ван-Гогів?
— П'ять. Скірра, Зееман, Корвіна, Штука — це польське видання — і Хеншельферлаг. Я за Скірра дав двадцять п'ять карбованців.
Він загинав пальці, складаючи їх у кулак.
— Зовсім здурів, — сказав Ігор.
— Юначе, — посміхнувся Ординцев, — цього разу я тобі вибачаю. Ти надто меркантильна людина. Мистецтво, як і харчі, потребує багацько грошей.
— Жоро! — заволав хтось позаду. Ігор і Ординцев обернулися.
Ординцев працював у вірусологічному відділі.