Нашвидку поїв юшки й, не схотівши навіть випити кружки чаю, вийшов з казарми.
— Ти куди, Шпаче? А збори? — зустрів його уповноважений з комсомольської роботи, вічний гармоніст і куплетист, бібліотекар ескадрону Іванько.
Коля пригадав, що сьогодні має бути комсомольське зібрання, але ж квітневий вечір був такий напрочуд тихий і погожий, так хотілося побувати в клубі, в кіно, що він аж захолонув.
— Збори?.. Я той… — затнувся він. — Мені неодмінно треба бути в гарклубі, не можу сьогодні.
Вечори були вже теплі, вогкі, але дозволу ходити без шинелі ще не було. А тут, як навмисне, повний місяць лагідно світив крізь теплий весняний туман; легенький вітрець в’юнко лопотів біля вуха. Коля спочатку хотів навіть скинути пояса, але потім подумав: "Зустрінеться хто з командирів, побачить, що без пояса, пропала тоді моя відпустка!.." І він старанно застебнув шинелю на всі ґудзики.
У клубі було повно. Внизу, в "фізкультурній" залі, працював спортгурток, нагорі, в "шаховій", сиділи заглиблені в шахові фігури нудні зігнуті постаті.
Коля ввійшов до читальні. Довгий стіл шелестів журналами й газетами. Він мовчки сів на вільне місце й потяг до себе "Красноармейца". Розгорнув першу сторінку, другу… Якось випадково звів очі:
— О!.. — вирвалось у нього.
Навпроти сиділа Соня Бондар. Вона дивилась на нього і, ледве стримуючи себе, безгучно сміялась. Вона вся тремтіла від хвилі сміху, що душив їй горло, але вирізьблене, кам'яне підборіддя її було, як і раніше, при першій зустрічі, суворе й уперте. Від стримуваного сміху в очах її коливались сльози, вони при електричному сяйві світили дивовижними діамантами, але й діаманти ті були чорні, оксамитові, що тремтіли й вигравали, як промінчасті стріли.
— Що, нарешті впізнали? — сміялась вона.
З часу першого знайомства Колі з Сонею минуло майже два місяці. Після того він її бачив лише один раз, та й то якось випадково на вулиці, коли вона йшла з якимись дівчатами, певно, з своїми подругами. Він іноді думав про те, чи не піти б до неї в житлогурток. Образ її часто стояв перед ним, але натомість випливав другий, такий далекий і водночас такий рідний і близький — образ Наталин. Тоді він хрускав пальці і вже не міг думати ні про кого, крім своєї дружини.
Коля здивовано дивився на дівчину, ніби остовпілий.
— Чого ви так вирячились на мене? — встала вона з-за столу. — Ви знаєте, мені неодмінно треба побалакати з вами…
Він усе так само мовчки кивнув головою і нарешті промовив:
— Будь ласка… Я дуже радий.
Вона озирнулась навколо.
— Тут публіка заважає. Ходімо звідси. — Підійшла, взяла його за рукав і ще раз сказала:
— Ходімо, неодмінно треба!
Вийшли з клубу, перейшли місточок над залізничними рейками, що вів із "військового городка". Пішли по насипу. Тьмяно виблискували під місяцем рейки. Часом легкі тіні від хмарин швидко перебігали шлях. Легкий прозорий туман здавався павутиною, ніжною, звабливою.
Ішли поруч. Він її вів під руку, і йому здавалося, що сьогодні в Соні є на серці якась таємна важлива, дуже важлива дума. Вона чомусь часто озиралась і, здавалося йому, ввесь час нервово покусувала губи.
— Колю, я не збрехала вам, — раптом зупинилась вона. — Я дійсно мушу вам дещо сказати.
Він нашорошив вуха, але вона жартівливо вдарила його пальцем по носі.
— Чудний ви який, не зразу! Сьогодні скажу, але не зразу, потім.
