Оповідання
Дитина голосно плакала. Захлинаючись. Вимогливо. З останніх сил. Здавалось, у густій темряві, розірваній вузькими блискавками світла, що іноді вривалися в щілини наглухо засунутих дверей пульманівського вагона, їй викручували тендітні ручки. Плач вібрував, був наповнений нелюдським болем і, здавалося, розривав на частини чорний густий морок.
— Та заткни ти йому пельку! — заволали з темряви. Дитина заверещала ще голосніше, наче людина, яка мучила малюка, почала поспішливо ламати йому кісточки. А колеса — "так-так-так!", "так-так-так!" — котилися невідь куди, розгойдували простір, замкнутий у стіни з дощок та заліза, натоптаний задушливим, смердючим мороком, спотілими, знесиленими людьми, криком хворої дитини, наляканим, знесиленим бурмотанням його матері:
— Не треба, мій маленький... Заспокойся, джаним...1 Де в тебе болить? їсти хочеш, так? Я зараз... зараз...
------
1 – Джаним – Сердце Моє (кримськотат.)
-----
І над усім цим — істеричне, злобне:
— Та заткни ти йому пельку, тобі кажуть!
Колеса — "так-так-так, так-так-так!" — методично прасують стики рейок, вагон хитається, рипить пересохлими дошками. Знадвору, наче ключ морзянки, самотньо, безконечно вистукує якась залізяка об залізяку.
Дитина починає кричати без перерви, її крик здіймається все вище і вище. її голос, наче звук репродуктора, яким розмахують у різні боки, то віддаляється, то наближається, певно, мати пішла на останній крок — або люляє, або затискує їй рота.
— Якщо ти його не втихомириш, я відірву твоєму щеняті голову!
Голос просякнутий несамовитим гнівом, відчаєм і погрозою. Та в гуркоті коліс, скрипі дощок, плачі дитини, у перестукуванні залізяк — морзянки, яка волає "SOS!", він жалюгідний, не страшний.
— Та заткни...
— А ти сам заткнись, — радить хтось невпевнено. — Хіба ж не видно, дитина... хвора.
— Іди в сраку!
Наче прокинувшись від цієї сварки, хтось вигукує, другий кашляє, третій лається, четвертий божкається — різні голоси, жіночі, чоловічі, старечі, молоді...
— Ні! — несамовито верещить чоловік. — Я більше не можу! Не мо-жу!
Хтось зіскочив на підлогу, вилаявся, стукнувся об нари, ненадовго затих у вузькому переході, потім застогнав:
— Більше не можу, з глузду з'їду!
Чоловіка не видно. Та за рухом голосу вгадується — він добирається до наглухо зачинених дверей.
— Відчиніть! Відчиніть! — дубасить кулаками у подвійні, оббиті залізними смугами дошки. — Повітря! Відчиніть!
Він гатить чоботами. Йому шалено підігрує відро, качаючись і дзенькаючи на підлозі.
— Здурів хлопець!
— Вгамуйте його!
-Ай справді, дихати нема чим — хай відчинять!
— Аякже, бийся головою в стіну — відчинять! Чорний простір, замнений у дерев'яні стіни, оббитий
залізом, поставлений на колеса, несподівано ожив, забалакав, загомонів багатьма голосами; люди, певно, не спали, лежали, затаївши подих, відчуваючи смерть, що блукала поруч, наче боялись, що вона помилиться адресою і вибере їх...
Крізь щілини вагона зрідка залітали пасамуги світла, креслили на нарах миготливі лінії, зривались і зникали, ледь устигнувши освітити розплющені очі, виснажені обличчя, і наче посилювали гомін, що виривавсь із грузької смердючої темряви...
-Відчиніть, помираємо! Відчиніть, відчиніть... Голос біля дверей завищав і зірвався. Почулося судомне ридання.
— Відчиніть... — тужливо, жалібно застогнав чоловік крізь сльози.
За тим, як голос поплив униз, було зрозуміло, що чоловік спустився на ворухку, хитливу підлогу. У темряві хтось знову заворушився.
