Злочин у степу
І
У степу було порожньо. Чорним казковим птахом припала жнив’яна ніч до стиглих пашень, уся напоєна сторожкою тишою й мовчанням. Було так темно, що скільки не напружуй зору, як не силься, а далі крайніх полукіпків не побачиш, бо залився чорною смолою ночі степовий обрій.
Іван Пупчик, що їхав своєму братові Зотю по снопи, турботно поглядав на вкутане густими хмарами небо. Йому не хотілося, щоб був дощ, бо в нього на покоси тільки-но сьогодні поклався ячмінь. Жаль буде, коли приплеще його до землі. Іван, як досвідчений господар, знав, що коли сльотою переб’є ячмінь, то зерно загубить сонячну смуглявість свою й буде темним, а на темне зерно й покупця трудно знайти.
Їхали межою. Вона була вузька, в напівурослих споришем борознах, що зосталися від торішньої оранки. По боках густими кущами стояли напіввисохлі бур’яни. Маточини щоразу чиркали по стовбурах будяків та бугили, струшуючи гіркий пил. Пахло чомусь в’яленим буркуном, зіноваттю та недостиглою гречкою. Тихою ходою посувається віз. Їдуть – як човном пливуть. Нудно так їхати. Від одноманітної їзди починала хилити дрімота (бо возом колихало, як колискою). Щоб прогнати її, Іван часто курив.
Іван і Зоть – два брати. Іван старший, Зоть менший. Іван уже материй чоловік. Має дочку на віддані, сина в червоній армії. Хоч літа покраяли смугами чоло, зібрали в зморшки широке обличчя і вплели заздалегідь, не впору, до чорної бороди срібні ниточки, але проте був ще у силі. Він завиграшки ще брав по п’ятипудовому мішкові під пахви й легенько виносив на третій поверх млина. Інший молодий так не зробить. А коли ненароком біля машини, або так де в закутку зловить до рук молодицю, то вимне, як чинбар шкурку. Не раз за це від старої йому перепадало. На селі казали:
– Добрий дідора ще…
А ті, хто побував у нього в руках, лаялись:
– Нехай він сказиться… Стара собака, а ще обрік грає…
Зате Зоть, хоч був і молодший, але на вигляд показував багато старішим. Його встигло більше пошарпати життя й зарані спило всю силу. Взагалі він був не досить то дужим, а ще коли німці дали пити за економічне добро, так зовсім зачах. За яких два роки, як молоко сивий став. Одні тільки очи були молоді й бадьорі.
Колихається віз, лінивою ходою йдуть коровки. Іван стиха погукує:
– Гей-гей, малі, гей!..
Далеко ще їхати – аж за могили, що вартують перехрестя двох шляхів. Аж там їхня нива. Як наділила сільська земельна комісія ще в двадцятому році, так і по сей час вони її не кидають.
І ліворуч і праворуч, попереду й позаду, заліг розлогий степ у темних шатрах. Зіперся підборіддям Іван на крижівницю й ловить зором усе, що надибається йому. І здається, що вони оце не в себе на степу, а десь гойдаються в якомусь таємничому просторі. Казкою здається така тиха й така порожня ніч. Фантастичними візерунками сплітається дійсність в його уяві. То здається йому, ще при дорозі хтось присів і чекає – темний та великий, а коли порівнялися – кущ бадилястих будяків. І знову темні плями полукіпків, а між ними чимале чорне плесо, ліс не ліс, а пашня не така. Навсправжки ж – то пліш бугили, що вродила на чийомусь полі. Раптом коровки стали. Іван прогнав дрімоту.
– Гей-гей, малі, гей!
Але коровки нерухомо стояли. Зліз, придививсь, а вони мордами вперлися в чийсь полукіпок. Зблудили. Відшукав дорогу, надавав бичів коровкам і далі поїхали. Зоть давно спав. Іван разів із шість встиг уже закурювати. Ніч ставала ще темнішою. Обрій зовсім залягли дощові хмари. Де-не-де ненароком у небі блисне золотою цяточкою зірка і сховається. Десь позад них тихо воркотало небо, а далекий обрій чуть-чуть полихався блискавками. Від хуторів потягло свіжим вітром. Кілька разів вихрився шлях. Мав бути дощ.
Іван уже й каявся, що виїхав з дому. Пропаде даремно труд, тільки худобу намориш. Та хіба знаття було.
Виїжджали – все було гаразд.
"В таку ніч тільки злодіям добре, – подумалося Іванові. – Аби встиг тільки взяти та до дощу сховати, а там шукай вітра в полі. Темна нічка не вижене доброго чоловіка на двір, а дощик сліди заплеще і кінці у воду".
Намотувались далі думки. І нагадався чомусь минулий сільський сход, на якому між іншими справами розбиралися скарги про крадіжку снопів з полів. Майже щодня надходять заяви від потерпілих, в того взяло копу, в того півкопи, а в іншого – десять-п’ятнадцять снопів не стало. Беруть, не гидуючи, все, але перевагу віддається озимині: пшениці та житові. Найбільш крали сортове збіжжя: червону пшеницю, "банатку" та чотирьохгранне жито "крицьке". Вбачалась тут досвідчена рука й певний смак. Не можна було запідозрити, що краде той, хто голодний. Тут відчувалася господарська дбайливість.
Так іде з року в рік – скільки Іван пригадує… Починаються жнива – починаються й крадіжки хліба. І, здається, всі чесні, а люди не долічуються полукіпків. Пробували слідкувати. Настановлювали вартових, ланових. Вартові й ланові є, а полукіпки зникають. Мало це помагає. Бо чоловік не камінь: приїде – спиниш, не дозволяєш їхати, а він проситься, божиться, клянеться, цілу історію тобі вигадає, і так розжалобить, що вартовий махне рукою, мовляв, а ну вас під три чорти. А як трапиться кум або так хороший хлопець – ну, як ти його не пустиш. Зроби чоловікові вигоду раз – він оддячить вдесятеро. Правда, є такі, що не звертають жадної уваги на заперечення вартових: нажме на коні і поїхав.
