Рівновага

Плужник Євген

* * *
Ніч... а човен — як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи...
І внизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!
* * *
Як все живе, течуть піски пустелі.
Їх тихий шелест, як і плеск води,
Чарує душу... Мрійнику, гляди! —
Найкраще чути їх з-під стелі.
Тож не пакуй валізок! Мап не руш!
Умій закрити очі і чекати,—
Може, й твоя з тих багатющих душ,
Що вміють всесвіт слухати з кімнати.
* * *
Блакитний безум! Море підо мною
І небеса — куди не подивись!
І вже душа не хоче буть земною,
Закохана у несказанну вись!
Злітай, душе! І, мов нове світило,
Осяй глибини і простори ці!
І серед них… своє ж маленьке тіло
З бедекером в руці!
* * *
Прекрасен світ вночі.
Безформний.Безвиразний.Смерті ложе.
...Мовчи й мовчи!
Хто й що сказати може?
Всю порожнечу потойбічних сфер,
Ввесь безмір світотвору невеличкий,
Хіба не вичерпано їх тепер
Підручником для семерічки,
Воїстину прекрасний світ вночі!
* * *
В.Підмогильному
Стала ніч над горами.Затока
В безгомінні сірім пригаса...
Лиш одна зоря,бліда й висока,
Маревні вказує небеса...
Час спокою...а душа в тривозі...
О, дитя налякане й слабе!
В тиші цій, що стане на порозі,
Страшно їй підслухати себе!
* * *
Перегорни дві-три сторінки в гіді —
Зникає море, і думкам устріть,
Немов огнем розтопленої міді,
На заході пустеля майорить...
Там царство Сетове. Не важся далі
Ти, велелюдства городського син!
А то натрусить золотий хамсин
Тобі піску за ремінці сандалій.
* * *
Вирує море. Кожен дальший вал
Усе страшніша підіймає прірва...
Весь хаос вод цей невгавущий шквал
З безодні супокою вирвав!
І дивно знать, що десь на глибині,
Усе незмінне, непорушне навіть,
І лиш дельфін в принишклім табуні
Своє маля напучує і бавить!
О, хаосе, я пізнаю тебе!
* * *
Морський орел, шугаючи все вище,
З очей зникає. Море й самота
Ідуть на нас. Усе лютіше свище
Холодна бора. Пінява й крута
Вирує хвиля. Падаючи скісно,
Вона кренить розхитаний баркас,-
Тоді глибінь підводиться на нас,
І серцю в грудях холодно і тісно!
І очі прагнуть знову хоч на мить
Того орла узріти тінь знайому...
О мудрокрилий! Він летить
Додому.
* * *
У кипінь хвиль занурюючи носа,
Фелюка рветься з якоря. Пора! —
І раптом спів похмільного матроса
На сірій шхуні поруч; дітвора,
Що, попускавши з молу ноженята,
Бичків пантрує; місто і над ним
Зелені гори — все даліє! Свята
Очам якого! Поривом одним
Відкрито вам, розважному й земному,
Усю блакить, всю безвість, всі вітри!
...І коштує це вам від сили три
Карбованці — рибалці мовчазному...
* * *
Тепер на півночі горять сніги...
Стрункі на півночі біжать олені...
І, знак північної снаги,
Високі заграви студені
Сліпучо міняться...
Повій
В остиле серце, Аквілоне! —
Я зрозумію голос твій,
Бо кров, млявіючи, холоне;
Бо нижче й нижче никне голова,
Як буйність барв байдужий зір зустріне;
І все частіш пустиня снігова
Мені ввижається...
Вітай, пустине!
* * *
Пiд вiтром згинаючи лiнiї простi,
повис нерухомий за вiкнами дощ...
Кiмната... який необмежений простiр!
Квадрати паркету — яких iще площ?..
Вдивися в цю сутiнь, навколо розлиту;
уяву, як брови, докупи стягни, —
чотири краї невiдомого свiту —
це тiльки кiмнати чотири стiни.
Тож мандрам душi не давайсь на поталу! —
i час заощаджуй, i рух економ!
... Помалу
сотається дощ за вiкном...
* * *
Дві паралелі, два меридіани —
І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!
Тут тверді тінь. Тут трепетний і тьмяний,
Замкнувся світ. Тут — Тігр, Євфрат і Рай.
Настане час, — і ти обрящеш Єву...
Час промине, — і мир утратиш ти...
І переступиш грань (уявну чи чуттєву)
Якоїсь довготи чи широти.
І буде знову: два меридіани,
Дві паралелі — квадратовий рай.
І тверді тінь... І, трепетний та тьмяний,
Безсмертний світ... Живи! Твори! Вмирай!
* * *
Там, унизу, і море, і сади,
А тут на скелі, тільки камінь голий...