— Пусти-но мене, дочко... Дай-но я пройду...
— Ну його к бісу... Бачив би його брат! Лежіть, батьку, на місці... Не звертайте уваги.
— Мені сімдесят років, але такої ганьби я ще не знав. І це — мій син?!
Після короткочасного шарудіння хтось важко спустився вниз, зачалапав до дверей, наштовхуючись на краї нар.
— Встань!
— Батьку! Я більше не можу!.. — і ридання —захлинаючись, дико та немічно.
— Брешеш, гівно, син гівна, можеш!
Звук ляпаса лунає голосніше за постукування коліс, дзенькотіння залізяк, вереск хворої дитини.
— Бий, бий, я вже не можу!
— Можеш! — удари вже не лунають, як постріли, а відлунюють глухо, протяжно, наче падають ківтяхи м'якої глини. — Можеш, кажу тобі! Можеш!
— Батьку! Не бий, не доводь до краю — руку на тебе піднять! Не винен я, що не можу більше терпіть!
У голосі сина — погроза, благання, ридання, яке застрягає в горлі, і ганьба від ударів, що обпалюють щоки.
— Встань і йди на місце. Спи.
— Не можу, батьку! Ніж гострий!
— Можеш. Усі можуть, і ти можеш.
Немовля, наче прислухаючись до того, що відбувається, притихло. Чути лише злякано-благальне бурмотіння матері, яка намагалася нагодувати дитя:
— Ти, мабуть, зголоднів, мій маленький... їж, джаним1, їж...
Навіть колеса стали тихіше, обережніше пробігати через стики: "та-ак, та-ак, так-так-так"...
— Вставай, сину... — голос старого став м'якшим, тихішим. — Іди спати.
Син мовчить. Замовкає надовго батько. Тільки гуркочуть колеса, що біжать по безконечних струнах рейок, та ще інколи заскакує самотній промінчик і затримується на мить, наче засліплений чорнильною тьмою і виглядом закляклих у різних позах людей.
...Чорний простір, замкнений оббитими залізом дерев'яними стінами, після довгого дикого бігу котиться все тихіше, тихіше і зупиняється. І, наче проснувшись від поштовху ешелону, бухкають об двері чоботи.
-Відчиніть! Відчиніть!
Чути боротьбу. Молодий, певно, пересилив — продовжує стукати. Голос став жорстоким від страху, пережитого сорому і болю. Він грюкає кулаками, ногами у грубі дошки дверей:
— Відчи-ніть!
Гупання кованих чобіт. Гавкання сторожових собак. Охриплі, застуджені голоси солдатів, що перегукуються між собою:
— У нас все в порядку! —1 в нас!
Зі скреготом відсовуються двері.
— Що тут таке? — сліпучий промінь світла висвічує сутулу фігуру чоловіка, що вимагав відчинити двері, встромлюється йому в обличчя, спотворене заячою губою і більмом на оці.
Знесилено притулився до нар старий у невисокій каракулевій папасі.
— Ну, що тут робиться? — голосніше запитують внизу. Коло вагону троє. Один світить ліхтарем, обабіч — з
автоматами наготові двоє солдатів.
— Так, я питаю!.. — в голосі з'являється метал.
— Рэбйонок умираит... — каліченою російською мовою пояснює чоловік із заячою губою. — Воздух нэт — дышат нэт.
Він озирається назад. За його повернутою головою ковзнув промінь кишенькового ліхтарика, вихопив із темряви сидячих і лежачих на нарах людей, зупинився на жінці з дитиною на руках. Вона не помічає пучка сліпучого світла, її чорне розпущене волосся спадає на круті оголені плечі й тугі, молочно-білі груди, які вона, наче заведена, по черзі тицяє в обличчя дитині, що безпомічно закинула голівку. Обличчя жінки, незважаючи на печать відчаю, прекрасне. Деякий час усі мовчать.
— Товаришу капітане... — несміло озивається один із солдатів.
