Ось йому я й повинен був допомогти, так казав Велес.
Тут пролунав дуже знайомий і водночас ревнивий голос:
– Привіт! А це хто?
Аліна обернулась і побачила Хлоє:
– Хлоє! Вітаю на свободі! Як вдалося звільнитися?
– Про це потім, Аліно, – усміхнувся Хлоє.
– А це Вінсент! – відрекомендувала нового друга Аліна.
– Пгивіт! – усміхнувся білявий хлопчик.
Хлоє відвів подругу вбік і зашепотів їй на вухо:
– Слухай! Я не йму віри цьому Сенту, я був у вашій школі під псевдонімом Роман. Добрі зобри пам’ятають людські імена, а злі – не дуже. Ти розумієш, до чого я веду?
– Ні! – похитала головою Аліна.
– Дивись, – почав тлумачити Хлоє. – Якщо ти запитаєш, як його звуть у його школі, і він відповість, що Йоганн, Сем чи Рене, тобто по-тутешньому, знай, це не віщує добра!
– Так! – ледь хитнула головою Аліна. –Хоча він не зобр... Але перевіримо, – і підійшла до Вінсента: – А як тебе називають у школі?
– Мене? – здивувався Вінсент. – Андгієм!
Аліна з полегшенням зітхнула і знову сказала до білявця:
– Вінсенте, принеси хмизу, розпалимо вогнище, погріємось.
– Слухаюсь! – козирнув Вінсент.
Коли він пішов, Аліна сіла біля Хлоє і розповіла йому історію Вінсента.
– Та-а-ак, – проказав Хлоє, – отже, Велес допомагає перемогти зло в казкових краях.
Тут Аліна повідала хлопцеві про Фімку й Ернесту.
– Ми обов’язково її врятуємо, – пообіцяв Хлоє.
Аліна втомлено прихилилась до його плеча, а він ніжно глянув на неї і поцілував її в щоку. Аліна, підвела очі і пильно подивилася на Хлоє. Той почервонів і відвернувся. Аліна знову схилилась йому на плече.
Розділ VII. Плащ-невидимка
Під невидимкою-плащем
Долали хитрощі нікчем.
– Що це ви гобите? – запитав Вінсент, який щойно вернувся з в’язкою хмизу під пахвою.
Хлоє миттю підвівся із землі:
– Нічого! А зараз запалимо багаття.
Хлопці взялися до роботи, і скоро розгорілося вогнище. Пригрівшись, діти позасинали біля згасаючих іскорок згорілого гілля. Ніч минула, як мить.
– Вставайте! – пролунав голос Вінсента, як грім серед ясного неба.
Аліна і Хлоє посхоплювалися зі своїх місць, мов ошпарені: їм обом наснився один сон – вчорашній вечір.
Був рожевий червневий ранок, зійшло сонечко і по-літньому лагідно обігріло землю, воно ніби сміялося з їхніх сновидінь, обіцяючи цікаві пригоди нового дня.
Аліна швидко приготувала салат з принесених Вінсентом трав, тим часом Хлоє жонглював каштанами, а Вінсент спостерігав за горобцями, що стрибали навколо куща з, напевно, смачними для них ягодами і навперебій цвірінчали!
– Готово! – подала голос Аліна.
Хлопці полишили свої заняття і підбігли до Аліни. За десять хвилин троє дітей уже виїли великий лопух салату. Після вітамінного сніданку Хлоє запропонував вирушити до палацу Ліза, аби врятувати Ернесту. І всі рушили в дорогу.
Пройшовши кілометрів зо три, діти зупинилися – перед ними височів кам’яний мур, за яким був замок Ліза. У ньому відбувалися всі урочисті та офіційні події країни Рондо. Сюди часто приїздив Ліз із Фімкою та двома слугами – Лоном і Зіком. Мабуть, тут перебувала й ув’язнена Ернеста.
– Я знаю, – сказав Хлоє, – у них всюди спостереження. Ось вам плащ-невидимка, пішли!
– Звідки у тебе цей плащ? – поцікавилася Аліна.
– Його мені надіслав один чарівник, – пояснив Хлоє. – Коли я був ще дитиною, він визначив мою долю.
Друзі накинули плащ і рушили до замку.
– Тут стгашно! – заквилив Вінсент.
Проте теж пішов з Аліною і Хлоє.
– Спочатку треба зайти до бібліотеки, – зашепотів Хлоє і повернув праворуч.
– Ні, я не можу! Чим більше я тут пегебуваю, тим стгашніше мені стає, – признався Вінсент.
– Тихо! – зашипіли на нього інші.
– Нічого собі, тихо, які тихі! – почав був Вінсент, але Хлоє дав йому запотиличника.
– Хлопці! – докірливо глянула на обох Аліна.
Тут із стіни вийшов опецькуватий здоровань. Він пройшов за два сантиметри від компанії. Вінсент сахнувся. Дядько скоса глянув, здавалося, на дітей, і ті затамували подих.
Але чоловік пройшов мимо і зник у стіні.
– Кльовий у нього талант – проходити крізь стіни! – підморгнув Аліні Хлоє, скидаючи з себе плащ. – Це був Лон, а Зік іще страшніший, хоч він і не ходить крізь стіни, і не бігає зі швидкістю двадцять кілометрів за секунду, як Лон, проте вміє протидіяти медальйону!
– Виходить медальйон не така вже й довершена річ? – запитала дівчинка.
– Угу, – підтвердив Вінсент. – А кгім нього, в Гондо є ще два чагівних мечі, кожен з іншого металу!
