Роман
Частина перша
І
У конторі електротехнічного заводу "Динамо" вже давно спорожніло. Кур'єри стягали відра та ганчірки, щоб замести сліди робочого дня, як у дверях показався листоноша:
— Хто прийме телеграму для інженера Бачинського?
— Хм! — посміхнувся жовчно старий кур'єр. — Йому повилазило. Ви бачите, що нікому приймати. Несіть на помешкання.
— Я бачу, що ви тут є, — ви й приймайте.
— Буду я ще возитися з вашими телеграмами! Доволі з мене того, що я цілий вік вожу цією шваброю.
Листоноша не рухався.
— Ви за це гроші одержуєте — ви й несіть! — додав уже сердито кур'єр. — Моя справа занести на адресу.
— Ваша справа занести куди слід.
— Я й заніс куди слід…
Листоноша зчепився з кур'єром. З-за принципу, здавалось, вони вже готові були повидирати один одному очі.
— Слухайте, — перебив листоношу нейтральний кур'єр, — онде-о, навпроти домок. Занесіть та й годі. Там живе Бачинський.
Мало не на кінці кур'єрового пальця листоноша побачив рудуваті двері. Це була така непередбачено близька перспектива, що листоноша поступився принципом.
Він два рази мстиво натиснув кнопку. Вибігла пишна, красива жінка. В очах їй світилася радість безжурного життя, свіже обличчя заливав рум'янець. Але, розірвавши телеграму, вона сполотніла, руки важко впали, немов ті слова, які вони держали, були камінні.
"Люблю. Цілую. Жду", — тільки ці слова там відбив "Бодо", — як запримітив листоноша, коли заклеював телеграму.
Листоноша грюкнув дверима перед затуманілими очима жінки.
Жінка ще кілька хвилин простояла скам'яніло, притулившись гарячою щокою до холодної стіни. Бувають хвилини, коли єдиними близькими друзями стають стіни. Цього разу Ганні Бачинській вони повернули сили — вона твердими кроками увійшла до їдальні.
— Хто там дзвонив? — запитав її чоловік, обсмоктуючи курячу лапку.
— Молочниця. Я не мала дрібних уранці розплатитися з нею… Тобі, може, ще підливи, Ніку?
Нік соковито обціловував курячу лапку, а очима пожадливо вдивлявся в їстівну рідину.
Рука Ганні дрижала, але вона щедро наповнила чоловікову тарілку.
— Дякую, Ганю!
І вперше Ганна відчула фальш у його інтонації. Він був плотоядно-хитрий пес, що вміло лащиться до того, хто повинен його нагодувати.
Обід проходив як звичайно. Як звичайно Таля тіпала за столом одночасно язиком і ногами, тільки сьогодні Ганна їй не зауважувала цього.
— Подумай тільки. Всі дівчата закохані в цього Шуру Плінтуса. Сьогодні вчителька так і запитала: "Ви будете дивитися на таблицю чи на Плінтуса?" Він почервонів, почервонів. І такий, просто золотко!
— Кепсько вас виховують, Талочко, — зауважив батько, — ваші вчителі більше розповідають вам про кохання, ніж про науку.
— Зовсім ні, зовсім ні!
— Я гадаю, краще називати речі їх іменами, ніж маскуватись різними патетичними фразами, — озвалася глухим голосом Ганна.
Нік здивовано глянув у її бік.
— З якого це часу в тебе такі погляди?
— Ах, облиш! Можна за хвилину загубити всі твої ілюзії — так краще не мати їх зовсім.
— Чи не розболілись часом тобі зуби, що раптом загубила всі ілюзії?
Ганна посміхнулась.
— А ти все ж далекозорий. У мене голова розболілась. Знову мігрень.
По обіді Нік сів у качалку перечитувати газети, а Таля його розважала грою на піаніно.
Тільки за стіною вдарили перші акорди мелодії, Ганна впала лицем у подушку і, як далека буря, глухо застогнала.
