Пригоди бувалого солдата

Гужва Валерій

ВАЛЕРІЙ ГУЖВА

І

На околиці великого міста стояла халупа. Над її дверима була припасована вивіска: "Ремонт". Працював тут старий паяльщик Лукич. З'халупи часто лунала пісенька. Слів у ній було небагато:

Я не люблю байдикувать, пускати мильні бульки. Несіть — я буду лікувать і кухлі, і каструльки.

Запаявши самовари, чайники, кухлі, Лукич підводився з ослінчика і казав:

— Зараз почнуться справи цікавіші...

Він діставав тиглі — високі глечики з товстими стінками,— злитки олова, бляшанки чи то з землею, чи з глиною, а потім виймав із закутка вирізьблені з дерева фігурки.

Майстер готував у бляшанках форми, потім роздмухував вогонь, плавив олово в тиглях і заливав у ті форми. Минало трохи часу— і перед ним шикувалася шерега олов'яних солдатів. Лукич де підправляв, де напаював, де зчищав зайвий метал, а потім починалася найвеселіша робота: він брав пензлі й "одягав" свое військо. Сяяли лаком чоботи, золотом вилискували ґудзики, аж світилися малинові та сині мундири.

Яких тільки солдатиків не робив Лукич! І гвардійців у ківерах та високих ботфортах, і гусарів, і уланів, і артилеристів, і барабанщиків...

Та милуватися ними майстрові було ніколи. Лукич складав їх у торбинку, зачиняв халупу і йшов до великої крамниці, назву якої можна було прочитати здалеку: "Механічні, заводні, м'які іграшки та ігри. Мамліїв і К°".

Багато літ робив Лукич олов'яних солдатиків для мамліївсь-кої крамниці. Раз на тиждень здавав він іграшки прикажчикові, який виходив до майстра на чорний хід.

І того дня Лукич хотів, як завжди, завернути у двір, але зупинився на хіднику. Чи то сонячний промінь полоскотав за вухом, чи автомобіль гарикнув грушею-сигналом надто гучно і збив старого з путі — тільки майстер потупцяв на місці, глянув довкола і повільно пішов уздовж величезної вітрини.

А вітрина була всім на диво. Тут завзято рубав полінця механічний дроворуб; пиляли колоди жерстяні дядьки; бив по ковадлу іграшковий коваль — та так, що з-під молота справжні іскри летіли; крутилася карусель під різнокольоровим тентом; розгойдувався на трапеції клоун-акробат; сиділи рядочком плисові ведмедики, зайці, вовки, лисиці; цілий гурт курчат бігав кругом квочки; кукурікав на все горло заводний півень. Була у вітрині навіть величезна залізниця із семафорами та роз'їзда-

ми; у клубах диму і пари тягав чорно-жовті вагончики паровоз із високою трубою. У вікна вагонів виглядали ляльки, ведмедики, собачки, коти. Поряд із залізницею стояв тир. Стрілець у крислатому капелюсі з пером раз по раз влучав по мішенях. А коли він підносив рушницю вгору й лунав гучний постріл, з-за пухнастих хмар вилітав чотирикрилий літак, охоплений полум'ям. Він кружляв над тиром та залізницею і падав униз, у таємничі надра вітрини, щоб через кілька хвилин знову з'явитися перед зачарованими глядачами.

Лукич пройшовся вздовж вітрини. У куточку, біля барвистих коробок, стояли його олов'яні солдати. Майстер одразу впізнав їх —постаті стрункі, яскраві мундири. Це були піхотинці у польовій формі з ременями навхрест, в армійських кашкетах з червоними околишами — дуже схожі на справжніх.

Серед них мав бути і найкращий із Лукичевих солдатів. Майстер довго робив для нього дерев'яну модель, вирізьблював ґудзики, погони, зробив навіть підківки на чоботях. Відлив фігурку, розфарбував — справжній красень вийшов! Ніс кирпатий, губи ледь усміхнені, постава хвацька — наче живий, дарма що олов'яний.