Кора землі затверднула відколи,
Може, ніхто не заблукав сюди!
Благоговій! Сядь нишком — і сиди!
Бо зайвий звук, найменший кожен порух —
І замете усі твої сліди
Легкий, як час, тисячолітній порох!
І буде знову так, мов ти й не був, —
Тільки граніт гарячий та строкатий...
Навіть недокурка того не відшукати
Що ти — у захваті — на прискалку забув!
* * *
Линяють фарби... Нишкнуть голоси...
І душі тихнуть... Зрозумій. Не ремствуй.
І тишу цю в собі носи
Як дар і величі й нікчемству.
Живи і далі лежнем чи в труді.
Ніяк не йди, чи в ногу йди з добою, —
Лиш уникай лишатися тоді
На самоті з собою!
* * *
Стережися неба нічного!
Порожнечі його німій
Мало зору твого, і много —
Якщо душу відкриєш їй!
Зачарує. Приспить. Зруйнує.
Звідки?.. Нащо?.. Навік... Кудись..
...І м'ятеться, м'ятеться всує
Твій бентежний дух...
Стережись!
* * *
Вікно в садок, тож пахощі зела
Присмачують мені пригірклість ліків...
— Скажи, недуго, де ти сил взяла
Маленькі радощі роздмухати в великі?
Чи викриває твій упертий жар
Одну з химер прехитрої натури, —
І повнота життя лиш спільний дар
Фармакопеї і температури?
* * *
Каменя один приділ — лежати!
Вітрові один закон — лети!
Тільки я поставлений питати
Як не цілі, то бодай мети…
Та хоч як — в лиця свойого поті —
Зважу міру явищ і подій,
Камінь той лежатиме і потім,
Вітер той летітиме й тоді.
* * *
Що серця рано дізнані утіхи!
Що думки пізно зважений тягар!
Минулося! Живи німий і тихий...
Пригадуючи, мар...
Оце й усе, що дні тобі лишили:
Утома, зморшки та старі листи.
...Ах, досвіде, розраднику немилий.
Навіть запізнений — завжди дочасний ти!
* * *
Що не збулось? І от пливуть літа...
І тихне сум... і серце холодіє...
Вітай, вітай,
Остання безнадіє!
Я ждав, я знав, що прийдеш ти! — і ось:
Все як було; сивіє лиш волосся...
Що ж не збулось?
— Усе давно збулося!
* * *
По той бік пристрасті народжується
ніжність.
О, спрага вуст! Гарячий поклик тіл!
Воістину прекрасен їх приділ —
По той бік пристрасті навіювати ніжність.
Чого ж ти ждеш? Лишилося так мало!
Розкрий обійми, наче помах крил —
Лети й лети! Це ж те, що статись мало...
По той бік пристрасті байдужості приділ.
* * *
Що менше слів, то висловитись легше.
Горни, поете, їх замети цілі!
Гасай у колесі своєму, векше…
Ах, марний біг! Ах, марний труд без цілі!
Що висловиш? Чужої голови
Про людське серце домисли готові?
Сум світовий
В масштабі повітовім?
Твори!
Твори!
* * *
День вiдшумiв. Померкли в далинi
гiр снiгових блiдо-рожевi перса...
Базар безлюдiє. Давно пора й менi
З крамнички затхлої цього старого перса,
Вiд чару цих побляклих килимiв...
Що, коли б я чи iнший хто зумiв
Такої простоти, i пишности такої
В рядках своїх вiршових досягти?
...багато б ти
Чудес тодi... накоїв!
* * *
Вечоріє. Мла стає на морі...
Тихше б'ється хвиля в береги...
Гаснуть звуки. В їх безладнім хорі
Ще чутніша тиша навкруги.
О провіснице німої ночі,
В присмерковій явлена добі!
Хто з живих до тебе не охочий.
Подих вічний чуючи в тобі?
Ринь же, звуки гасячи вечірні,
На принишклу землю звідтіля,
Де в безодні вічності безмірній
Світотвору тиша вигримля!
* * *
Тут пишний храм стояв колись, а нині
Серед піском занесених руїн,
Старе шатро нап'явши, бедуїн
Куняє в спеку... Хмар високих тіні
Пісок мережать...
Ні дерев, ні гір.
Пантрують тиші два старі верблюди...
Та, даючи дитині висхлі груди,
Співає бедуїнка, тоскний зір
Втопивши в даль німого краєвиду,
Під небо те, що їй лишив гяур,
Понад піски, де не лишили й сліду
Кілька держав, народів і культур.
* * *
Мишвою, тліном і сновійним чимось
Тхне в цих обдертих стінах... Час настав —
І от палац зруйновано. Учімось,
Як будувати!
