Дмитро Донцов
ПОХІД КАРЛА ХII НА УКРАЇНУ
THE CAMPAIGN OF CHARLES XII (OF SWEDEN) IN UKRAINE
Публіцистика
------------------------------
ПЕРЕДМОВА ДО 4-го ВИДАННЯ [0]
Цю малу розвідку уважаю за фрагмент ширшої праці, яку повинен скомпонувати якийсь наш Клявзевіц, військовик і політичний мислитель, на тему — чи Росія є непоборна? Своїм змістом праця ця мала б довести, що спроби мілітарного розбиття і політичного поділу московської імперії в минулім: і в 1709 (що пробував я), і в 1812. і в 1914, і в 1941, — не вдалися зовсім не тому, що вони не могли вдатися, а через стратегічні, а ще більше політичні помилки, яких можна б оминути, а також через припадкові перешкоди, яких й могло не бути.
Щодо походу Наполеона 1812 р., то цю тезу старався довести м. ін. ніхто інший, як Карл Маркс. В праці "The Eastern Question", написаній сто літ тому, в часі т. зв. Східньої або Кримської війни, Маркс стверджував, що Росія своїми традиціями та суспільно-політичним устроєм — азіятська країна, не європейська. Крім того — що "Росія рішуче є завойовницька нація", — цебто імперіалістична нація, народ, не лише режим той чи інший. Своїх агресивних цілей осягала вона, — писав Маркс, — не військовим ґеніем, а політичним стрибом та ще через іґноранцію Заходу в російських справах. Про виправу Наполеона Маркс писав: "не думаємо, що "свята Росія" непоборима. Навпаки! Стратегію розбиття Росії досить ясно випрацював Наполеон, і коли б обставини, не стратегічної природи, не зневолили його збочити від його первісного пляну, то цілість російської імперії була б поважно загрожена в 1812 році".
"Цей плян був: наступати до Двини й до Дніпра, зорганізувати там оборонне становище, — цебто укріплення, склади, шляхи сполуки, здобувши російські твердині на Двині, і відрочити марш на Москву до весни 1813 року. Та, коли почалася осінь (1812), Наполеон був змушений занехати той плян з політичних причин, через спротив маршалів розташовуванню армії на зимовий перепочинок в Литві та ще завдяки сліпій вірі цісаря в свою непереможність"... Завдяки, як би нині сказали, — "замотеличенню від успіху", що не було явищем стратегічної природи.
"Катастрофа (писав Маркс) ще збільшилася через кепську французьку адміністрацію здобутих теренів і через брак теплої одежі і взуття для вояків. Коли б не було цих недотягнень, Наполеон, навіть відступаючи, опинився б у Вильні на чолі армії, сили якої удвічі перевищали б числом війська, які Росія могла б йому протиставити. Помилки цісаря не були, отже, неминучі або непоправні. Навпаки, факт його інвазії аж до Москви, яку він взяв (розбивши армію Кутузова під Бородіном — Д.), так само, як марш Карла XII на Полтаву — доводять, що Росія не є неприступна. Що ж до виживлення на її теренах армій переможця, то тут все залежало від довжини оперативної лінії, або від відлеглости і доброго забезпечення військових баз".(Бази ці мали бути уряджені в Берестю, Витебську, Могилеві і Смоленську). "Тоді наступаюча армія, маючи в запіллі хлібородні землі Польщі, Волині, Поділля, не мала б турбуватися своїм виживленням". Додає Маркс, що "така війна (проти Росії — Д.) мусіла б, для її доброго закінчення, іти в супроводі акції політичної".
Цей останній момент, взяв під увагу Наполеон, лише по невчасі. З пам'ятників ґен. Колєнкура, який супроводив цісаря в його подорожі з Росії до Парижа в зимі 1812, знаємо, як жалував він, що в своїм поході, крім польського, не узгляднив другого чинника — України. В багажі Наполеона, під час цієї подорожі знаходилася, м. ін "Енеїда" Котляревського. В 1813 — доручив цісар надвірному історикові Лєзюрові, написати історію козацької України (як також і історію Донського козацтва), що й було зроблено... Мюрат, король Неаполю, був призначений стати гетьманом України... На жаль запізно.
Не стратегічними, а головно, політичними помилками треба поясняти і невдачу протиросійського походу німецьких армій в 1914-18 pp. Зі спогадів німців, м. ін. д-ра Н. Рорбаха та К. Ердмана (гл. львівський "Вістник" 1937, VI), а також Черчіла і був. посла Франції при дворі Миколи II, — Палєолоґа, видко, що — без яскравих стратегічних і політичних помилок німецького військового проводу та уряду, похід німецьких армій на Схід у війні 1914-18 pp., міг би привести до розпаду російської імперії. І в тім випадку — невдача не була неминучою.
Згадані німецькі автори писали, що якби успішна офензива Гінденбурґа на Сході не була перервана в 1915 році, щоби звернути всю силу німецького удару на Захід, Росія вже тоді заламалася б. А в 1917 p., коли Америка приступила до ворожої німцям коаліції, було вже запізно. Бракувало теж кайзерівській Німеччині політичної візії, ясної ідеї російської політики: сильні були русофільські впливи при дворі Вільгельма і в Генералітеті. Ідею поділу Росії мали немногі.
В спогадах з І-шої війни Черчіла теж читаємо, що коли б німці, замість на Заході, продовжували наступ на Сході в 1916 році, вони могли б зайняти тоді вже Україну з її збіжжям, вуглем, і Кавказ з нафтою. Бльокада Німеччини союзниками була б розірвана, а Росія — вже тоді — поставлена на коліна.