— Що "капітан", що "капітан"?!
Промінь ліхтарика гасне, та за хвилину знову спалахує, обережно облизуючи опуклі плечі жінки із перламутровим відливом. Жінка мерзлякувато здригається, її довгі пальці гарячково бігають, вкутуючи дитину.
— І відра треба вилить... Смердять дуже, — продовжує чоловік із заячою губою. — Уже добу не випускали з вагона.
— Встигнеш вилить, — промінь ліхтарика стрибає до ніг капітана, висвітлює щебінь, що голосно похрускує під ногами. — Скоро вузлова станція.
Двері залишаються відчинені — капітан пішов далі. Солдат, що звертався до нього, поправляє ременя, вдоволено посміхається.
— Дивіться, щоб без булди... — і кидається доганяти командира і свого товариша.
У вагоні майже видно, смуга зоряного неба зазирає до нього. Навіть сморід параш зникає. То тут, то там лунають радісні вигуки...
Старий мовчки зашкутильгав до переходу, поліз до себе. Його погляд, уважний, жадібний, надовго завмер на силуеті жінки з дитиною...
Малюк зовсім затих. Джеваїре міцно притисла до грудей його в'яле тільце, що повільно дерев'яніло, і чим міцніше обнімала, тим чіткіше, здавалось, чула стукіт синового серця. Але це билось її власне серце, переганяючи втомлену кров; у хлопчика воно вже давно зупинилось.
Дивний, погідливий спокій заволодів Джеваїре — після трьох діб безсоння нарешті вона могла відпочити. Уже можна, вже сам Аллах велів: син солодко заснув, певно, почав поправлятись... Як добре розгойдується вагон, наспівуючи свою безконечну колискову: "Можна спати, можна спати, можна спати..." І вона не опирається. Під цю заколисливу мелодію жінка все глибше занурюється в сон і виходить із задушливого вагона, опиняється на яскравій, освітленій сліпучим сонцем дорозі. Вона дуже широка, ця дорога, за возом біжить маленька хмарка куряви, вдалині у мареві здіймаються гори, а ліворуч, наскільки вистачає очей, — степ... І високо в небі повис дзвінкий жайворонок. Пахне весняними польовими квітами, кінським щавлем... Незабаром вони прийдуть, лишилось ще трохи... Треба сподіватися, що все буде добре, все налагодиться, коли виженуть цих тильсизлер1.
---
1 – Тильсизлер — Без'язиких (кримськотат.))
---
Джеваїре відіслала листа сестрі у Сімферополь. Вона писала, що від чоловіка немає ніяких звісток, що залишатись у селі самій у порожній хаті, з дитиною, їй не під силу, і вона хотіла б, якщо це можливо, переїхати до неї. На деякий час, звісно, якщо це не буде обтяжливо. Вона сама влаштується куди-небудь працювати, а за хлопчиком нагляне небога: адже вони, пам'ятає, вже тоді, ще до війни, коли Джеваїре з чоловіком приїжджали до них, допомагали матері господарювати. Поживуть разом, а там, дивись, і Екрем повернеться, війні ж, здається, скоро кінець... А лишатися вдома Джеваїре не може, особливо зараз, коли недавно поховали свекра... Куди податися їй, як не до рідної сестри?
Відповіді вона не стала чекати. Підвернулась оказія — одягнула сина тепліше, узяла вузлик харчів, своє бурштинове намисто (весільний подарунок від чоловікової рідні) і те знамените сідло, подивитися на яке приїжджали із найвіддаленіших сіл...
'
Більше ста років минуло, відколи прапрадід Екрема, майстерний коваль, збираючи на службу свого сина, виготовив це сідло; з любов'ю оздобив його узорами із тонких сріблястих лусочок; на одному стремені викарбував: "Від сідла до землі — один крок, та для вершника найчастіше він буває останнім"; на другому: "Не губи стремен, що замінили рідну землю".
Сідло стало притчею во язицех не тільки через свою красу.