Якби побачив десь на вулиці — нізащо.
Михайло мовчав, усміхаючись: він згадав манеру Євдокії Пилипівни — вона завжди хотіла здаватися молодшою і змушувала людей заперечувати, коли скаржилася на свої роки ("Що ви, що ви, Євдокіє Пилипівно, ви ще нівроку, дай, Боже, і нам отако…").
Михайло, згадавши правила старої як світ гри, поспішив утішити жінку:
— Ви, Євдокіє Пилипівно, слава Богу, всім рокам наперекір!
Євдокія Пилипівна всадовила Михайла при столі, накритому темно-малиновим обрусом з витканими по ньому чи то папугами, чи жар-птицями, поставила карафку, чарки і тарілки з домашнім печивом.
— Дев'ятини завтра, Михайле, а ми давай пом'янемо нині, і з приїздом тебе.
Домашня горілка, настояна на калгані, була міцна.
— Євдокіє Пилипівно, мені треба на могилу до батька. Машина у дворі. Покажете?
— А чого ж, звісно. Може, Тетяни дочекаєшся? Вона має прийти. В інституті зранку, документи розбирають, була в приймальній комісії, то й досі клопоти.
— В якому інституті?
— Була в університеті, тепер у приватному вузі, я толком і не скажу, як іменується. Різне там, ну а вона за фахом. Як маєш час, то зачекай. У мене дещо для тебе тут…
Євдокія Пилипівна підвелася, пішла кудись углиб будинку, повернулася з синім пластиковим пакетом, защебнутим на кнопку.
— Єфрем Іванович велів тобі передати з рук у руки. Тобі всякого наплещуть у вуха, краще я скажу, як воно є насправді.
Михайло витягнув з пакета папери. То був батьків заповіт, завірений нотаріусом і позначений минулим роком.
— Тобі Галина Яківна нічого не казала? — Ні.
— Ще скаже. Покійний батько твій віддав оце нам з Тетяною, бо не довіряв Галині. Як узяв він її в дім — була як миша тиха та непомітна; а як слабувати став Єфрем Іванович — воно ж роки своє беруть, ще й які роки! — то почала його гризти, аби шлюб оформив. Сміх та й годі… Будинку схотілося. У самої ж дім, як грім, на Нивках. Мало. Людям усе мало, ніби на той світ щось із собою забереш… А так — нічого не скажу, гляділа вона за Єфремом Івановичем по совісті принаймні про людське око. Оце сказала, а ти як хочеш. її на кладовище візьмеш?
— Не знаю. Незручно якось…
— Візьми, візьми, сидіння не пересидить. Нехай уже…
Тетяни не було, поїхали на Берковці без неї. Батька поховали біля матері — добре, що збереглися документи, та й то побігати довелося, аж поки довели право покійного спочити поряд з дружиною.
Всі ці балачки долинали до Михайла ніби крізь вату, він почувався так, ніби пасажир літака, що стрімко набирає висоту, і перепад тиску змушує ковтати слину, аби позбутися дзвону у вухах і тиску у скронях.
Ще свіжа земля лежала за старою металевою огорожею; прив'ялі квіти на підбитому лопатами копачів горбочку, кілька штучних вінків вколо дерев'яного хреста сховалися під свіжими жоржинами і вінками, що їх купив Михайло на базарчику перед входом. Худорлява рухлива тітонька, вражена щедрою купівлею, подарувала Михайлові від себе дві свічки в металевих різьблених пеналах, аби вогонь не погас од випадкового повіву вітру: "Царство небесне татові вашому і матінці".
