Вже нама села, лиш цвинтар.
Край цвинтаря трупарня під високою пелехатою смеречиною схована.
Глуха і німа стая гроби пасе...
Мерці з гробів вибігають, вітром на дах сідають, високої смеречини ловляться, за селом банують.
Були хати тесані, побої гонтові, вишневі сади, були повні перебійниці, повні цари...
Оті печі, що село вигрівали, лежуть тепер перевалені на снігу, як непоховані велетні з роззявленими ротами.
Ворон там сідає, хіба звір там навертає.
Такий чорний туск б'є з тих челюстей, як із сирих великих могил.
Собаки села шукають, блудом ходять і виють на ліси, на гори.
Виходять з ліса два приземкуватих коні, кружляють коло розваленої печі, та ржуть, і наслухають, чи газда не кличе.
Виринає з-поміж звалищ чорний кіт і, вип'яливши свої пулькаті очі в коні, плаксиво занявкав, як до газдині, що по подою молоко несе.
Неначе з-під грудки вибігла біла лисиця і щезла на снігу.
Підлетів воробець і, ховаючись в сухому листю поваленого дуба, зацвірінькав начеб на мороз скаржився.
З-над ріки заяць стрибнув через село у ліс напоперек.
Питається бистра ріка темного ліса, де поділося село?
Питаються гори вітру буйного, чи розжене всю тугу з-понад села?
Щось шепотом шепоче, щось шумить шумом, щось отік плаче понад убитим селом.
Нема села, лиш цвинтар, а край цвинтаря одноока трупарня дебя дише на морозі...
А мороз тріщить.
Одно мале віконце дивиться на тісарську дорогу через маленьку полонку серед ледяних квіток на шибі.
Ту полонку продуває висока, струнка, чорнобрива дівчина.
Дише синіми губками на лід, гейби на вогонь дула, — і лід від того дихання уступається і скапує сльозою на долішні квіти замерзлої шиби.
І робиться між квітами мале, як око, кружільце чистого шкла і показує дорогу.
Висока і, як старий дуб, грубезна баба сидить,гей дзвіниця, коло печі, і латає подертий байбарачок, та й відгаркується до бадіків, що стогнуть у мерві на землі, як селедці на дні посудини.
З плечей дівчини упав на голови бадіків кусень старого ліжника, і гола дівчина схилилася, щоби піднести одинокий свій загріток. Її кудлаті чорні косиці закрили її круглу молоду твар, а її груди, як дві грушці, звисали із синіх ребер над бадіковими головами.
Баба підносить своє подоагасте, звисаюче і набрезкле лице і проклинає:
— Аби тебе бола втєла, ти гукле виволана, чіму не дуєш? Хочеш, аби кучмарі знов нас минули? А я чім погодую оті бервена та й тебе, осоруго? Дуй мені раз коло разу та й водно дивиси крізь вікно, а ні, то марш звідси, най ті не вижу!
— Не бійтеси, вуйночько, я кучмарів не втрачу, — боронилася дівчина, вигойдуючи по-багацьки тихим голосом, як колисковою співанкою.
— Ще не вихірила-с си, ще дрімаєш, — докидала баба, як каміння, — бодай би ті кучмарі поганили!
Дівчина слухала баби і одною рукою придержувала на плечах ліжник, а пальчик другої ручки клала в уста, і, нагрівши його, топила ним лід на шибі, та й дула дальше, і голубими вічми дивиоася через полонку на дорогу. Нараз йойкнула, начеб на острий гвіздь станула. То рука лежачого у її ногах бадіки вхопила її за ногу і ціпко держала.
— Вуйно, дєк зціпив мені ногу!
Баба схилилася до бадікового лиця, потерла рукою чоло і, засвітивши огараок свічки, тримала її та вцитькувала дівчину, щоби не верещала, бо дяк конає і зараз пустить її ногу.
Дівчина дрижала, як серна, на всьому тілі і скаржилася, що дякова рука студена вже, як лід.