Нік зрадив!
Зараз Ганна боляче відчувала кожний штамп його поцілунку, кожну влесливу фразу. Силкувалась відшукати той початок, але тепер здавалося, що Нік завжди був однаково фальшивий. Він давно вже кохає ту, далеку, може, безліч їх кохав, а вона була так непростимо наївна й довірлива.
Хотілося стати перед ним і плюнути в лице: "Мерзотник!" Але ж там Таля, Таля, що безжурно бавиться, що любить свого тата, як любила його й вона.
Навіки втратила свого кумира, свого Ніка, з крицевою волею, металево-ясною душею. Розпука зчавила груди Ганні. Але бризнули з очей сльози, і серце поволі почало звільнятись від тиску.
Власне, чим Нік міг бути кращий від інших? Він — людина. Цього завжди слід було сподіватись. Вона сама винна. А втім… хто знає, як іще поставиться до цієї жінки Нік. Мало є повій на світі, яким захочеться телеграфувати. Можливо, це дрібниця, на яку Нік сам не зверне увагу. Краще було цього не знати, вона не повинна цього знати, повинна забути.
Нік сидів у качалці, імпозантний, з твердим лицем мусянжового[11] сплаву. Він стежив за Талиними руками очима вдоволеного батька.
Таля грала "Полювання на лева"[12]. О, вона любила цю річ, як і взагалі любила сильні моменти. "Я впіймаю колись лева", — нахвалялась вона з властивою їй одвертістю. В ній грала батьківська здорова кров.
Ганна наблизилась і поривчасто поцілувала Талю.
— Тобі голова вже не болить, Ганю?
— Так, Ніку, трохи перестала. — І знову слово "Нік" вона сприймала ясним, як нікель.
Вранці Ганна увійшла до контори.
Там було чисто й порожньо. На столі реєстратора лежало кілька пакетів. Ганна поклала під пакети заклеєну телеграму й тихо вийшла.
Дорогою стріла кур'єра.
— Ви не бачили тут Коваля? Я його шукаю. — Це був другий кур'єр.
— А він же сьогодні відпускний.
— Ах он воно що!
Нік іще тільки вмивався. Ганна старанно заходилася коло сніданку. Яєчня з шинкою — улюблений Ніків сніданок, і Ганна по дорозі купила шинки.
Нік був вдячний і на прощання поцілував Ганну в губи, дихнувши запахом нікотину.
Коли Нік вийшов, Ганна була певна, що їй не слід думати про телеграму. Всю увагу звернула на обід. Вона обставить обід так, як було в день народження Талочки: білі нарциси в квітниках, бузок і рожеві півонії в китайській вазі. "Білий нарцис — це символ нашої Талочки", — казав тоді Нік із блиском у очах, — воно хороше, як білий цвіт". Він тоді побожно цілував Ганну: ти — мати. Хіба ж можна не любити Ніка, такого чулого й шляхетного? В йому здорова кров, здорова праця, залізні м'язи. Нік метал. Крицева воля, срібний полиск душі.
Ганна докоряла зараз собі навіть за ті давні хвилини, коли нехтувала ним.
Вперше побачила його в інженерному клубі на вечірці. Він самовпевнено виступав, із виразом зневаги до навколишнього світу.
— Хто він, цей Наполеон?
— Ха-ха! — розсміявся її компаньйон. — Наполеон? Хам! Так, так, запевняю вас. Вискочка з мужиків.
Нахаба! Він ще сміє кирпу гнути? Вона його провчить.
Студент Загорський підійшов до Бачинського.
— Вас дама запрошує на вальс.
— Дякую! Я не танцюю.
— Ах, перепрошую! Я не знав, що ви з Чухонії.
— Забирайтесь к бісу! — проричав Бачинський.
Загорський став у позу, але Бачинський пройшов повз нього з таким виразом, немовби на місці супротивника була лише тінь.