На минулому сході знову дебатувалося питання, як краще захистити поля від злодіїв, і все одно, крім вартування, нічого іншого не вигадали. Тай взагалі мало було інших пропозицій. Кожному до живого допекли крадіжки, кожний не певний був, що в одну з ночей не піде в чуже подвір’я копа власного збіжжя, але мовчали. Боялись висловлюватися. Чорт його знає – скажеш що проти, а він стоїть поруч тебе й ніби піддакує – ніччю ж візьме тай пустить за димом обійстя. І скільки не намагалась президія розворушити сход – толку не добилися. Ще в усіх утямку були недавні пожежі на селі та вбивство Пархома Чухрая, що спробував відверто боротися із злодіями. Було так, що одного вечора він виступив на сході, а на ранок знайшли його забитим у лозах із запискою: "Дураку – дурацкая смерть. Держав би язик за зубами, то був би їв борщ із грибами, а так собаки тобою наїдяться".
І підписалися: "Подпольний комітет самоохорони". На сході насмілився тільки один Пимін Телесь. Він сказав тоді:
– Один спосіб од злодіїв збавитися – це впіймав на місці й рішив. Коли б одного-двох пустити в земельний комітет – не бійсь, припинилося б… А то бачать, що ми вівці, а не громада, ну й їздять по нас!
А хтось із громади:
– Не дуже лякай-но!..
Казали, що то гукнув був Мартин Скибенко.
У самого Івана торік, якраз саме в оцю пору, теж було взято півкопи дорідної пшениці "банатки" (а її всього було дві копи). Посіяв на насіння. Заким дістав тих два пуди посіяти, то находився та напросився, бо тож кожному хочеться. Мусів пообіцяти вже рукавиці виплести голові комнезаму Аркадійові, аби-но дав. Посіяно було тих два пуди на найкращому клаптеві пару. Глядів, як ока в лобі. Вимучив нею і дітей і себе. Як достигла, то не на грабки брав, а на серпи, стебло до стебла приганяв. За його розрахунком, копа повинна була дати до тринадцяти пудів, а з двох – було б пудів із двадцять сім. Іще й не барився із возкою: в п’ятницю та суботу зжав, а в неділю взяв у Зотя другу корову, бо мав одну, і поїхав. Приїхав, а півкопи пшениці, як вода змила. Мало не заплакав із теї досади. До того злости набрався, що впіймай він тоді коло пшениці злодія, вже не пустив би з рук живого. По слідові простежив аж до села. Дехто вказував на Мартина Скибенка. Але ж не впіймав – не кажи злодій.
Пожурилися вдвох із старою, покляли, і на тім справа закінчилась.
II
Темними ночами через вишники, минаючи шляхи, межами, стернями їздив Мартин Скибенко, добрий господар, на людські поля. Додому вертався також плутаним шляхом, зав’язуючи свої сліди у замисловиті петлі, щоб ніхто не довідався й не прослідив…
Він з досвіду своєї професії знав, що аби до подвір’я, а там пиши пропало. В нього клуня велика з густим заметом. Засторонки – по десять кіп улазить.
Мартин такий: вже коли очи нагляділи – руки зроблять. Не доїсть, не доп’є, ночі не доспить, а до рук допне. Такій сильній вдачі можна б позаздрити. Щоб усю ту велетенську енергію й силу волі, що її щоразу він витрачає на злодійство та перевести на корисну громадську працю, з нього непоганий би вийшов громадський діяч, а так він тільки злодій – карний елемент на селі.
Багато перевели його руки ріжного добра. Через це й зажив смачно, а був колись бідним. Батько жебракував, бо своєї землі було чортма. Сам до салдацької служби поневірявся по економіях у строках. Не бачив він для себе, як кажуть, просвітлої години.
Тяжка праця, мордобої, брехня та підлабузювання до старших, – ось що він бачив замолоду із самих дитячих років. Салдаччина була не кращим учителем: там тільки він дістав підтвердження своїх життьових висновків і остаточно оформив свій погляд на життя, як на категорію, що дає розкоші найхитрішим і найсміливішим. Спробу зробив на товаришових чоботях у казармах. Другого разу очистив у "підфебеля" сундучок. Відтоді він узнав ще, що гроші дають можливість простому рядовому робити те, що за військовим статутом суворо заборонялося. Мартин переконався у великій силі грошей: за них можна було купити і пошану, і довір’я, і любов, і честь. Прийшовши додому, почав і на селі пробувати, бо жити треба було, а заробітки пішли сутужні і взяти немає де в своєму господарстві.
Почалося і тут з малого. Коло городів була пшениця поміщика Драгуновича. Цілий лан. Не раз у думці зароджувалося бажання хоч п’ятнадцятку взяти. "Хіба в замітку буде, – думалося. – По снопові, по два з полукіпка, і хватить, а п’ятнадцять снопів дадуть три-чотири пуди…"
І одної ночі з жінкою переносили ряднами через вишники цілу півкопу. Потім якось магазинер з економії запропонував йому з половини сорок пудів пшениці спродати. Попробував – зійшло. Закортіло ще. Найшлись компаньйонщики.
Завелась лишня копійка і краща одіж. Через півроку прикупив землі і мав корову. Він пригадував і не раз любив повторювати недвозначно народню мудру приказку не одному: "Вовка ноги годують, голубчику".
І справді, почав жити по-вовчому.