Баба казала їй підоймити ногу, Бо дяк уже ввесь застигає.
Дівчина сіпнула ногою, а дякова рука її вже не спирала.
Однак дяк ще карався. То руки, то ноги, то лице кидалося раптово, як би в середині струни уривалися. Твар його ставала подовгастою, а ніс зробився спичастим, гей клинок на білій стіні. Очі гейби прижмурені. Все не говорив, лиш тихенько і коротко гумкав і гикав.
Баба вияснювала, що дяк собі самому похорон відправляє, але вже говорити не змагає.
З-посеред лежачих бадіків піднеслося з мерви велике кругле лице, обросле сивим заростом, і заговорило:
— Я не навітувавси, а ти, біднєку, не надекувавєс-си! Прощєй мені, дєче! І другий раз! І третій раз! Нема села, не треба й нас!
Війтівська лисава голова впала назад у мерву, а баба здіймала свічку тричі вгору і давала знати, що дяк просить прощі, киби лише біг простив. А відтак повістувала, що дяк уже покійничок. І голосила жалісно так, аби війт чув і видів, що вона уміє пожалувати і звеличати небіжчика, коли небіжчик її свою царинку відкаже. Надворі завив пес, а баба допевнювала, що то дякова собака за своїм газдою банує.
Війтові стікали сльози з натрудоватілого воскового лиця і крадьки ховалися у мерву, аби їх ніхто не видів. Бо дяк був його верстак, і приятель вірний, і порадник певний, та й його одинака Петра до хресту тримав. Воли, як гори, на крижму пригнав, бо газда був, честь умів собі стелити! Такий статок, така пишність гине у мерві на сирій землі, як той пес циганський! А за сим жалем війт переходив гадками до сина:"То десь світами ходить надія моя однісінька!"
Присадкуватий, плечистий і груднистий бадьо зірвався з-під джерги і брався бігти, викрикуючи:
— Гримнули кіньми під стінами, а Маріка де?
Баба накинула йому джергу на голову, і поволеньки хилила його назад на підстілку, та вговорювала, що Марійка доїть вівці та через час увійде 'д нему. Хорий не давався і сіпався, але баба призвала дівчину до помочі, і обі поклали бадя на мерву коло вмерлого дяка, якому баба устромила дерев'яний хрестик у руки на грудіх.
Війт сердиться:
— Накрий-ко, кумко, дівці задницю рубом, най ми не світит, єк ліхтарня!
— Аби-с здоров, куме, — відсерджевалася баба, — шо не гидуєш передницев, лиш задницев!
Коло війта заворушився на мерві довгий бадьо, що головою досягав одної стіни, а ногами другої. Його маленька, гей заяча, твар, на якій сходились разом і плескатий ніс, і короткий вусик, і плоска долішня щока, глипала синіми очима на широколицього війта.
— Єк днував, Тополюку довгий, сусідо любий, прислужнику церковний? — приподоблювався війт, що гиб говорити, а не мав до кого.
Тополюк не відповідав, але руку встромив межи зуби і відгризав собі пальці, аж кров чюріла...
— Відойми, кумко, довгому руку, бо харчує, єк буженицу у Муськуа в Кутіх!
Баба розв'язала оберемок ріща і посторонком зв'язувала довгому Тополюкові руки, витолковуючи йому, що руки — то не колачі плетені, ані не бануш, ані не мачка кортача.
— Віді, заклєв'го хтос у погану годину, що таку тєжку лєжу має, віді, уколов когос в церквах, свічки не даючи, — узнавав війт, до куми звертаючись.
К ума перечила:
— Він червачька не настолочив,єк мід, добриня був, його клєтьба ні заклін не досєгали, але горєчка мачки забагає!
Баба заговорилася і не покмітила, як станула на ногу Тополюковому сусідові. Сей сусід отік із сну збудився і застогнав на всю трупарню.
— Ба шо ті так потинат, дзвінкий ровтарю, стрільче уважний, — довідувався війт, але стрілець обертав на сіні свою, гейби оленячу, твар спичасту з боку на бік і співучо вистогнував, що його головонька бідна.
