Постукай у моє вiкно

Костецький Анатолій

Анатолiй Костецький

ПОСТУКАЙ У МОЄ ВIКНО

Повiсть

Справжнiй художник — це завжди особистiсть. А особистiсть ще нiкому не вдавалося затиснути в рамки звичних уявлень про творчi можливостi людини, як би широко ми цi рамки не розсували. Мабуть, саме цим i цiкаве для нас мистецтво, лiтература — новими вiдкриттями, непередбаченiстю зустрiчi.

Анатолiй Костецький прийшов у лiтературу як оригiнальний i дуже цiкавий поет. Одна за одною вийшли у свiт його збiрки вiршiв для дiтей "Джмiль про сонечко гуде", "А метеликам — весело", "Веснянi дарунки", "Все про мене", "Лист до птахiв" та багато iнших. Всi вони швидко розiйшлися по громадських i домашнiх бiблiотеках, школах i дитячих садках. Та авторовi цього виявилося замало.

З часом, не зраджуючи поезiї, вiн почав шукати нових стежок до читацьких домiвок. I виявилося, що А. Костецький ще й дуже своєрiдний прозаїк — зi своїми iнтонацiями, доброю iронiєю й шанобливим ставленням до свiту дитинства. До нашої збiрки ми включили одну з перших його повiстей, видрукованих свого часу на сторiнках журналу "Пiонерiя" — вона називається "Постукай у моє вiкно". Та юним читачам, напевне ж, добре вiдомi й iншi прозовi твори автора: i "Суперклей Христофора Тюлькiна, або Вас викрито — здавайтесь", i "Мiнiмакс кишеньковий дракон", за який письменниковi було присуджено премiю iменi Миколи Трублаїнi 1986 року.

Окрiм того, Анатолiй Костецький серйозно займається iсторiєю радянської дитячої лiтератури, видавничою та перекладацькою дiяльнiстю, i, звичайно ж, працює над новими творами. Якими вони будуть? Одне можна сказати напевне: цiкавими.

Коли вдома нiкого нема...

Найгiрше для мене — вчити вiршi напам'ять. Вони чомусь не вчаться. Шепочу собi пiд нiс, до пiдручника зазираю, силкуюся запам'ятати, а в головi — хоч би що!.. Правда, iнколи вiршi самi запам'ятовуються, треба тiльки раз або два прочитати. Але таке буває рiдко.

От i зараз нам загадали вчити. За вiкном сiється колючий осiннiй дощ. Нi у двiр вийти, нi в гостi до Славка зайти — сиджу на кухнi та вчу.

Вдома нiкого нема. Тато на зборах у своєму НДi: це iнститут такий, науково-дослiдний. Мама ввечерi працює. Вона в мене вчителька, викладає мову й лiтературу у вечiрнiй школi, робiтникам. Вони вдень працюють i можуть учитися лиш вечорами. Тому для них i школу таку зробили — вечiрню.

Тiльки б ви знали, як важко бути сином учительки! Кращої мами, нiж моя, не знайти, це правда. Але чого б їй не бути, примiром, ткалею, як мама Славка, чи кондуктором, як Сергiєва? Не щастить — та й годi!

Отож удома зараз нiкого. Мама, якби прийшла, вiдразу почала б мене перевiряти. А я нiчого ще не вивчив. Хочу, а не вчиться...

Взагалi я люблю сам лишатися — роби що хочеш! Можна посидiти на балконi чи у двiр вийти. Але в такий дощ не погуляєш! От i сиджу на кухнi, бо нiчого менi й не хочеться. Хiба що Сетона-Томпсона перечитати...

Мама каже: я зовсiм очманiв од своїх звiрiв, тiльки про них i читаю, а про пiдручники геть забув. Навiть ховає мої улюбленi книжки. Але за мене вступається тато. Вiн зоолог, вивчає птахiв i звiрiв i книжки менi сам купує. "Хай читає, — каже тато. — Це ти просто заздриш, що вiн обрав мiй шлях, а не твiй". Тут мама, звiсно, не стримується — їй, по-моєму, справдi прикро — i починається...