Таке поводження Бачинського обурило Ганну. — Мерзота! Він смів так зневажливо поставитись до її запрошення? До неї, перед якою запобігає добрий десяток вертких джентльменів? Бачинський — віхоть.
І вдруге, коли зустрілись на іменинах, Ганна сама підійшла.
— Сподіваюсь, що ви вже навчились танцювати?
— На жаль, не мав коли, — відповів просто Бачинський і глянув на Ганну прозорим поглядом чорних очей.
Ганна раптом втратила свій саркастичний тон. Того вечора вона не танцювала. Вона вибачила Бачинському образу, вибачила йому мужиче походження. Він прекрасний оповідач. Він уміє тепло зазирати в душу.
Пізніше Ганна дізналася, чому Бачинський так погордливо ставився до товариства. Він здобув перевагу над ним невтомною працею і сильною волею. Він чабан із херсонських степів. Змалку стояв на могилі й стримів зором до моря, до заморських країв. І він їх побачив. Спочатку прислужник буфетника на торговельному судні, потім посудомийник у американському ресторані, студент і врешті — інженер.
Він бачив світи, бачив розкіш і злидні, бачив пиху й блюзнірство і майже не зустрічав людяності. Його знову потягло до степів, де прості звичаї й щирі слова. Але в степах Бачинський уже був екзотичною рослиною, а заводський "бомонд" поставився до нього упереджено. Бачинський був самітний серед цього ставу земноводних скрекотух. Кожна з них намагалась обдати його холодною слизиною, кожна з них із цікавістю мавпи намагалась заглянути за завісу його самітності. Але тільки Ганні відкрив він її.
О, яка горда була Ганна з того, горда Ніком! У його самітності був великий світ майбутнього. Його лабораторія була повна моделей машин, повна проектів. Він вірить, що гігантський кран піднесе чоловіка над його багном, дасть у руки міць і гордість. Машина переродить землю, машина очистить повітря, очистить людину, поширить обрії до найвищих здобутків, до найвищої моралі.
Біля Ніка Ганна вперше усвідомила своє існування пустоцвіта на баговинні.
Досі вона знічев’я вчилася співу в консерваторії.
Вона потяглась до Ніка, як до живодайного сонця. Він дав їй зміст. Вона увірувала в Ніка, вона слугувала йому, як кумирові.
О, Нік не такий, як усі!
На обід Ганна декорувала стіл квітами, в кришталеву вазу наклала фруктів.
Таля, як звичайно, прибігла зі школи вихором і здивувалась:
— Хіба у нас сьогодні чиїсь іменини?
Ганна посміхнулась.
— А хіба серед будня не можна зробити свята?
— Мені здається, що свято тільки тоді, коли його сподіваєшся.
— Бувають і несподівані свята. От побачиш, який буде батько втішений. Такий був стіл тоді, як святкували твоє народження. Ти ще не знаєш, як батько тебе любить!
— Я, може, вдесятеро більше його люблю. Мені здається, що ні в кого нема такого батька.
— Люби його, Талочко! Такий батько тільки в тебе.
Своїм сюрпризом Ганна захопила й Талю. Вони обидві любовно почали клопотатись біля стола, уявляли, як Нік буде зворушений несподіванкою, робили різні припущення.
Нік увійшов дуже занепокоєний. На велике розчарування обох жінок, він зовсім не помітив урочистої обстави.
— У тебе якась неприємність? — занепокоїлась у свою чергу Ганна.
— Прямо життя нема з такими директорами. Сьогодні до зубів гризся з Карповим… Ніби я тільки один у нього помічник. Знову їхати у відрядження. Чорт!..
Ганна скочила, як ужалена.
— До Харкова?
— Ну, звичайно, — обурено промовив Нік і зосередив свій погляд десь у просторі, з таким виразом, неначе він бачив перед собою напасника.
Ганна, вражена несподіваним відкриттям, дивилася закляклим поглядом у порожню білу тарілку. Кожного місяця відбувалися такі відрядження, але тепер вони випливали перед Ганною в новому світлі.