РАДІСТЬ
ГОМОНИ! ГОМОНИ!
Із струмком, із промінням ранковим,
В вітровім шелестінні, у хмар миготінні яснім,
З тихим плюскотом хвиль, із прибоєм ланів колосковим —
Гомони! Гомони! Так, як вітер, як промінь, як грім.
Гомони! Гомони!
Не вщухай ані миті, ні хвилі.
Бийся крильцями в небі, поглядом голубій.
Хай над нами в нестямі вітрила пливуть зволожнілі,
Хай над нами в нестямі гойдається дзвін голубий.
Гомони! Гомони!
Із струмком, із промінням ранковим,
У сталевім безхмар'ї, де жайворон сипле сріблом,
У трункім надвечір'ї, в настояній днині, підкованій,
Дзвоном крапель рясних, що дощем гомонять над селом.
Гомони! Гомони!
Там, де бджіл золоте колихання,
Зупинись і замрійся. Та кроки свої не спини.
Добра радість буття! Добра щедрість людського кохання.
Добрі пристрасті. Тож — Гомони! Гомони! Гомони!
РАННІЙ БЕРЕЗЕНЬ
День напина тугі вітрила обважнілі,
Шикує дерева, немов останній бій
Спішить зустріти на передовій,
Коли бійці вже стомлені й спітнілі.
Останній день зими! Він ще в грайливій силі
Дивіться також
- Василь Стус — Перевиховання
- Василь Стус — Чого ти ждеш
- Василь Стус — О Боже мій! Така мені печаль
- Ще 164 твори →
Ще ллється долами іскристий добрий сміх,
Та березневий сніг уже тривожно-білий.
Не кличу. Не зову. Весна-бо знає пору.
Та бачиться — стежками сніг прокляк,
Й тополі вибігають аж на гору
Побачити, чи не замаяв шлях.
* * *
Тане гомін, мов туман ранковий.
Гасне захід. Вкруг — анітелень.
Над ланами висне спокій —
Голубливо-фіалковий —
і бадьорий супить брови день.
Пінна хмарка проплива — старою згадкою.
Казкою, що дійсністю жива.
Ми з товаришем накрились
Однією плащ-палаткою.
Надобраніч. Для солдата
Рано сонце устава.
Нахилившись над незвіданою тишею
Серця юного, забудь тривожний струм
Неспокою. Вже розмови рідшають,
Сплять однополчани. Мовкне друг.
Поки ранок нам на сурмі виграють,
Поки день днювальні прокричать.
Навіть в мріях для солдата міра є.
Час. Ховайтесь, зорі. Треба спать.
ДОБРОГО РАНКУ
Замріяно пливе ранкова каламуть.
Спокійні дерева у маренні глибокім
Горять, немов свічки. І часу вічні кроки
Нікому не дано пізнати і збагнуть.
Долина тихо спить. Та неба сиза ртуть
Уже розгойдана. Під парусом високим
Поранок виплива — довічного уроки
Дано пізнати і дано забуть.
Тож стелься знов, дорого невідома!
Хай будуть радощі, і зради, біль і втома —
Усе, як од віків. І втіха голуба...
Хай люблять, зраджують, і люблять знов кохані.
Хай буде бій, хай буде боротьба.
* * *
На розквітлому лузі
Стежка сміється.
Танцюють волошки
Під вітру спокійний прибій.
Спинися на хвилю
Отут, де красується поле,
Де мріє кульбаба,
Спинись.
На розквітлому лузі.
МОТИВИ ТРАВНЯ
Добрий, о добрий дощ
Над містом грозою зринув...
Нехай хоч на хвилю спочине
Гамір вулиць і площ.
Вікна відкрито, груди...
Дощику, припусти!
І дихають небом люди,
Що падає з висоти.
Біжать, біжать перехожі,
За ними — босоніж — дощ!
Наздожене! Спороще —
Хоч-не-хоч.
Травню! Вируй, розітни
Хмари на шмаття
В хвилю зачаття
Голубої весни!
***
О, слова не зрони! Немов закляття, слово,
Коли бентежний струм нам пульс перетина!
В гучнім акорді рветься і струна —
Вона не забринить, не обізветься знову.
Не помарнуй хвилинами густими,
Хай скороплинними. Даруй нам добру мить,
Коли бджола над нами гомонить,
Б'ючись в повітрі крильцями ясними!
* * *
Ти прийшла ясновида.
Ти вся — і любов, і жага...
