Букет пролісків

Борзяк Дмитро

Я розплющую очи й бачу: дружина заснула… Як і завжди, прилігши на часинку одпочити, так, нероздягнена, в непосланім ліжкові й заснула. В головах на столику скромно, як дівчинка, горить лямпа…

Тоді я обережно-обережно встаю і навшпиньки переходжу кімнату: треба взяти лямпу, поставити на стіл, але ні в якім разі щоб не збудити дружини…

Лямпа на столі… Нечутно роблю я все потрібне, щоб заслонити з боків світло, дістаю з полички книжки, пера й папір – свій заповідник – і сідаю… Стиха тру чоло…

Тиша… абсолютна тиша… Глибока ніч встановила могутні, хоч нечутні двигуни тиші, і вони напружено працюють… чую, як гудуть…

Певне, за другу вже годину. Кам’яне місто мовчить як сфінкс. Навіть гудків, навіть далекого цокання підків об брук не чути.

Кімната поринула в тіні; тільки край столу – де я – німий острівець блискучого світла. Я не спішу розпочинати роботу… Запалюю цигарку й спираюсь на лікоть.

І от мої очи поволі поширюються – в золотім світлі лямпи встають і починають товпитись нечутно привиди блискучих видовиськ…

Яка розкіш! Ще недавно щось мучило мене: невиразні сумніви, хоробливі вагання. Цілий день, цілий довгий день так зване життя, як сонце в хворе око, било в мене, і було боляче, кривилась душа. Тепер – ні.

Тепер моя мисль, окрилена дерзанням, шугає туди й сюди, і – слухняні – шикуються перед нею товпища блискучих видовиськ; вона, погордлива, мовчки дає розпорядок. І, змірявши поглядом німу закономірність рядів, мовчки розгортає над ними свій прапор…

…"І здійнялись міста і села", – урочисто шепчуть губи, – "мов повінню, мов бурею підхопило, і закрутились вони в метушливім "ісході"…

Невеличка, чітка постать великого завойовника встає перед зачарованими очима; бачу: стоїть замислений на грані своїх розрахунків і зживає останнє вагання. Враз жест… майже непомітний жест… І зрушились поля!

Ave Caesar! Привіт тобі, одинокому, серед снігів холодної Галлії, коли, мовчазний, ти подовгу сидів перед огнем убогої галльської хатини, знов і знов замислившись на полум’я: "або Цезар або ніщо?". А залізні й терплячі стояли поруч. Ти думав: "час – серйозний патрон, тут: або-або?". Коли, напруживши сталеву зморшку на чолі, ти ще раз пильно вслухавсь у ніч, де в лісах темної Барбарії легіони… Твої? Й там – сон і надія… На тебе? На Цезаря? Дитяча любов до тебе? Холодний, чи переміг ти вже їх запальною своєю сміливістю, і вони полюбили вже тебе сліпо, довірливо?.. Коли, підвівшись, ти ходив по хаті, і пухкі хутра замість тоги обкутували тебе, і перед очима, як міраж, як марево, як сяйво далеке, вставав Рим, великий і далекий, принадний, розпусний, отруйний, красивий Рим… Тоді ти тер руки і казав собі: "Щоб бути до чогось ближче, треба стати від нього далі!"

Могутня тиша… Навіть гас не сичить у дешевій моїй лямпі. Все – мов загіпнотизоване. А в моїй голові – ясність і міць; вщерть налило мене силою, що глухо бунтує. Загадково усміхаюсь: "завойовник – ще не готовий…". І сліпо працюю.

Розстилаючи пальто на постіль (долі), чую – дзенькнуло й покотилось… —?

А-а – це мій злот, один, що тільки й залишився від останнього заробітку.

І коли дістаю його, мимоволі мене тягне заглянути до шаховки – що там є на завтра?

– "Wenig", – одповідаю сам собі, оглядаючи "miserabilis": – трохи булки, трохи цукру, і зовсім трохи, елегантно трохи, масла. Це плюс злот – увесь хліб мій щоденний на завтра і тим часом і надалі, "до віку", – сміюсь я. Дружина, йдучи на посаду, не снідає.

