Парасочка

Черемшина Марко

І

Там, де три плаї сходяться, хатку поклала, вапном підбілила, аби єї здалека видко, аби хата на газдів моргала.

Що воринка, то перелаз з усіх боків, аби ґаздам і легіням легко заходити та й виходити.

На перелазах днує, красно убрана, у лист nie, співанки співає, аж селом голос лігма стелиться. Регочеться на все село, в долоні плеще, по литках б'ється, аж гора дрожить.

Лице, як калина, малиною крашене, брови барвінкові, очі, гей на царинці дві керничці, коси, гей головня, чорні, аж блищуться, отік би їх віл пооблизував.

Коралями та сороківцями дзвонить, лиш груди підойма. Шовковою хусткою з вітром грається.

Бо легонько жиє, роботи не робить, за мершю дбає, нешта ота безчесна!

Бо копиля її хату поклало; її годує панськими грішми. Щомісяця нові сороківці падуть з панської кишені, гей вода з перевода.

Бо люба її вінок загрузила, стид деревцем спалився.

Тому вона не ґаздиня — тота Параска Саїнка, сойка тота.

Тому дівки та й ґаздині міряють її згірдним зором, обминають і в селі, і в бабинці церковнім. Словом обізватися не сміє, бо до челяді не пишеться, бо від челяді її засій.

Ґаздині на очі її видіти не хочуть, догану дають:

— Коби не людска праця, не парубоча охота, май стонкли би єї тоті руки точені, тоті бесаги на грудіх, тоті росохаті крижі.

— Не вбувала би тоті берівки в онучі крашені, постільці легонькі.

А то сорочічка чісанненька, гей біль, біла, плечіка на су-хозолоті, киптаричок кучерявий, дзьобня через плечі, під ніздрєм васильок.

— Бола би єї взєла, мерзу оту!

— Дес дєді наші з ґаздинями собі заходили, суку кілєм з села гнали. Та й не нашим ґаздам пара. А нашим дес дорога через Саїнчин плай. Агій!

— €го на царинці спрага пече: "Скочу,— каже,— до Саїнки за збанком на воду!" А пив би-с кров з-за нігтів, таже жолобец гезде!

— Най дощ на сіножіть крапне, вже цес лишьиє сіно недокидане, вже він у Саїнки. А зимарка таки гезде!

— Йде з кіньми в полонинку на ніч, то лиш коні спутає, вже скік до Саїнки, копила колише, дойни волоскої співає. "Вона, сарака,— каже,— сама, ґазди не має".

— А твоя дитина най трісне, най плаче!

— Легіні на подри переверци йдут.

— От пометінне.

— Проси віта, аби не пускав погань в село, аби 'д ґаздам клокічкові зуби не шкірила, а він плечі докупи та й насміш-куєси. "Тілько хлопскої скороми в селі!" — каже.

— А вітував би ти в очереті!

— А єї скрізь право, і в селі, і в суді. Не вільно бабам таку даму омражьити, суд каже.

— Ми хочемо за ню розповісти, вона... а ключьник повх ключьми по плечіх: "Поцулуйте в руку даму та й пана сен-дзього, шо вас лагодют".

— Ану, позвольте слово заговорити, мете видіти, шо вона за одна...

"Заткайси, бабо, роби токму або шуруй до арешту!"

— А очима креше, ногами тупає: "Запріт хавки, баби! Підпишітси, ало, ловіт за пюро!"

— А до неї так файно, так м'єко говорить, попідбородь бере, а вона все: проше, проше!

— Ого, це не наше право. .Підписуємоси на тото, шо газдів наших лишит, ні вона до нас, ні ми до неї, шо вона така, єк доси була, а ми ґаздині.

— Та й вже по тім праві.

— Але світила би си оця война, шо тій мерзі суд заперла.

II

Впало до села віданнячко, що котра ґаздиня свого ґазду відознати хоче, най іде на третє село, там на долині стоїть військо і форшпани. Ґаздиням це два рази не казати, бо ґазда — то талан коло хати. Най буде п'янюга, най жінці ребра місить, най тіски до лавиці в'яже,— то він однако ґазда, всему рєд дає. Пішов ґазда на войну, та й пішов гаразд з хати. Аді, маржинка риче, овечки отік плачут, кіт зажмурився, пес у днину виє. То все за газдов банує.