Тодi я вмикаю телевiзор i сiдаю перед екраном. Це вiдразу припиняє суперечку. "Ось, — киває на мене тато, — результат твоєї системи. Хай краще телевiзором очi псує, нiж читає хорошу книгу!" Телевiзор найболючiша мамина проблема. Вона одразу вiддає менi книжку й вимикає телевiзор.

По правдi, так я й сам не дуже люблю його: що там хорошого? Хiба "У свiтi тварин" або "Клуб кiноподорожей". Ну, ще мультики — i все! Та й дивитися нецiкаво: екран маленький. Все чорно-бiле, навiть губи у дикторки — чорнi, а не червонi! От у Славка телевiзор кольоровий, я футбол дивлюсь у нього. Так що вам сказати? Теж не дуже. Хiба ж то колiр? Iнша рiч — кiно...

Ну ось, будь ласка! Знов мої думки не туди побiгли. А менi вчити треба!

О, що це? Наче в шибку стукають? Мабуть, здалося. Так, здалося. До нас не постукаєш: ми живемо аж на восьмому поверсi!

Ех i красота в нашому вiкнi! Весь правий берег Днiпра — мов на долонi: Палац пiонерiв, лавра, пам'ятник. Невiдомому солдату. А восени, коли дерева колiр мiняють, здається, нiби хтось Київ пофарбував. А кажуть: "Русанiвка — не дуже... " Так тiтка мамина каже. Вона сама на Печерську живе. А я вам скажу — дуже! Ще й як — дуже! Вона просто заздрить, бо з її вiкна нiчого не побачиш. От я зi свого бачу її будинок, а вона мiй — нi, бо живе на якомусь там другому поверсi...

О! Здається, хтось таки стукає! Але хто? Може, злодiй? Та вiн, мабуть, не стукав би... Пiду гляну, це в кiмнатi батькiв. Ось тiльки мамину качалку для тiста прихоплю.

I я смiливо рушив до кiмнати батькiв. На мить зупинився, набрав повнi груди повiтря i рвучко розчинив дверi.

— Руки вгору! — щосили заволав я. — Стiй, бо бачу! — гукнув у темряву — i збрехав. Нiкого я не бачив, бо в кiмнатi нiкого не було. Я обережно пiдкрався до вiкна, зиркнув у шибку, а там!.. Що я там побачив — нiхто й не вгадав би.

На пiдвiконнi, з другого боку шибки, сидiло намокле, скуйовджене граченя! Сидiло й позирало на мене сумним блискучим оком. "Ну й дива, найсправжнiсiньке граченя!" — подумав я, бо впiзнав його вiдразу. Та й ви б, напевне, упiзнали, коли б прочитали стiльки книг про птахiв.

Я довго не думав, що робити. Я вiдчинив тихенько вiкно, щоб не сполохати птаха, i став за дверима. Граченя зазирнуло в кiмнату — i смiливо стрибнуло всередину. Тiєї ж митi я вискочив зi своєї схованки i клацнув вiкном. Все! Тепер не втече!..

А граченя й не думало тiкати. Воно обтрусило пiр'я i почало роздивлятись навколо. Мене граченя не злякалось анiтрохи. Навiть спустилося на пiдлогу та дзьобнуло в капець, нiби знайомилось.

От так iсторiя! Схочеш — не вигадаєш: граченя само прилетiло до мене, ще й у шибку постукало! Птах, а знає, де йому радi.

"Але що скажуть мама й тато? — подумав я. — Тато зрадiє, а мама?.. Адже вирiшує все вона. Що ж скаже мама?!"

Як буде завтра?

Спати я не лiг, а сидiв на кухнi й чекав маму й тата.

Вони прийшли об одинадцятiй. Тато завжди зустрiчає маму пiсля роботи, i вони приходять разом, коли я вже сплю. Тож зрозумiло тiльки-но вони побачили, що я не в лiжку, як мама строго мовила:

— Це що таке?

I в цю ж мить помiтила граченя.

— А це — що?! — зовсiм iншим тоном повторила мама, не зводячи погляду з граченяти, котре сидiло передi мною на столi та спокiйно дзьобало кашу з моєї тарiлки.

— Невже ти не знаєш? — сказав здивовано тато. — Це грак звичайний, або по латинi — корвус фругiлегус. — i, поки мама не отямилась, додав: — Поширений в Європi та Пiвнiчнiй Азiї. Знищує гризунiв, комах...