Але зараз мені остільки гарно, як ніколи, що суворі думки якось соромляться турбувати; стелючись далі, я посвистую, легкий і безжурний, увесь захоплений тим шаленим горінням нервів, що ось чекає мене в ліжкові. Інерція недавнього піднесення тепер перейшла в екзальтацію.

І справді, скоро лягаю, скоро в ухах починаються кров’яні дзвони, а перед розплющеними в темряві очима повстають якісь червоні переблиски – мої мислі займаються білими вогниками і горять, і летять нездержні…

"Хто такий я? – сміючись, питаюся самого себе. – Я – підпільник життя… з певних причин. Так, на це є певні причини. А мої друзі і знайомі зовуть мене… чудаком на тлі енних роковин непу…"

Їм незрозумілий, дивний, чудацький видається мій modus vivendi. Я ніде не служу. Делікатно, але завжди рішуче відхиляю ріжні пропозиції про якісь там посади, що походять од друзів чи знайомих. "Тепер вже не звертаються", – з захватом констатую я, – одучив… Крім того, я не "член", не студент, не вчитель, не робітник, не селянин, не кустар… навіть не кооператор. І наївність моя в питаннях сучасного побуту часом феноменальна. Я не знаю, хто старший: завком чи парт’ячейка на заводі; ведійська темнота огортає мене, коли почну мислити про можливі функції та істотність місцевкому…"

"Ха-ха-ха!"

Мої мислі несуться далі й далі…

"І ходжу я по місту в грубих ботинках з виглядом нужденніший за нужденного: худий, зелений, як тютюн, що палю. Як вода ходжу: часом – швидко, весело; іноді – темний та важкий. Не досипаю, не доїдаю, хоч це й непомітно мені…"

"Значить, тебе щось гризе? – любовно питається соромлива думка, – коли ти не хочеш бути ні службовцем, ні інженером, ні студентом…"

"Гризе…" – сміюсь я до неї.

"Що саме?.. І що збираєш ти в своїх шпаргалках ночами?"

"Це неважно, що збираю… Може, то конденсовані рецепти соціяльних утопій, може, я розв’язую теорему Ферма. Чи там фрагменти геніяльного твору, безумні фантазії нової релігії. Мене гризе лихоманка ентузіязму; життя інтригує безмірно, щоб помиритись на ролі інфузорії. Душить жадоба широти, я готую силу…"

"І прекрасно… ти бачиш своє призначення у вищому. Але тяжко боротись… от, дружина, мабуть, не спочуває тобі. Ти зважив?"

"Тяжко, але захватно", – говорю я з запалом… І думаю вже про дружину; але тут у думки вплітається стрічка суму.

Дійсно, тут – Ахіллесова п’ята. За всіма моїми знайомими дружина теж починає підозрювати мене, що я ледащо й фантазер. Зрозуміло! Посада дає дружині тільки тридцять п’ять на місяць; зодягти її за модою повинен би я. Але я, запалений гарячковим фанатизмом ідеї, згоджуюсь лише на випадкову поденщину, що забезпечила б мені мінімум; час від часу дружина ще сама, шкодуючи, фінансує мене срібним дріб’язком. Але наостанку мовчазний терпець їй увірвався. Були вже сльози, докори, темпераментні сцени; тепер стали – презирство й погорда; тепер вона поводиться зі мною, як із своїм нещастям. Моє становище в кімнаті можна уявити, як обвести всю її кімнату широкою лінією, вилучивши лише незначний куточок: ото моє. Вся решта – в повній промоції дружини (вона ж платить за кімнату), і я мушу терпіти всі "прийоми", що з мовчазною метою вживаються проти мене. Наприклад, увечері дружина читає тільки в ліжкові, тому лямпу забирає собі на столик, це страшенно незручно мені. Я терплю й мовчу: тільки жаль, що мій ангел переводиться на звичайну жінку – їсть…

"Терпи й мовчи, – чути мені голос, – цим перемагає світ…"

Я згоден. Я на все згоден; світло-сизими соколами – все крутіш і вище мої думки забирають стрімчасту височінь, розгортаються знов і палахкотять білі вогні – ніч безумно грає на нервах…