Йкас тота хата отік темніша, отік сумніша, йкіс тоті світці на >образах отік зболені.

Така глушя, такий туск коло тої хати. Ні страви не доїш, ні молитвів до кінця не договориш.

Йдуть ґаздині пишні на третє село, три втерхані коні за собою ведуть. На однім коні то страви для газдів, на другім коні то ґаздівське плаття, на хромім коні сам тютюн та люлька,' зілля й сопівка.

— Кобих його хоть уздріла!

— Ой, то бих його обіручь обіймила!

— Кобих єго ручку ймила!

— Кобих си до него притулила!

— Перезула бих ті.

— Обхаїла бих ті.

— Аби-с не збанував на мене!

— Аби-с чув пораду від мене!

— Любчік мій любий.

— Сокіл мій красний.

— Йкий ти струджений!

— Йкий запорошений!

— Йкий ти збіджений!

— Питай, шо дома, шо село діє?

— Питай, чого-сми змарніла?

— Кажи ми: душко-зазулько.

— Ци ті ручьки не зболіли, ніжки не пов'єли?

— Господарю мій файний та чєсний!

Уже другі церкви ґаздині минають, уже третьої гори лов-лються. Уже бесіду урвали, хустки на головах поправляють, ґердани і пацьорки на грудіх порядкують. Верхів догонять, очима шукають.

. .— Аді, гонде долина, восько розтаборилоси. Ій-га! Єк трави та листу. Сила-силенна. Йкий там клекіт, чуєте?

— Адіт, кабатів не злічив би.

— А коней, а возів тілько!

— Адіт, рушниці шторцом у миглах.

— Ей, брє...

Варта говкає на ґаздині, пашпортів питає. Війтівські квитки позліплювались і позатирались ґаздиням у пазухах.

— Це пусті пашпорти, бо печітки не пізнашні! Молодиці показують варті, де печатки прибиті:

— Гезде очі, ніс, брови, гезде чупер, гезде вуси, а озде смушкова шєпка. А зверхи писано, шо своїх газдів відознати йдемо.

Варта подобріла.

— Йдіт, молодичьки на оту ватру, там, де тот стіг диму, там мужжя з вашого села.

—Дєковать вам файно, летимо, не йдемо.

III

Веде вулиця молодиці на толоку, трохи в долоні не плеще. Уже їм дим очі їсть отік навкірки. З-поза диму, гей з-поза оденка, чують сопівку та й розгойдані співанки сільські і розпізнають голос газдів своїх.

— Сарачєтка, боле, шо годні співати!

Гей діти, перекрадаються через дим, аби ґаздам несподіванку зробити.

Нараз зойкнули, гейби їх гадина вкусила. Аж лиця кривлять, так вдивлюються, очам своїм не вірять. Гейби перед ними грім упав.

— То тут такий данец?

— Ти онь, суко, аж тут газдів наших завітрила?

— Ти гадала, шо ми вигибли?

— А то раз, гей шнирька шниріє!

— То вона борше в?д нас тутки?

— Вона до чужих газдів перша!

— Лайдачько, гукле, омразо, лєцта!..

Отік медведиці на злодія своїх дітей, кинулися молодиці на Парасочку. Вояки відскочили від неї, гей коні з чужої отави, і терхівку розтерхували, убік дивилися та данець за-кашлювали, привітатися зі своїми ґаздинями відваги не мали.

Молодиці пальці закусали, всім горлом кричали і Саїнку скубли, гей курку.

— Аді, розпатрошимо ті, грузь з тебе зробимо...

Але грузі не зробили, лишень гонор з неї здоймили. Одежину і сорочину подерли на шкамутки і на ватру вергли.

— Єк ті мать народила, так через села на наду йди!

Та й тіски смикали, гей вовну з куделі, мальовані квітки і ґердани ногами доптали, гейби навкруг неї танцювали.

Чужі вояки, як журавлі, рядом поставали і ґаздині вихвалювали, а з Саїнки реготалися, аж лускіт ішов.

— Коли-сте еї асентерували, то давайте-ста до абрихтун-ку,— насмішкувались вояки.