Баба биоа себе рукою по тій нозі, що на стрільця наступила, і жалувала його теплими словами:
— Єго, саняку, шо куля добиває, шо бола розбирає!
Війт цікавився дальше, начеб з далекої дороги вернув:
— Аскрипишник животіє, кумо?
— Аби ми здорові, куме!
— А кум Джемега?
— Ого! Віді, і його син покійник, бо коні самі вернули з форшпанів та іржут селом, аж пуду дає!
— А драган скривлений?
— У гробі.
— А Іван побожний?
— Пішов.
— А Никифір-плотар?
— Акуратне.
— А Єлена Несторієва?
— Нема, брате!
— А твій, кумо?
— Відлетів соків мій ясний!
— А Дзвінничюк Мохнатий?
— Аді, лежит за дєком онде, доходит, бідник!
— А Кіф'як Мудрий?
— Генде лежит самий, дебя животіє.
— А дєдя цеї дівчини, Андрусєків Петро дубовий, мій сват цукрєнний?
— Вперед вона, а в три дни за нев він микнув. А ця Анничька вже однов ногов переступила була за дєдем, за ненєв, але я єї калинков болу перетєла.
Баба вказала очима на в'язку калини, що на клинку під темною стелею звисала і своїми грознами гарячку з хати спивала, аж упрівала.
— Урви-ко китицю, кумко, та кинь-ста, най собі рот загасю, — лакомився війт на ягоду червону.
Кума родила війтові волю і словами його підходила:
— А для кого я вже трету в'язку устарала, як не для свого кума солодкого, голуба срібного, начальника важненького?
— А коло кого я нічьми не сплю, задля кого ватерку підкладаю, кому водиці до головки прикладаю?
— А на кого ж мій свої лази здасть, як не на свою кутанницу, жєлібницу щьиру?
— За чиє здоровлєчко я, встаючи-лягаючи, поклони б'ю, світу землю цулую.
Війт пізнавав, що баба лазу доправляється, але збував бабу словами:
— Чєй, біг дасть, шо я подужію, кумку, чєй, підведуси. А тоді я свою куму пошіную хочь таланом, хочь грешним словом.
Баба клялася, що вона не наважилася на війтову відумерщину, але тільки вііз щирості радить йому відказати свій талан такому, що варта, аби відтак за його працю не грузили йому гріб тоті, що не варта. А гадками собі думала, що війтові смерть на бровах сидить і так само, як дякові та іншим газдам, улекшила його болу лиш на короткий час, аби міг розпрощатися з білим світом і талан передати.
— Ти собі, черевачу, свеї, а смерть свеї! А твій рід вимер, а талан куда? Абих прем лиш за слугу тобі була, то я твоєї землі варта!
Підійшла до голої дівчини і шепотом вмовлювала:
— Ти чюла, Анничько, єк війт здавав на мене свої лази, свій талан, свою мізерію?
Анничка притакувала бабі, рада, що відпочинок має.
Баба уломила букатку жовтого малаю і передала Анничці, приговорюючи:
— Чому ти, дівко, не їш, лиш ростеш, єк я, заввишки? Набирай, небого, тіла, аби ті газда на талан забрав!
Анничка обернулася до вікна і, закривши лице ліжником, їла з долоні малай, аби ніхто не видів, що вона голодна.
Надворі заскомлів війтів пес і гейби вітався.
Анничка глипнула на дорогу, вергла з себе ліжник і одним скоком була в дверях, повістуючи, що козаки ідуть.
І вибігла голісінька.
Баба веселіла і докладалу у піч ріща, аби козаки ватру виділи, аби загрівалися, і добріли, та трупарникам харчів давали.
Підложила сіна дякові під голову, аби відразу мерця видко було, аби козаки смерть виділи.
І міркувала.
"Буду їх просити, аби дівку вбрали, аби харчів лишили, аби дєка поховали та й аби бабі чобітки здарували.