Із вікна на став
Препишний вигляд... Сядь на підвіконні
І уяви, — тут виведуть нові,
Міцніші стіни, мабуть що бетонні,
І доведеться кинути сові
Своє горище...
Буде чисто, світло...
На стінах спектри дорогих картин...
Важкі драпрі... І все, що вже набридло.
...Мишва і тлін...
* * *
Сірі вулиці... Тихі кури...
(Впорядкуй згадки, впорядкуй!)
Візник, бородань похмурий,
Куняє на передку...
Ось і він (як з повісті взятий!).
З мезоніном домок в садку...
Любистку пахощі й м'яти...
(Впорядкуй згадки, впорядкуй!)
Ми приїхали... Ах, ми — вдома!
Пес Трезор нам руки лизне...
...Яка тишина знайома!
Мовчання яке грізне!
Ах, ці вулиці! Ах, ці кури!..
(Впорядкуй думки, впорядкуй!)
Може краще: візник похмурий
Хай куняє на передку?..
Хай плуганяться котенята...
Хай зникає домок в садку...
Любисток і рута-м'ята...
(Впорядкуй чуття, впорядкуй!)
* * *
Минають дні... Минають літа...
Серце змінам відкрите...
І сум не такий, і радість не та...
...Гай-гай, Геракліте!
Ах, мудрість цитатна — мудрість гірка!
Вона не горами двига!
...Чого ж ти ждеш? Мерщій до бюрка:
Там — книга.
Гортай, гортай, гортай сторінки
Давним-давно пожовтілі!
...Ти ж був молодий... Ти був стрункий...
Сила буяла в тілі...
Але ж пливуть, минають літа...
Час і горами двига.
...І сум не такий, і радість не та...
І тільки незмінна книга!
* * *
Я натомився вічно знати
В собі самому — двійника...
Душе! Обридлива яка ти!
І непримирлива яка!
Я марно злагоди чи згоди
З тобою сподівавсь дійти,—
Як тінь, недомисел природи,
Мене перекривляєш ти!
І що ясніший я, то мушу
Усе темнішу тінь тягти...
Душе (якщо я маю душу),
Яка непереможна ти!
* * *
Душе моя! Ти знов стоїш на грані...
А далі — мандрів марево бліде...
А де ж твій затишок? Віконні де герані?
Сон пообідній де?
Зваж! Не хапайсь! Збагни найбільшу міру
Утоми й виснаги в дорозі... Самоту
І куряву суху і сіру —
Мандрівницьку супутницю оту!
А тут дивися: затишок... герані...
Енциклопедія напохваті, — мандруй!
(Щоб знов не стала ти, бува, на грані,
Що починає мандри і... хандру...)
Душе моя! Ти знов стоїш на грані!
* * *
Даремно шукаю розради
Під сінню твоєю, природо!
Твої голоси невмирущі —
І шум молодої діброви,
І степу ранкового шепіт,
І гуркіт правічного моря —
Уже не здолають, як перше,
Той голос на мить заглушити,
Що в серці своєму вчуваю!
Як свідок уже неуважний,
Як гість, що давно загостився,
Не раз уже чуване чую...
І тільки той голос суворий,
Що в серці своїм наслухаю,
Що й чути його не хотів би,
Мені одинока розрада!
* * *
Знесилений, німий, бездушний майже
Я впав тобі до ніг... Збагни — і тям.
Ти переміг. Ти подолав. Так дай же
Уславити поразку небуттям!
Рази мене, одчаю мій! — Будь чесний!
Ти ж не минешся, хоч і час мине...
Ти переміг! Усі майбутні весни
Не оживлять мене!
Гряди ж! Рази! Я ниць тебе стрічаю.
Ти переміг! Ти переміг, одчаю!
* * *
Суди мене судом твоїм суворим.
Сучаснику! — Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання.
І пізній сум, і радість передчасну, —
Їм промовлятиме моя спокійна щирість.
II
* * *
В листопаді, місяці тихім,
Елоїза прияла мир, —
Абелярове мертве тіло
Наближалось під Параклет.
Довершився подвиг любові,
Що кохання перебула...
— О, возлюблений! Серцем чистим
Зустрічаю тебе!
І, як повну по вінця чашу,
Я підношу д'горі його —
Видить небо, і бачать люди
Невгасиму рану мою!
Бо — возлюблений! — легко в душах
Нести муку любові нам.
Але з тіла, що догорає,
Хто кохання зніме тягар!
...І тремтіла жовтава свічка
У блідій восковій руці,
Як востаннє стрінувши мужа,
Елоїза втратила мир...
* * *
Фрідріху, чим не Орфей ти?
Клякнуть навколо ж усі,
Скоро візьмешся до флейти,
Смерком у Сан-Сусі...
Ніжне яке піано!
Раз-два-три...
1 2