Михайло хотів був одразу домовитись про пам'ятник обом, але Євдокія Пилипівна відрадила робити це похапцем:
— Не спіши, ти ж побудеш іще, навіщо зопалу, час потрібен, земля сяде, не годиться, на все свій звичай…
День стояв прозорий і спекотний, з іще високим угорі гарячим серпневим сонцем; чути було пташині перемовки у кронах високих дерев, стриманий гул траси за далекою огорожею кладовища, на запах свіжих квітів прилетіли метелики, покружляли, але не сіли; за ними звідкілясь нагодився розкішний чорно-золотий джміль, він покружляв над головами людей, понизив свій політ і сів на найбільшу квітку, пошукав нектару поміж пелюсток, але, мабуть, жоржина не дала звичної поживи; він потоптався трохи по ній, зграбно перебираючи ніжками, зірвався і полетів собі далі.
Не схильний до сантиментів, скептичний щодо містики, прикмет і забобонів, Михайло Джміль у ту секунду подумав про таємні знаки, що інколи подаються людині, і зрозумів людей, котрі тлумачать їх у той чи інший спосіб. Чому до батька на могилу прилетів саме джміль і чого прилетів саме тоді, коли біля неї стояв він, син? Звичайна випадковість, звісна річ, але Михайлове серце стислося, і до очей підступила волога.
Галина Яківна не звернула уваги на волохату комаху, а Євдокія Пилипівна підійшла, взяла Михайла за руку, показавши очима на джмеля і не розтуливши вуст.
Іван Пимонович стояв неподалік; димок від сигарети, що її він тримав між пальців, рівно піднімався вгору, і вже там кучерявився і розтавав у нерухомому спечному повітрі. Він повідкривав усі дверки "Волги", нагрітої до краю, і в затінку всидіти там довго було неможливо, та й розім'яти ноги не завадило. Не вперше було йому возити пасажирів на кладовище. Берковці він знав добре, а на цей глухий куток завіз людей вперше. Ті ж пам'ятники, хрести, огорожі й горбочки забутих могил. Життя конечне. Суєта суєт. Довго філософствувати Іван Пимонович не звик, тож почав думати звичне, земне — про ремонт у квартирі, про смолу для даху гаража, про чарку, що її він обов'язково вип'є увечері, пом'яне душу покійника — тут уже жінка і слова впоперек не скаже: християнський звичай.
Про завтрашні дев'ятини заговорила Галина Яківна, коли верталися додому, на Никодимівську.
— Отак, як поминки робили — у дворі накриємо.
— Ми з Тетяною поможемо, від ранку будемо, — сказала Євдокія Пилипівна.
— Багато людей було? — спитав Михайло.
— Та, вважайте, весь куток прийшов — ті, що знали Єфрема Івановича. Не скажу точно скільки, але з півсотні зійшлося, не менше. Мені поможуть, Михайле Єфремовичу, це клопіт жіночий.
Коли приїхали, водій дав Михайлові якогось папірця, схожого на візитку.
— Тут мій телефон домашній і мобілка теж. Якщо у вас потреба буде — турбуйте. Я біля мотозаводу живу. Як вільний — умить приїду.
Євдокія Пилипівна пішла додому, а Галина Яківна затрималася у дворі, не заходила в хату, чекаючи, вочевидь, на молодого хазяїна (так вона думала про Михайла, так була навчена думати, і те, що у його темно-каштановому чубі повилася сивина і схоже на батькове обличчя Михайла аж ніяк не можна було назвати молодим, не міняло для неї смислу традиційного поняття нового хазяїна, від якого багато що залежало в "її майбутньому у цьому домі).
Михайлові хотілося побути на самоті — не так відпочити, як зібрати докупи враження цього дня, переселити себе у світ, в якому виростав, виріс, до якого, здавалося, приріс і який залишив свого часу без жалю, навіть із мстивим задоволенням — йшлося не про родинне гніздо, що нестерпно щемно згадувалося на чужині, а про посновану брехнею, облудою, фальшем атмосферу, що накривала його країну, його мистецтво як непроникний купол над містом чи й світом у оповіданні чи то Роберта Шеклі, чи Кліфорда Саймака — тепер не міг певно сказати, хто був автором, але свого часу фантастичний сюжет вразив, видався йому метафорою дійсності, що оточувала його зу-себіч.