Коли вранці умиваюсь, у мисці повно сонця, вода здається металевою. Примружені зайчики переливають на стіні, і через усю кімнату – широкі паси сизуватого проміння. Занадто світло, по-святковому, весело. Але, похмурий, я мовчу, і в мені тільки незрозумілість і здивування, коли намагаюсь пригадати, що було вчора. З усього того тепер лишився сам попіл, жменька сірого холодного попелу, я не розумію, що могло так пишно, захватно горіти… "Боже, які химерні…"

Дружина нервово, похапливо вбирається на посаду. Вона теж мовчить, але в цій мовчанці – напруженість; майже фізично я відчуваю від неї тиск. Мимоволі вловлюючи кожен рух дружини, суворо жду вибуху.

Нарешті…

– Ти вже, коли не хочеш служити, так хоч так… – нарешті говорить дружина тоном, що наче плівка, яка, ледве стримуючи великий внутрішній тиск, там і там коротко рветься, – хоч би роботи якої шукав. Скоро вже за кватирю платити нічим – повинен знати… – і потім: – До N би пішов, може, в нього є робота… Я думаю, це не тяжко.

N – один мій знайомий, персона ґрата, у його я зміг може б щось випросити: колись він давав заробити.

– Учора був, – хрипло відповідаю неправду. – Нема нічого.

– Подлєц! Мєрзавєц… Стидно так! – раптом вибухає дружина, і то з таким жаром, що крильця на носі їй побіліли, в очах стали пекучі, злісні сльозинки, і, зачудований, бачу – вона б знищила мене в цю мить, аби була змога.

Двері грюкають, дружина вилітає. Холодно й не поспішаючи я замикаю двері, але в думці ф’ю! – здивований посвист. "От тобі, Юрку, й бабин день…"

Дійсно, так ще не бувало; цього я не ждав – так, моя хризантемо, не можна, ні. І в мені закипає, як кров, ненависть до дружини.

– Ах ти ж, стрижена курочко! А розводу не хоч!..

Але як, утершись і причесавшись, я сідаю коло грубки й ножем починаю одколювати скалки на розпал, мої мислі потроху охолоджуються, здають назад і скоро, мов розбиті, розходяться в ріжні боки, і от уже полинули сумовитими смугами голубими…

Розвод… Але вона – моя дружина. Не вона, була б інша. Між нас снувалось щось подібне до любові. І далі думаю: в своїм капелюсі, шубці, рукавичках, і з портфелем під рукою вона – моя дружина – інтересна: струнка, подекуди "мініятюрна" блондинка з голубуватими очима; здається, й досі любить мене.

І ще: розвод. Але одружіння однаково не розв’язує проблеми ероса остаточно, навіщо клопіт? Це дурниці.

Промахом з мого боку було те, що я з недбальства довірився якось на жіночу витривалість, легковажно гадаючи, що моя дружина, розуміючи мене, спроможеться офірувати заради якихось фантазмів – звичайними вигодами "сьогодні". От де помилка!

Дійсно, тепер ясно мені, що дружина інакше не могла. Чи припустимо, щоб дівчина могла вмістити проблему мужності, проблему, що її задумано на всю глибінь, де всі розрахунки зведено в одно, де гру робиться на таку непевну карту, як "талан", "доля", "зоря", коли одвага згоджується вибирати між двома або-або, або, коли кожну силу ощаджується з погляду її значення для майбутнього? В умовах сучасності, в очах цинічних фігурантів сучасного паскудства – який це нонсенс!

У грубці злегка гогоче, чайник зненацька починає щось заводити…

"А ти сам віриш у зорю?"

Я хмурюся; замислюючись кудись, бачу – ниточка, чи й того тонше, майже невловиме щось – така надія в’яже мене з прийдешнім.

Смішно… сумно… Зате факти, прості, рельєфні, безцеремонні в своїй оголеності факти – як виразно, фізично лежать вони перед очима…

Я – ніщо, мрійник… бездара… Що за дурниці писав учора? Соромно перепитувати… І старець – тільки дружину зводжу.

1 2 3 4