Трохи помовчала, повернула обличчя до місяця й застигла. Тоді повільно-повільно зняла руки й закинула їх за голову.
— Пий! — шепоче вона. — Пий! Чуєш, любий, далекий — пий!..
Вона ворушить губами, все її тіло витяглось, вона, як туго натягнута струна, вся — порив, вся — зачарованість. Вона ніби зомліла під місячним світлом, навіть очі зажмурила і міцно стиснула зуби.
"Що з нею?" — думає Коля.
І нараз вона різко, енергійно повертається до нього.
— Колю, знаєте що?
— Ні. А що таке?
— З якої речі ми викаємо? Краще — "ти". Згода?
— Згода! Авжеж, згода, — стиснув він її руку.
Десь здалека народився якийсь ледве вловимий гул. Коля підніс угору палець і прислухався:
— Потяг!
Вона притиснулась до нього й промовила:
— Знаєш, я змерзла, як цуцик. Дай шинелю.
Справді, вона була в одній сукні, а вечір дедалі робився свіжіший. Іноді схоплювався сирий вітерець.
Він охоче скинув шинелю й подав їй.
— Ні, так не треба. Давай вдвох, — запротестувала вона, — сядемо.
Сіли поруч, вкрили шинелею плечі. Він мовчки взяв її маленьку, але тверду, ніби хлоп’ячу, руку. Обом ураз зробилося так тихо і смутно. Але це був той хороший, ніжний смуток, що лагідно присипляє на мить усі думки й слова. Тому й мовчали. І тоді він відчув, що Соня безгучно повернула до нього голову. Ворухнувся, хотів спитати, що їй треба, і враз дуже, глибоко схвилювався. Вона втупила в його свої діамантові очі й одним рухом обняла його за шию.
— Колю, я хочу, щоб ти цілував мене. Зараз, чуєш?
Не чекаючи відповіді, вона вп’ялася в його вуста своїми губами, і Колі здалося, що це приссалась до його рота гаряча, жива п’явка. Але, почувши у відповідь нерухомі, безвільні Колині губи, що розсунулись і одкрили тверді скляні зуби, вона так само раптом хапливо відсахнулась. Тоді з тривогою і піклуванням зазирнула йому в обличчя. І там прочитала відповідь. Враз вона зрозуміла все. Похилила на коліна голову, стихла, застигла в якійсь думі. А може, і зовсім ніякої думки не було. Була виразка, була болюча образа й приголомшеність.
Різноманітні почуття душили Колю. Спочатку з несподіванки він здивувався, потім ворухнулась якась огида до неї, до цієї дівчини з губами-п’явками, і, нарешті, десь глибоко черв’ячком, йокнула пристрасть. І в ту саму хвилину нова хвиля огиди хлюпнула йому в мозок. "Як проститутка — перша цілує, перша обнімає", — майнула думка. І саме в цю мить Соня зазирнула йому в обличчя й прочитала собі відповідь.
Нараз вона здригнулась і підвела голову. Коля мовчки похмуро сидів осторонь. Їй здалося навіть, що він зараз навмисне на її очах відсунувся від неї. Вона важко задихала і жбурнула йому в обличчя:
— Я ніколи не думала, що ти такий… Коли я гидка тобі, чому ж ти не сказав цього раніше?
Сказала це й заметушилась, стала хапливо поправляти волосся, що вибилося з-під хлоп’ячого кепі. Тепер Коля відчував до неї тільки жалість і сором. Сором за неї.
— Соню, — тихо промовив він. — Ти не сердься… Я, бачиш… у мене ж дружина.
— Дружина? Вона — далеко… Мо, не в тім справа!
Вона хвилинку щось подумала, потім додала:
— Просто я тобі не подобаюсь — от і все… Прощай!
Раптом схопилася, пішла. Коля мовчки сидів і тупо дивився на холодний, байдужний блиск рейок. Нараз прислухався, як опечений, скочив, схопив жужмом шинелю і, задихаючись, побіг у той бік, де стихли її кроки.