Палєолоґ стверджує те саме. Пише, що в літі 1915 р. в російській армії був повний брак амуніції. Сазонов (царський міністр закордонних справ) оповідав Палєолоґові, що російська армія потребувала тоді півтора мільйона нових рушниць, а продукувалося їх тільки 50 тисяч на місяць. Армія стратила віру в перемогу...
Але Гінденбурґ не дістав для своєї офензиви дивізій із Заходу, а в 1917 p., як вже сказано, було запізно.
Вказує Палєолоґ і на політичні помилки Німеччини в часі 1-шої війни: вона не доцінювала національно-сепаратистичних рухів в імперії царів, яким французький посол, спеціяльно на Україні, надавав великого значіння, хоч Сазонов даремно переконував його, що в імперії "ніякого українського питання не існує".
Помилки політичні й стратеґічні Гітлера в останній війні вияснені вже спеціялістами, і є в свіжій пам'яті всіх, щоби над ними розводитися на цьому місці. Вони теж не були чимось, чого не можна було б оминути.
Скорше чи пізніше (я думаю скорше) потворна імперія народу-паразита, що живиться соками чужих націй, — розлетиться на свої складові частини, а Московщину відіпхнеться в її етнографічні границі XVI-го віку. Світ, загіпнотизований і заляканий московською експакзією, а ще більше московським блефом, може в цім сумніватися. Тим не менше цей розвал наступить. Спричинитися до цього великого й шляхетного діла в першу чергу Доля призначила Україні, яка — з перервами — бореться з Суздалем і Москвою — від 1169 року — майже 800 літ, як 700 літ билася з Маврами Еспанія. Тоді важилася доля християнської цивілізації Заходу, так само і в нинішнім конфлікті — України з Москвою.
Недовіркам пригадую цікавий, майже містичний, факт. Багато народів і країн, в своїм імперіялістичнім поході XVI-XX століть Москва не тільки підбила, але й окружила й обсмоктала мов той павук з усіх боків; як Великий Новгород, Ханства Казанське й Астраханське, як Литву, Білу Русь, навіть Чехію, Румунію й Польщу (бо вже флянкує їх із Сходу і з Заходу). Але з Україною зробити це Москві не повелося. Хоч на неї розпочала свій наступ Москва не у XVIII, XIX чи XX віці, як в інших випадках, але ще в XVII віці. І хоч сусідні великі держави були далеко більшою перешкодою для Росії, як Туреччина. Мечем і плугом Україна зайняла ввесь північний берег Чорного, колись нашого, моря і Азовського. Лишилася і не зважаючи нінащо — frontiersland, пограничною країною імперії, зв'язаною, сусідуючою з цілим Середземномор'ям, з старою Медитерранією, — джерелом нашої історичної, культурної і політичної потуги.
Вигляди України відірватися від Суздаля і Москви є більші, ніж в інших підбитих імперією націй. Треба лиш, щоб до цього об'єктивно-матеріяльного чинника прилучився другий — суб'єктивно-духовий; щоб в серцях нової провідної верстви нової України, воскрес наново дух давніх Русичів, дух Лицарства Дніпрового, дух Байди-Вишневецького, Сагайдачного, Богдана, Мазепи, Шевченка.
І тих всіх, "імена же Ти їх, Господи, відаєш", які від року 1914 донині ідуть слідами тих перших.
Автор
ПЕРЕДМОВА ДО 2-го ВИДАННЯ
Вдаряюча в очі аналогія між політичним положенням Европи, двісті літ тому і тепер, спонукала мене до написання цієї праці (Брошура була видана спершу для німецької публіки).
Цим пояснюється, що в ній звернено увагу не стільки на значення походу Карла для України, скільки для Східньої Европи взагалі. Мимо цього я погодився на цей переклад. Українська історіографія з незначними виїмками так пересякнута російськими поглядами на наше минуле (на Хмельниччину, Унію, Розумовщину і — особливо — Мазепинщину), що популяризація відмінних думок ніколи не позбавлена вартости. Брошура не має претензій на науковість. Бо хоч найважніші праці шведських, донських, російських, українських та англійських істориків, що відносяться до моєї теми, я використав, але джерельний матеріял лиш трохи. Не має автор рівнож претензій бути оригінальним в своїй оцінці походу з воєнної точки погляду, яка значно різниться від пануючої в фаховій літературі. До численних своїх висновків автор прийшов самостійно, в деяких (особливо тих, що відносяться до воєнної сторони підприняття Карла) спирався на цитованій в тексті літературі.
Головною ціллю брошури є старатися розвіяти численні, на жаль, ще існуючі в нас забобони та причинитися до зрозуміння великої проблеми російської експансії, яка в цій війні стала актуальнішою ніж колинебудь.
Автор
ПОХІД КАРЛА XII НА УКРАЇНУ
"3акидають Карлові XII, що він здався на обіцянки Мазепи, та козак не зрадив його, навпаки, Мазепа сам був зраджений несподіваним збігом обставин, яких не міг ані передбачити, ані оминути".
(Фридрих Великий)
Велика Північна війна 1700-1721 pp., і боротьба народів, якої свідками ми є сьогодні, мають в собі багато подібного. Як і тоді, так і тепер одною з найважливіших причин війни є стремління Росії на Захід. Проблеми, що хвилювали політичне життя тоді, є питанням дня і сьогодні, а серед них найважливіше — політичний уклад того великого комплексу земель, що називається "Західна Росія", а який складається з цілого ряду відрубних національних територій.