— Гарний ти, голубе, в мене вийшов, навіть ім'я тобі дати не гріх,— оглядаючи солдата з усіх боків, сказав тоді Лукич.— Такого козака ще в мене не було. Назву я тебе знаєш як? Бувалим! За виправку твою, за усмішку. Один ти такий у мене будеш, більше не відливатиму, навіть модель спалю! Нагадуєш ти мені мого давнього друга. Бравий був солдат, приказка в нього була улюблена: "Сам помирай, а товариша виручай!" Запам'ятай і ти ці слова...

Модель тоді Лукич спалив, а солдата у віконці своєї халупи виставив: нехай сусідські хлопчаки милуються.

Та сталася із старим біда: упав він, на березневому льодку послизнувся. Зламав руку, працювати не міг. Тоді й довелося Лукичу віддати прикажчикові свого найкращого солдата, правда, з умовою, що його не продадуть: на вітрині постоїть, поки відкупить майстер назад.

А тепер прийшов Лукич за своїм Бувалим. Тільки де ж він? На його місці — груди вперед — лупоокі гусари на вітрині стоять.

Охнув Лукич — і мерщій до входу в крамницю. У дверях зіткнувся з товстуном у смугастому костюмі. Він тримав у руках

зелену коробку, перев'язану стрічкою у чорно-жовту смужку. Товстун сів у автомобіль, що стояв перед входом, машина захурчала, оповилася сизим димом і поїхала. Прикажчик підійшов до майстра:

— Здоровенькі були, шановний! Радий бачити! Тільки чому ви, власне, товар сюди занесли? Будьте ласкаві, через чорний хід.

Лукич похитав головою:

— Мені хазяїна треба. Поклич-но.

— А-а, ви, напевно, хочете в нас іграшку купити? Радий служити. Вам яку: заводну механічну чи м'яку? Ляльку, зайця, клоуна? Чи авто?

— Хазяїна, кажу, поклич.

— Навіщо вам хазяїн? Він зайнятий.

— Ти в мене перед очима не стрибай,— розгнівався майстер.— Де мій солдат? Чому на вітрині нема?

— Он воно що! Так... продали його. Сам Ханабирін купив, для синочка свого. Пишатися вам треба: дуже йому робота сподобалась. Краще, каже, ніж у Парижі роблять.

Лукич так і занімів. Виходить, поки він на вітрину роздивлявся, його солдата продали тому товстунові. Що тепер поробиш? Не доганяти ж машину... Зітхнув старий і, не дивлячись на прикажчика і публіку, почвалав до дверей.

II

Тим часом автомобіль котився вулицями міста. Пропливали високі кам'яниці, мигтіли огорожі, вітрини магазинів.

Пан Ханабирін поспішав додому. Він був місцевий багатій. Аж три фабрики працювали на нього. А сьогодні він придбав ще й четверту. З такої нагоди купив синові подарунок.

Авто підкотило до воріт великого будинку за високою чавунною огорожею. Браму відчинив кульгавий садівник, вклоняючись хазяїнові.

Садиба Ханабиріна була величезна. У парку росли великі дерева; рівненько підстрижені кущі сягали до половини візерунчастої огорожі; розливали пахощі великі й малі клумби; у низині блищало дзеркало невеликого озерця.

Коли авто вкотилося на подвір'я, син багатія Кока Ханабирін ловив у тому озерці золотих рибок. Домашній кіт Мацист, передчуваючи поживу, терся біля його ніг, мружив очі, вигинав спину і хрипко муркотів. Зачувши шум автомобіля, Кока жбурнув сачок і, наступивши на лапу котові, помчав до будинку. Кіт вереснув і люто подивився вслід хлопцеві. * А Кока вже тримав у руках зелену коробку.

— Що тут, тату? Револьвер? Револьвер, так? Справжній? Ну, тепер тримайсь, голото!

— Дай-но,— забрав у нього коробку батько.

Олов'яний солдат, просидівши майже годину у темряві, замружився від яскравого світла. Щоправда, ніхто цього не помітив: люди дуже рідко помічають такі дрібниці.

— Ура!— закричав Кока.— Я буду грати з ним у війну! Буду страйки розганяти!

