Зірка Мензатюк
ПИСАНКА
Великодня казка
— Кудкудак! Кудкудак! Знесла яйце, як кулак! — закудкудакала курка на весь двір. — Та гарне ж: схоже на білий світ. Бо в світі сонце, а в яйці золотий жовток. Кудкудак!
Під хатою на стільчику грілась проти сонечка бабуня Марія.
— Яйце? Та кругле, біленьке! Візьму його на писанку.
І вона поклала яйце в решето до таких же, як воно, білих та кругленьких.
Тоді розтопила ярого воску:
— Ходи-но, Івасику, писанки писати!
Взяла бабуня писачок. Р-раз! — і лягла на яйце гаряча лінія. Два! — і розкреслилось яйце навхрест.
— Бабулю, чуєш, бабуню! — запитав Івасик. — Що це за квіточка у тебе намалювалася?
— То, Івасику, не квіточка. То знак сонечка золотого.
— Бабуню, чуєш, бабуню! — знов Івасик. — А що то за цяточки-крапочки навхрест між промінням?
— Не цяточки, Івасику. То чарівні знаки дощу.
Розписала бабуня писанку, в фарбі пофарбувала, — і стала писанка доладна, барвиста!
Настав Великдень. Покликала бабуня Марія Петрика, Івасика, Оксанку, Василинку — всіх своїх онучат.
— Нате, онучата, по писанці. Гайда викочуватись!
Покотив Івась свою писанку:
— Ану, хто до неї докотити зуміє?
Котять діти писанками; на них вербички, та хрестики, та клинці-вітрячки, та вигадливі поясочки так і мерехтять!
А в небі сонце сміється, світлом розлипається.
— Чи будеш ти, сонечко, весь рік щедро світити? — питає в нього яйце-писанка.
— Буду, буду, бо на тобі мій таємний, знак. Ти котишся — мене до землі приворожуєш!
— А чи будеш, дощику, землю поливати, зілля напувати?
— Буду, буду, бо на тобі і мій знак магічний. Ти по землі котишся — мої струни-срібнодзвони до неї прив’язуєш!..
По двору курка нипала. Стала, видивляється на писанку.
— Що воно за яйце-райце, барвисте й зірчасте? Мабуть, самого сонця дитя. Я б такого зроду не знесла...
А писанка котиться по землі: тож буде сонце, будуть дощі й роси, буде в світі щастя! Хто його шукатиме — неодмінно знайде.