Лиш старший військовий не злюбив собі тоті зойки і голосно загрожував молодицям:

— Гальт, баби, нащо дівку мальтретуєте?

Молодиці старшому поклонились, уста запишнили і оправдувались:

— Це, проше ласки пана капітана, це не дівка,— це, вибачьте, лерва.

IV

Сиділа на стільчику на кватирі капітана, лиш у зелену мантлю вбрана, і плакала, гейби дзвінком видзенькувала.

Капітан чорнобривий гладив її косиці і перебирав її лють з серця. Відкривав мантлю і дув на її синці на грудіх, як на мохнаті гусятка.

Убирав її в білий рантух, обвивав її рушниками.

Розпадався над нею, гей дєдя рідний, гей братчик старший, гей любчик любий.

Трепетався, як павич коло пави.

Голубив її словами, як медівниками.

Аби личка слізьми не точила, аби ручок собі не ломила, аби свого цвіту не обпорошила.

— Парасочка пишна, дитина ґречна, ягода в лісі, квітка на скелі, пташка у гаю.

— Парасочка мила, Парасочка-чічка, днинка проти сонця, веселичка в хмарах, зоря із моря.

— Парасочка барвінкова, Парасочка любка гожя.

А вона клала голову у його ручки і личком, гейби до сонця, оберталася.

Як листок, розвивалася, як ластівочка після бурі, радувалася, щебетала.

Аби пімстився, аби роззлився за її нечесть, за біле тіло, за синці сині, поругу чорну, сором глибокий.

На землю припадала, ніжки йому цілувала, очима просила:

— Старшино війскова, наставнику тісарский, керманичу годний, начальнику красний, побий тоті нересниці за мене, молоду!

— Скарай тоті мідиці за мою кривду, за мої сльози!

— Вгати своєв силов у їх подуфальність, у їх богацку гордість!

— Бо я не впала їм в провину, я їм долі не забрала. Шо-сми Василя полюбила, я тому не винна. Але смучя богачька мені його відобрала. А єї рід єв гавкати на мене, ев мене осоружити. А єк ти мене вінка збавила та й селу під ноги кинула, то я тобі твою долю потолочила та й твоєму родови корила. Аби село знало, шо може дівка лишена, шо зведениця уміє. А єк село на мене свистало, то я йому навкірки співала, молоденьких газдів принаджувала. Най богацкі молодиці мене знають, най на мене бануют, єк я на них банувала. Тоті юди, тоті осуди, тоті вуводи гонорні. Тоті хавки капанисті, тоті рібі каправки прижмурені!

— То мені засій від Василя, засій від його кабату, засій від його шабельки!

— То моя убера пріч з мене, най гину гола із стиду!

— Най Василь видить, най харькає. Ото вам радість, ото вам душя на місци!

— А я остатна, дівка прокуратна!

— Капітане делікатний, вірле-ясновиде, скажи, що я їм винна?

— Скажи, шо покладеш на їх плечі свій гарапничок дротяний!

Капітан відривав її від ніг і здіймав на руки та й клав на постелі.

Свідчився своєю нагайкою, що пімста буде білої днинки у самім селі.

І гасив світло і закривав себе темною нічкою.

V

Ранніми зорями вертали молодиці від своїх газдів, зле-гоиька йдучи.

Росу з ліщини стрясали, білі личка умивали, сині круги під очима затирали.

Бо нічку не спали, бо ґазди їх пригостили.

Шлюбні ґазди, та й ґаздині шлюбні, та й пан біг гріху не пише.

З блага говорили і речі не договорювали, лиш підсміхалися.

Одна одну відгадувала, одна одній не завидувала.

Ситні і вдоволені вертали молодиці.

Коли-тоді по слові до себе кидали, коли-тоді серед дороги ставали і припочивали та радувалися Парасчиній пригоді.

— Але-сми єї на сміх обернули, але-сми єї догараздили!

— Тепер, може, біда утре голову, може, в землю пропаде, з села потечеси!

— Та літавиця масногуба!

— Дість наробила нам шкоди, дість нам напакостила!

— Ой, вже нехарь не буде черевичками порипувати.

— Не ме запасочки підтягати!

Сонечко сходило на ліси, на гори і чирчиком їх багрило.

1 2 3

Інші твори цього автора: