Довелось мені якось бути на музичному soiree у одного видатного місцевого діяча. Народу було багато. І всякого. Бородатого, вусатого, патлатого, лисого. Але не дивлячись на деякі відміни, весь той люд мав щось спільне – це вираз ситості й якогось масного задоволення. Білі пікейні й чорні оксамитові жилети солідно колихалися від мірного реготу; вина й усякого їжва було подостатком. Ба! – навіть про пищу духовну подбав господар, бо на вечір був закликаний відомий віолончеліст N.
Я вперше бачив його отак, зблизька. То все доводилося дивитись на нього "з публіки", при скриках захоплення студентства і скромно-жадібних поглядах жіноцтва та дівоцтва. І мушу признатися, я з певного роду зацікавленням придивлявся до цієї, все ж як не як трохи вище поставленої людини. А коли все признаватися, то ще раз мушу признатися, що чим більше придивлявся, тим більше… розчаровувався.
Я не був запальним юнаком і зовсім не малював собі артистів в виді якихось надземних істот в сяйвах німбів та блискучих авреолях божественних променів; я добре знав, що вони такі ж самісінькі люди, як і ми грішні, з такими ж потребами, болями й радощами. Словом, я це все знав, але… все ж почув якесь розчарування, коли придивився, як добре N осушує чарку, як запихається дорогими закусками, І як сміхом відповідає на досить таки тупенькі гостроумства якихось "гласних".
Потім це почуття розчарування якось пройшло само. Скажу більше: деякий час довелося мені сидіти поруч із N, між нами зав’язалася досить цікава розмова і в результаті – я почув навіть симпатію до нового свого знайомого.
Всі були веселі, голосно балакали, голосно сміялися, ляскали іноді по плечах один одного купецькою рукою. Кімната, не дивлячись на добру вентиляцію й на всілякі пахощі, набиралася якогось духу передбанника – і от в цій атмосфері попросили N грати.
Признаюся, мені було образливо, коли N одразу згодився. Я собі думав: чому за це вино, шпроти й т. д. ніхто з гостей не платить, а от артист за те, що його покличуть на вечерю, має платити своїм талантом?
Грав N досить багато; акомпанувала йому господиня (я тоді зрозумів, чому це в сучасній дівочій школі грі на роялю відводиться таке почесне місце). Дешеві захоплення, аплодисменти, коли ще тягнеться словом затихле ррр, – ввесь звичайний антураж був на лице. Нудно.
В якійсь голові виникла ідея – прохати N заграти "Caprice" Шуберта. Річ популярна, всім відома, й тому ідея подобалася. Скоро всі причепилися до N безвідступно, як то кажуть – в одну душу.
Я бачив, що коли згадали цю річ, по лиці N пробігли якісь судороги. Він відмовлявся, але гості настирливо докучали.
– "Caprice" Шуберта! "Caprice" Шуберта!
N відніс уже інструмент до другої кімнати, але й це не помогло. Дехто намагався відговорювати.
– Панове! Та чому ви причепилися до цього пустячка? Коли вже просити, то най шановний N покаже нам чудеса еквілібристики, останнє слово жонглерства, словом "висшую школу парфорсной єзди" на своїм інструменті, – гукнув якийсь цінитель музики.
– Е, пустячок! А ви послухайте, як шановний N грає цей пустячок.
– Талант з усього може зробити щось варте.
– О!.. Талант – велике діло!
– Талант – це дар богів.
Словом, як прицілилися… а вже – "если толпа захочет, то поставит на своем" і – N згодився.
Услужні цінителі кинулись за інструментом: один тягне віолончель, зачіпаючи інструментом за стільці й промовляючи при тім: "нічого, нічого". Другий ухопив смичок прямо за волосся сальною рукою й розмахує ним, як дубиною, покрикуючи: "Дорогу! Дорогу!" Третій тягне крісло, четвертий…
N грав, але якось в перші моменти я не відчув нічого особливого в тім виконанні. Заграно добре, говорить нічого, але щоб стільці ламати – я до того не охотник. А от чомусь уся оця товпа прямо божеволіла, коли можна вжити тут це слово. Невже я, людина з більш-менш тонкою організацією, не зрозумів того, що розуміє оця товпа біложилетних добродіїв? Пригадалися мені слова одного музиканта; він сказав, що товпа може складатися з найневідповідніших елементів, але в сумі все ж може відчути щось недоступне індивідуумові.
Потім була вечеря, пили, потім ще пили. Пили на брудершафти, пили так. Одна компанія, голосно перешіптуючися, змовлялася їхати кудись; друга вимагала вина, якого не було на столі. Словом, усім було весело…
Ми знову сиділи обіч – я й N, але про що говорили, того я не знаю, як не знаю й того, яким побитом я опинився у N. Щось неначе мріється, ніби він говорив, що йому чогось страшно їхати самому додому, а я визвався його проводити. Якимсь побитом ми попали до його приміщення, там іще про віщось балакали, а потім я рішив, що далеко краще буде лягти спати, й ліг на тому самому предметі, на якому сидів.
На ранок мене збудили звуки. Я вслухався – це було "Caprice" Шуберта.