— I кашу нашої дитини! — перебила його мама, але вже бiльш привiтно.

Чесно кажучи, я терпiти не можу, коли мене дитиною називають. Яка я дитина, коли в третiй клас ходжу? Але зараз сперечатися з мамою не став, бо чудово розумiв: доля граченяти в її руках.

— Звiдки воно? — кивнула мама на птаха. I я все розповiв...

Мама дослухала мене, вихопила тарiлку з-пiд носа граченяти й зiгнала його на пiдлогу. Потiм витерла стiл i сказала:

— Щоб завтра цього "фругiлегуса", чи як там його, в нашому домi не було. Все!..

Ох, це мамине "все"! Я добре знав iз власного досвiду: коли мама сказала "все!", проси не проси, нiчого не буде. Своїм "усе" мама поставила крапку, коли я благав купити папугу. Цим же словом кiнчились i мої спроби умовити маму поселити в нас бездомного собаку. Багато що кiнчалося цим словом. Як кiнчалося? Будь ласка! Папуга й досi живе в "Зоомагазинi" та зносить усякi знущання вiдвiдувачiв. Собака? Хтозна, де вiн тепер тиняється, бiдолашний... А за папугою та собакою розтанули мрiї про ключку, новий велосипед i спiнiнг. Я розумiю: "вчителька й молодший науковий спiвробiтник — не мiльйонери", як любить повторювати мама, i не можуть задовольняти всi примхи сина. Але ж хоч iнколи, хоч раз на мiсяць... Де там! Не везе менi, й годi!..

— Ось, хай ночує, — обiрвала мої думки мама й дала менi величезну картонну коробку з-пiд нашого телевiзора.

— Сподiваюсь, воно звiдси не вилiзе й не здiйме серед ночi галасу? — додала мама й пiшла до себе.

Тато винувато поплескав мене по спинi, пiдморгнув менi та пiшов за мамою.

А я взяв граченя, яке вже не тiкало вiд мене, i посадив у коробку.

Нова домiвка йому сподобалась. Граченя оглянуло коробку, пострибало з кутка в куток, настовбурчило пiр'я й заснуло.

Ще хвилин п'ять я стояв над ним i розглядав його чорне, нiби металеве пiр'я, що м'яко виблискувало при свiтлi. Менi раптом закортiло погладити його. Я нахилився над коробкою i ледь-ледь, щоб не збудити птаха, торкнув його крило. Граченя розплющило одне око, сонно глянуло на мене, хитнуло головою, наче казало "на добранiч!", i знов заснуло. Тодi я вимкнув свiтло на кухнi, побажав доброї ночi батькам i теж пiшов спати.

Лiжко того вечора було чогось незручним. Я довго лежав i думав, як же зробити, щоб граченя зосталось у мене, але нiчого придумати не змiг.

Записка вiд мами

Ранок видався веселим i сонячним, але я не зрадiв цьому. Коли б iшов дощ, граченя лишилось би в нас, а так...

Я встав i поспiшив на кухню, до коробки. З неї чувся стукiт. Певне, граченя вже прокинулось i стрибало по своїй домiвцi. Я зазирнув у коробку й побачив його, веселого й iще чорнiшого, анiж учора. Перед ним стояла тарiлка з кашею. Видно було, що граченя вже поснiдало: по всiй коробцi валялися крихти.

— Привiт! — сказав я граченятi.

— Кр-ри-и! — вiдповiло воно раптом i радiсно замахало крилами.

I тут я побачив, що з крилами в нього не все гаразд! Я витяг його з коробки й уважно роздивився. Так i є. Крила йому хтось пiдрiзав. А це означало одне: у граченяти вже є х_а_з_я_ї_н!

Годi й казати, як я засмутився. Тепер не лишалося надiї, що граченя буде моїм. Я пустив його на пiдлогу, а сам пiшов до ванної, умився, вдягся, прибрав лiжко та повернувся до кухнi — снiдати.

Вдома знов нiкого не було...

Як менi це надокучало! Майже нiколи не буває вдома батькiв, — такi вони зайнятi. Навiть нi з ким поговорити, коли тобi сумно. Не пiду ж я до Славка о сьомiй ранку! От i сиди собi й сумуй...

1 2 3 4 5