— Поліція і без тебе впорається. Краще у війну грай. Ханабирін пішов до дверей, що їх послужливо притримував

швейцар.

— Ура!— ще раз загукав Кока і вийняв з коробки солдата.— Ти — моя особиста охорона. В кожного, хто буде проти мене, стріляй!

Кока придумав полювання на кота. Він став повільно підкрадатися до Мациста, який грівся на сонечку, а коли до кота лишилося кроків із п'ять, Кока загорлав:

— За мною!

Він кинув у Мациста камінцем і помчав на нього з палицею. Кіт вискочив на дерево і звідти злим зеленим оком дивився на розбишаку.

— Слухай мою команду! — скомандував Ханабирін-молод-ший солдатові.— Стояти під деревом і стерегти!

Він поставив солдата біля стовбура, а сам побіг збирати каміння.

"Хіба ж то солдатське діло — котів стерегти?"— подумав Бувалий.

Раптом пролунав пронизливий свист і глузливий вигук:

— Не бійся, не чіпатиму!

Через огорожу заглядав кревний ворог Коки відчайдух Стьопка.

— Тебе ще, голодранця, боятися!— відкопилив губу Кока.

— Ну, ти, буржуй пузатий! Виходь на вулицю, то й поговоримо.

— Про що з тобою говорити? Про дірки на штанях? А ось — бачив? Ага! — Кока показав олов'яного солдата.— Мій. Тато подарував. А в тебе — що?

— Ти де цього солдата взяв?— занепокоївся Стьопка.— Звідки він у тебе? Це ж Лукича солдат! Ти що, вкрав? Ану віддай зараз же!

Кока зареготав.

' — Якого ще Лукича? Не знаю і знати не хочу. Це мій солдат! А що, завидки беруть?

Стьопа дивився крізь огорожу на знайомого солдата. Скільки разів він приходив до майстерні Лукича, аби ще раз роздивитися на його амуніцію, ґудзики, чоботи і гвинтівку! Як хотілося хлопцеві, щоб Лукич подарував йому Бувалого! Він поставив би солдата на буфет, біля батькової фотокартки, і щоранку — потихеньку, аби ніхто не почув,— просив би захистити батька на війні. І ще попросив би, щоб тато якнайшвидше повернувся додому. Тільки ж Стьопка і словечка не сказав Лукичу про свою мрію: знав, як старий береже улюбленого солдата. А коли старий віддав Бувалого в крамницю Мамлієва, Стьопка щодня бігав дивитися на вітрину, де стояв солдат.

. Стьопка знав, що Лукич одужає й забере солдата назад.

— А ти піди в крамницю,— насміхався Кока,— і купи, якщо грошей вистачить.

— Чекай, пузатий! Я тобі за Лукича віддячу!— розізлився Стьопка. І в Коку полетіла грудка рідкої грязюки.

Кока помчав додому, розмазуючи по обличчю сльози і бруд. А назустріч вже бігли швейцар і садівник, уже було вислано

погоню за Стьопкою, вже мати вмивала і втішала сина, а той ніяк не міг заспокоїтись.

"Ну й плаксій цей Кока",— подумав Бувалий, коли знову опинився в коробці.

Настала ніч. Солдат Бувалий бачив, як потроху темнішала щілина під кришкою, чув, як влягалася метушня в будинку. Крізь щілину йому блимнули зірки...

Минали дні, тижні. Інші зорі вже світили крізь щілинку солдатові Бувалому. Кока забув про свою нову іграшку.

Лежав солдат горілиць, згадував майстерню Лукича, магазинну вітрину з її чудесами. Інколи долинала до нього музика — то Ханабиріни приймали гостей. За вікном щебетало птаство.

Солдат Бувалий звик уже й до коробки, і до всіх щоденних звуків, і до зміни світла й темряви. Здавалося, що нічого вже не станеться в його житті і лежатиме він у коробці довічно.

Та якось до кімнати не ввійшов, не забіг, а влетів Кока.

— Ура! Ура! На іменини! До Сержа!

Серж був синком ще одного місцевого фабриканта, з яким Ханабирін водив дружбу.

1 2 3 4