Я дивлюсь в твої очі
І повнюсь любов'ю.
Але в коси
Конвалію ти заплела.
Будь же чистою,
Квітко цнотлива!
* * *
Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
Вже безпорадному, важка мені
Душа, бо, зігнута, не гнеться
Вже далі спина, бо тепер
Мені одна лиш смерть — за друга
Бо вже ні друга, ані крука,
Бо ані ворога тепер.
Тягни мене, бо упаду,
Замало альпініст, замало
Назнав біду: хист замало
Мене провадить по сліду.
Вхопився обома руками
За хвилю: хвиленько, неси
Мене поволеньки, неси
На гострий прибережний камінь.
МАНДРИ
Скресає далина...
Пливуть і думи й хмари...
Пий голубе вино!
Земля сп'яніла — під крилом
Гойднулась хвильно,
Пливе, втікає і зорить
І назирці тримає
Тебе, мов сина...
Земле! Краю мій!
У сизуватій млі,
Там, де розтав вишиваний рукав,
Лишилось серце...
* * *
Квітне вечора трояндне пригасання,
І в яру струмка гортанний звук...
Стільки правди в горлі, стільки мук
Не переповідати до рання.
Вечір, мов сліпий, кістляві руки
Простяга услід мені. Я йду,
І чатують тіні по сліду,
Мовчки стережуть мене, мок круки.
Вже припавши до землі, причах,
Притомившись, вечір. От і маєш:
Сам сліпий, ти в ніч глуху ступаєш.
Хлюпає любов в твоїх очах.
* * *
Радості збережені дороги знову —
Ти прилинула, мов птаха голуба...
Переливами дзвінкими, мов проміння, ллється мова,
Добрий обрій сповиває золота габа.
Зринула, мов ластівка. Легкою тривогою
Тільки чорно-воронове креше синь крило...
Наопашки сповилася вогняною тогою
І страждання в темно-карих у зіницях залягло.
У дитячих пучках принесла ти вітру —
Ти — не птаха невеличка. Ти — заманливий порив!
Лиш почую щебетання — мову любої нехитру.
І доволі. І недолю я уже заговорив.
ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ
Земле моя,
всеплодющая мати!
І. Я. Франка
Я до тебе прийду і змовкну.
І нічого тобі не скажу.
Пожури ти мене,
Пожур —
Вже чи лагідно, чи жорстоко.
Земле рідна! Сором мені —
Що докину до твого золота?
Марно зринули юні дні,
Нині ж сушить мене гризота.
Разом з осінню я догорів,
Листям осені опадаю,
І між млисто-гірких вечорів
Неприкаяний, сам блукаю.
Осінь крилами в груди б'є.
О, Вкраїно моя осіння!
Чом забракло мені уміння
Звеселити серце твоє?
Голубінь моя, голубінь!
Розтривого моя і муко!
Чом не можу я дать тобі
Своє серце — у добрі руки?
О, коли б то, коли б я зміг!
Рідну землю, тривогами краяну,
Проорав би, як переліг,
В ріллях радості неокраїх!
Земле рідна! Тобі одній
Я волів би служить до скону.
До твоїх до прийдешніх днів
Дотягнутися б хоч рукою.
* * *
Минулі мрії видяться майбутнім.
Хай давні привиди заволокла печаль,
Ти серце вигостри і розум свій насталь
Своїх порадників в дорозі й на розпутті.
Напівзабуте напливає в хвилях,
Де пам'ятливість щирості зрідні...
Вмочи свій пензель в вистояні дні,
І сум і радість вихлюпни і вилий.
За давниною дійсне стало сном.
Воно спливає листям за водою,
Ще червіньково краплене любов'ю.
А вже як ранок брязне за вікном
Тоді відкрий вікно. І вже тоді —
Рушай у день, неначе в світ незнаний,
Де розгойдались до останніх граней
Рахманне сонце і рахманна тінь.
* * *
Життя симфонія, "Симфонія весни"
і сатанинський, зойками — Маневич...
Єврей — по горло. І по горло — невір,
по горло — маячний і мудрий сніг.
Пелюсточками, пальцями, руками,
як жалами співучими, — до віт
березових, хистких, бузково-тканних,
в його лірично-фосфоричний світ.
Несила — бачити. Несила — перестать.
Бо де подітись з зрадними очима?
Ховаються за нашими плечима
пиха і гонор. Стали і мовчать.
Мовчіть і начувайтесь. Бо струну
торкне смичок — і раз, і два, і тричі.