Добіг до містечка, зупинився, озирнувся. Її не було.
— Так, вона вже встигла повернути на вулицю, — міркував він. Постояв-постояв на одному місці, ніби чекаючи, чи не повернеться вона. Тоді повернувся й тихо, повільно пішов у напрямку казарми.
З заходу насували хмари й заступали місяць. Налітав свіжий вітер. Уночі, мабуть, буде тихий і теплий весняний дощ.
В ескадроновому ленкутку до Колі підійшов Йона.
— От ти добре грамотний, — почав він, — а мабуть, і ти не знаєш такого?
— Що саме? — похмуро запитав Коля.
— Чим пояснити таке явище, коли людина спить підряд три дні, а тоді каже, що була на тому світі?..
Пройшов "архангел" із сурмою. Зараз гратимуть вечірню зорю.
VI
Базилевич зробився в Зізі своєю людиною. Це сталося якось само собою і зовсім непомітно.
Іноді він думав про те, що з ним і як народилась у нього шалена пристрасть до цієї сіроокої напудреної дівчини з відкопиленими пухкими губами.
Що так привабило його до неї? Її рвучкість? Чортики в очах? Голівка з золотою пожежею волосся? Чи, може, ціла гама відтінків її раптових змін у настрої, в поводженні?
Він думав над цим, але відповіді не було. Він почував тільки одно, що не може собі уявити такого становища, коли Зізі вийде, приміром, за межі її досяжності, щезне від нього.
Вона була проститутка, але, дивно, це викликало в нього тільки більше бажання схоронити її для себе, зберегти від чужого ока.
Його характер різко змінився. У всьому його поводженні було заховане якесь вичікування чогось, похмура нашорошеність і притаєно-загострене сприймання околишнього.
Ось уже місяць, як він веде дуже тонку, складну гру зі своєю дружиною. Власне кажучи, грають обоє, бо Ніна давно догадалася, в чім справа, але вона мовчить. Вперто мовчить про це. Швидше, жіночим інстинктом, ніж розумом, вона відчула, що небезпека занадто велика, і це примушує її замкнутися в собі, поводитись так, щоб не подати й вигляду, ніби вона про віщось здогадується, ніби вона ревнує.
О, вона добре знає, вона цілком певна, що становище занадто небезпечне, і, поведи вона зараз одверто наступ, — неодмінно зазнає поразки, і тоді неминуче й негайно буде прискорено розв’язку.
І от обоє вони ведуть свою важку гру.
Він більше похмуро мовчить, ніж балакає, і з особливою якоюсь хапливістю обідає чи п’є чай. Вона навіть підмітила, що іноді, коли він підносить до рота склянку, в нього дрібно танцює рука.
Одного разу він прийшов і, буркнувши кілька слів, ліг на ліжко. Ліг, одвернувся до стінки й застиг. Вона вдавала, що читає книжку, а сама збоку пильно стежила за ним. Нараз повернулась і голосно запитала:
— Волю, що з тобою? Ти не хорий?
Але запитання було зроблене з ледве прихованим роздратуванням, а не з тихою глибокою тривогою, як було колись раніше. Це не втекло від його спостереження — він відчув у її голосі і роздратування, і те, що вона намагалась його сховати. Він зрозумів, що вона знає його душевний стан і здогадується, що з ним. Але це примусило його тільки поглибити свою сітку дрібної щохвилинної брехні, щоб краще замаскувати й приховати дійсне становище.
Ніна тепер часто й багато читала, але він знав, що читає вона для того, щоб не прохопитись небажаним словом, щоб не почати розмови про те, що може скерувати думку на теперішній, такий відмінний, незвичайний стан, який нещодавно запанував у їхній затишній кватирі.
Вона так само ввесь час була насторожена і добре розуміла свого чоловіка, коли він швидкими кроками ходив по кімнатах і, вимахуючи руками, висвистував якогось мотива.