Я розкрив наполовину очи й дивився на N. Він сидів на ліжку ще в кальсонах і грав зовсім ненатягнутим смичком, вироблюючи staccato біля самої колодочки. Звуки були тихі (грав під сурдину), з характеристичним сипінням, але – щось мене вдарило, коли я вслухався в них. Я зачув у тих коротких, наче беззмістовних нотах якийсь біль, якесь укрите страждання. Початкові такти – то був неначе початок якогось сумного оповідання: хтось розповідав при заході сонця в тінях, що впали від високих дерев, розповідав про розбите життя, про гіркі, бо не виплакані, сльози, про гибель найкращих надій; розповідав – і старався зробити це в жартливих формах, надаючи вигляду пустяковині… Але того не вкриєш: сльози виривалися з-під кожного слова. Хоч у тих декількох шістнадцятих, які йшли вниз, і чувся неначе здавлений смішок, але він був силуваний, вимушений. Так сміються тільки старі одставні чиновники, коли їм купецька компанія маже пику гірчицею, дає пити горілку з оцтом, сіллю й карболовою кислотою… а він сміється, і його дрібненький із сльозами смішок непевно тремтить проміж масних октав купецького реготу.
Я лежав і вслухався в оті шістнадцяті. Очевидно, й сам N надавав їм якогось особливого значіння, бо старанно відтіняв і вироблював; у нього навіть губи якось кривилися, коли spiccato легко й скоро, але все ж ніби захлипуючись, збігало вниз.
Я не ворушився на свойому дивані. Якось навіть аж неловко було: немов підслухуєш чиюсь самотну скаргу. Вікно було одчинене. Воно виходило у маненький садочок. Там зацвіли маслинки й наповняли запахом повітря. У дворі шаруділа собака, бігаючи по ланцюгу. Штора була піднята до половини. Якийсь вертлявий горобець стрибнув був на підоконня, але перелякався й шурнув геть.
N скінчив ледве чутним pizzicato. Підняв голову й подивився просто на мене.
– Ну, чого ж ви? Я ж бачу, що ви не спите.
Я підвівся на ліжку й сів, закриваючися ковдрою. На хвильку мені здалося, що ми нагадуєм у своїх костюмах двох божевільних.
Я не знаходив що сказати. Мовчав і N. Одною рукою тримав віолончель, друга безсило, мов перебита, повисла зі смичком. І вся його фігура була наче зламана; аж дивно було думати, що це той самий музика, що з гордо піднятою головою виходить на естраду й володіє масами.
– І навіщо вони змусили мене грати цей "Caprice"?
Я мовчав.
– Ні, навіщо я згодився грати його на чиюсь потіху?
Я хотів було озватися, що не даремне його просили, бо він грає цю річ, як ніхто, але мені це здалося банальністю, і я знову промовчав.
Він обіпер інструмент об своє ліжко, смичок поклав на подушку, а сам пересів до мене. Як видно, йому хотілося щось сказати мені, може, навіть звіритися в чому. Бувають такі хвилини й у цілком дорослих мужчин.
Я рішив помогти йому й спитав.
– Мабуть, ця річ щось значила в вашім житті?
– О, ще скільки! Якби я міг її забути!
Він скорботно попустив голову. Потім слово по слову почав оповідати своє життя. Бідне й сіре воно було, не дивлячись на талановитість. І ця сірість, видимо, була лейтмотивом, клала печать на всі відчування, на ввесь світогляд.
– Зробити життя прекрасним… як легко сказати це. А я – чого б я не віддав за один день такого життя. Я й тепер не можу байдуже бачити живих пахучих квіток, бо чомусь власне вони найбільше мені говорять про прекрасне життя. Як увійдеш до кімнати, де вони, то так і кинуться вони до тебе – і запахом, і фарбами, і чистою свіжістю. А в серце вдарить мимоволі думка – а що якби ти увійшов отак до своєї тихої, ласкавої кімнатки, стомлений від потрібної корисної праці, з потом на чолі й веселими очима? І кинулась би тобі так само назустріч люба людина, усміхнулась би так, як ці квітки усміхаються, і такою ж радістю, такою ж чистотою повіяло б від неї і… забув би всі дріб’язки й каміння під ногами, малими й нікчемними тобі б здалися нерівності оточення. А замість того, – приходиш у свою смердючу халупу, засвічуєш свою смердючу лямпу й зі скреготом зубів берешся за книжку або за обридлий інструмент та починаєш байдуже виводити пошлі мотиви, глупі акорди, ідіотські звуки.
Мене, признаюся, це здивувало. Я аж не втерпів.
– Як ви говорите так про музику, найзмістовніше з усіх мистецтв?
Він тільки махнув рукою.
– Оце знаєте, доводиться, вже думати й про старість. Іноді й оглянешся – не все ж дивитися вперед та вперед. То часом оглянешся й спитаєш самого себе, пощо жив? І – нема що відповісти. "Що зробив? Що зробив? Що зробив?" – невідступне, як краплі з даху після дощу, все капає на мене питання. А я знову не маю що відповісти.
Хто я справді? Служитель мистецтва? Жрець перед олтарем величної музи? Ні… Я просто усладитель буржуазії. Ціле життя, ціле життя грав тільки для тих, хто за гроші приходив мене слухати. Ціле життя грав лише те, чого вони хотіли, а вони за те ляпали долонями. Скільки разів я грав тоді, коли мені властиво кричати хотілося! І завжди я грав те, чого мені не хотілося грати. А музика – це ж така річ, що стає нічим, коли її насилувати.
– І от так доводиться брехати ціле життя. Нарід… але нарід і не чув мене ніколи. А якби й почув, то не слухав би, бо те, що я граю, йому нецікаве. Та й що, справді, я міг би заграти для народу? Які-небудь Aires variees – а йому однаково нецікаво. Чим же я можу підняти його у високі сфери музики? Чарка горілки, фарс в балагані, житіє якогось святого, – це переносить його в інші сфери, але в ті сфери не треба підійматись, варт тільки переступити, а тут… тут треба злетіти й то так високо.