І раптом зойком вистрелить у вічі,
рятуючись од змиреного сну.
І вже здасться — ледве вхопить яр —
пливе митець, простерши руки-крила...
І темінь у ногах провалля вирила...
Не упади. Дивися вгору й вір.
Дивися й вір. Увіруй в торжество
бузково-синіх звуків серед тиші.
Нехай хоч розпач до дерзань притишує,
тож рвися вгору з вірою удвох.
Докіль ти сині руки не розкрилиш,
з душі не вирвеш моторошний крик
чуття, котрого не назве язик,
чуття, котрого у словах не виллєш.
* * *
Була ти мрійною... Далеке й призабуте
Зринає в пам'яті, мов видиво легке,
Неначе марення, мереживо хистке,
Котре не зрозуміти, не збагнути.
Не злинуло чуття! Нехай неперечуте,
Невирізьблене і негомінке —
Дай руку мрії! Хороше відчути
її руки стискання нетривке.
Далекий, дивний сон... Неначе сон — трава...
Спинись, потомлений, з непізнаним бажанням.
Вже степ пожовк. За голубим шептанням
Ти не вловив його затаєні слова...
Та добрий час життя, бо в кожній порі року
Ти невідомість пізнаєш високу!
II. Біль Білий день
III. Круговерть
ОПТИМІСТИЧНЕ
Коли ти вірити в добро навик,
то віруй в землю. Віруй в смерть і крики
Тривожні породіль. Нема одвіку
Легкої віри і легких утіх.
Замало й слів, де треба людських рук.
Будинки зводити, мости ладнати,
Чи древні перелоги поорати.
Учися брати віру. Як беруть
Снопи на плечі. Як беруть лопати
Садівники, щоб Землю перерить
І здобрити. Так, як беруть солдати
Гвинтівки в руки — край свій боронить.
Бери у праці втому і печаль,
Глибій у радості, глибій в стражданні,
Звіряйсь на них, немов на пробнім камені,
Загартувавши серце, ніби сталь.
В роботі научайся, як народ.
До скону свято вірити в добро.
* * *
Дерева, вітром підбиті,
Пещені літом і сонцем,
Піднявши вгору долоні,
Пнуться до неба. Зайшлися
У ритуальному танці.
Я заздрю вам, тривожні дерева
Із добрими дитячими очима!
Ви кожен рік оновлюєтесь: Я ж
До цього тільки прагну.
Людино! Коли дерево сторуко
Голубить небо, вітер, і весну,
І день, і ніч, і вечори, і ранки —
Не забувай, що дві твої руки
Не можуть мати спокою ніколи.
* * *
Берези — навтьоки!
Трава напнулась,
Згинаються тополі
В три дуги.
І спересердя
Хмари хтось
Прогупує,
Та гнівно ляскають
Білясті батоги.
З зазубринами грім,
Немов рубель,
Пригнічує
Поважні хмари-гарби,
І часто падають
Їздового удари.
Ушпарить — синій
Пучиться рубець.
Воли притомлені,
Схиливши круто голови,
Щипають на ходу
Шалену зелень.
Та в'юниться,
Немов батіг, їздовий:
— Рушай, гроза,
Під райдужну веселку!
В КОЛГОСПІ
(образок)
Вантажені машини відійшли,
Ми впали на вологе бурячиння
Відпочивать. Згасає повечір'я
Над полем, ніби спорожнілим літом.
Ляга на землю цигарковий дим,
Дівчата щільно туляться. Притихли,
Потомлені: студентки молоді,
До праці до колгоспної не звикли.
І вечоріють. Засинають. Сплять,
У сні коханно розметавши руки...
А вдалині ледь-ледь відчутний гуркіт
Дрімотні перепліскує поля.
І поки котяться вогні згори,
Густою прохолодою віддалені,
Осіннє поле спочива, дозрівши
Дівочими грудьми, немов плодами.
* * *
Щоб я не знеміг од щастя.
В руйнівному ритмі,
Щоб радість мене виповнювала —
а не втоляла жагу,
скажи, що прологом ночі
буває вечір. І потім
ще ж день пригаса!..
Додам я:
— Хай буде це наша ніч.
ВЕСНЯНЕ
Усміхаються глобусові
Школярі на уроках,
І сонце,
Неначе глобус,
Усміхається школярам,
А за вікном
Реве повесіння,
Вантажене снігом і кригою,
Та лісом тріск іде —
Нові проростають проліски.
* * *
1
Я чую — враз зірвусь.