Галина Яківна мало не з острахом дивилася на гроші — Михайло дав їй долари на завтрішню учту.
— Що ви, Михайле Єфремовичу. Я таких ніколи в руках не тримала.
— Пошліть кого-небудь, поміняйте, купуйте все, що треба. Ви краще знаєте, де, що і як.
Михайло пройшов до своєї кімнати, зняв піджак, сів на диван. Він пам'ятав, як батько самотужки перетягував цей витвір дореволюційного майстра, накривав шкірою, виписаною на фабриці. Було це по війні, років, мабуть, понад сорок тому. Так, він тоді ще в школі вчився. Мати була жива.
З кишені піджака Михайло витягнув папери, що віддала йому Євдокія Пилипівна. Заповіт був на його ім'я, все заповідалося йому, Михайлові, — обійстя, дім, заощадження. "Що я з усім цим робитиму?" — мимоволі подумалося і тут же перестало бути суттєвим. Крім заповіту, був ще твердий безіменний конверт. У шухляді такого ж старого, як і диван, але ще міцного, нерозхитаного стола, за яким Михайло робив уроки і малював, знайшов ножиці і відрізав від конверта тонку смужку.
Він уперше в житті тримав у руках лист від батька. Ця думка вразила його — невже? Невже ці два аркушики паперу — перший і останній лист синові за стільки літ? Ще моторошніше було розуміння, що листа він отримав з потойбіччя. Написаний за життя, лист перетнув його межу і повернувся до адресата з невидимим штемпелем вічності.
III
Варто було перетинати океан і всю Європу, аби вперше за багато літ побачити сон. Десятки років Михайлові геть нічого не снилося. Бувало по-всякому: спав по дві-три години на добу, інколи — дванадцять годин поспіль, як бабак узимку; спав на підлозі з кулаком під головою і на розкішному ліжку з водяним матрацом, але — жодних видінь уві сні, суцільна німа чорни пустка.
Ванді — тій завжди щось снилося, і вона надавала великого значення снам, шукала у сонниках тлумачення своїх нічних видінь, особливо довіряла Густавусу Міллеру і старовинній польській книзі. Вона не вірила, що чоловікові нічого не сниться, розпитувала інколи вранці: "Ти так кричав уві сні, невже не пам'ятаєш, що тобі привиділося? Так не буває! Дражниш мене, Михасю, ну, признайся, що дражниш…" Але Михайло й насправді нічого не бачив уві сні, і чого раптом кричав — невідомо.
А цієї ночі він побачив сон — тривалий, справжній, яскравий, і коли прокинувся удосвіта, пам'ятав його весь із подробицями, з такими дрібничками, які фантастичні сплетіння сновидінь беруть із реального життя — звідкіля ж іще?
Багато хто з Михайлових знайомих зізнавався, а то й скаржився на те, що мало пам'ятає з дитинства, — так, якісь невиразні епізоди, котрих могло й не бути насправді; їхні батьки уже дорослим своїм дітям оповідали про комічні витівки, на які вони були мастаки малими, а ті нічого з того не пам'ятали — хоч стріляй.
Михайло ж пам'ятав себе років з чотирьох — і не тільки себе, а й імена тодішніх товаришів, обличчя. Уже парубком міг нагадати матері, якого кольору хустку подарував їй тато на день народження, коли їй виповнилося двадцять п'ять, — невдовзі почалася війна. Пам'ятав першу коробку кольорових олівців, подаровану йому на п'ять років, і скільки там було їх, і який колір найдужче припав до душі.
Цієї ночі у сон йому прийшло дитинство — барвисте, з кольорами і запахами, з квітучими травневими яблунями за будинком, із заростями пасльону на вершечку гори-горба, звідки було видно сіро-голубий простір Дніпра.