– Розумник! – хмикнув Хлоє. – Медальйони дозволяють спілкуватися на відстані, вони також попереджують про небезпеку. До того ж медальйон розкриває свої магічні властивості лише в окремих стихіях і тільки тим, хто має в душі почуття, символами яких є чотири магічних кольори, а магічні звірі стали їм покровителями у визначену пору року.
– Оце так! – вражено мовила Аліна.
Тут грюкнули двері, і увійшов Ліз. Діти не встигли накинути плащ. Хлопці примирливо глянули один на одного і затулили собою Аліну. Але Ліз нікого не помітив, він тримав у руках пергамент і читав:
– Страта дівчини після суду…
Коли Ліз зник за іншими дверима, Хлоє прошепотів:
– Там, напевно, та зала, де мене судили.
Вінсент вражено глянув на друга.
Розділ VIII. Юі врятовано!
Порятувати подругу змогли
Аліна і два хлопці, як орли!
Діти нишком, під плащем, пробралися до зали суду і почули:
– А зараз запрошуємо до зали підсудну номер два!
– Цікаво, а хто в них "підсудна номег один"? – риторично поцікавився Вінсент.
У залу зайшла білява дівчина, з трохи розкосими очима, в чорній сукні, з шкіряним шнурком на шиї. Коси були зібрані в пишний хвіст аж до колін.
Вона ішла гордо, з високо піднятим підборіддям.
– Це не Ернеста! – сказала Аліна.
– Влучне спостереження, – посміхнувся Хлоє.
– Тихіше! – прошепотіла Аліна.
– За що вас притягнено до суду? – поставив запитання суддя.
– За те, що захистила дівчину, – скептично мовила білявка.
– Та дівчина була небезпечна для Рондо! – сказав суддя. – Вона подруга людини! Мало того, вона має за друга хлопця, що вже двічі був підсудним! І втік! А ще кажуть, що у них з’явився новий друг!
– Це я? – запитав Вінсент, не відриваючи очей від судодійства.
– Її треба рятувати! – зойкнула Аліна, коли дівчину повели до столу, де лежали мотузки. Білявку зв’язали і повели до озера Рун.
– Її зараз утоплять! – закричала Аліна.
Хлопці, загорнувшись у плащ-невидимку, підбігли до стражів. Вінсент кинувся на одного, Хлоє – на другого. Аліна тим часом допомогла дівчині скинути мотузки.
– Тікаймо хутчіш! – скомандувала Аліна.
Підлітки кинулися бігти. Подолавши чималу відстань від замку Ліза, вони зупинилися і скинули плащ. Вінсент зігнувся вдвоє, упершись руками в коліна. Хлоє впав на землю, кілька разів зробивши сальто. Аліна вперлась у стовбур могутнього дуба. Всі хапали ротом повітря, намагаючись відновити дихання. Лише врятована дівчина дихала рівно, вона мовчки стояла і дивилась на нових друзів.
Через декілька хвилин Аліна сіла на землю і запитала її:
– Як тебе звати?
– Юі… А чому ви мене врятували? – поцікавилася в свою чергу та.
Троє дітей перезирнулись.
– Ти говорила, що захистила в суді дівчину. Якою вона була? – запитав Хлоє.
– Дуже вродливою, – захопливо мовила Юі.
Сутеніло. За декілька хвилин хлопці вже спали.
– Розкажи мені про дівчинку, що ти її захистила, – попросила пошепки Аліна.
– Вона красуня! Ясноока, струнка, з каштановим волоссям і сяйливою усмішкою, – задумливо проказала Юі, – але ця краса чомусь здається штучною. Чогось бракує.
– А ти звідки? – поцікавилася Аліна.
– З України, – відповіла Юі і продовжила: – Я тут на прохання могутнього Велеса. Це він поселив мене в містечку Мінті.
– Це де?
– У країні Мано, за річкою Хосеф.
– Далеко?
– Так, і маршрут досить складний: спочатку на схід, до селища Нотрі, далі на південь, до міста Амрі, а потім – на захід полями.
– Зрозуміло, і ще одне: Юі, ти пам’ятаєш своє людське ім’я?
– Звісно ж, мене звуть Олею.
Аліна радісно усміхнулася:
– Добраніч!
– Добраніч.
Розділ ІХ. Магічна карта
Ця карта, справжня чарівниця,
Відкриє друзям таємниці!
Аліна прокинулася від того, що її будила Юі:
– Вставай!
– Що сталося? – протираючи очі, спросоння запитала Аліна.
– Досить спати, соню! Йдемо на пробіжку, – мовила Юі.
– Навіщо? – не зрозуміла дівчина.
Юі смикнула Аліну за руку:
– Побігли! Потрібно загартовувати волю і тренувати себе, адже ми повинні бути сильними!
Аліна встала і подріботіла за Юі.
Коли вони повернулися, побачили Хлоє, що готував салат, і Вінсента, який ще тер заспані очі.
– Салат? Фе! Я такого не їм! – фиркнула Юі.
– А що ж ти їси? – запитав Хлоє.
– М’ясо, – сказала Юі.
– М’ясо? – здивовано запитав Хлоє. – А де ж його взяти?
– Отож-то! М’ясо і рибу! Ви тут не їсте м’яса! Салати і салати, салати і салати. Безконечні салати. Так можна без сили залишитись, – поважно мовила Юі.
– Тут хтось казав "м’ясо"? – облизнувся Вінсент.
Юі побігла за дерево і через кілька секунд вийшла з гілкою в руках. Потім зняла шкіряний шнурок з шиї. Обламала маленькі патички, що стирчали з гілочки на всі боки. Прив’язала шнурок на кінець гілки. Виламала гачкоподібного патичка і прилаштувала до мотузки з іншого боку. Потім взяла ножик і вирізала на невеличкому бруску форму рибки. Приладнала до "гачка" і закинула саморобну вудочку у воду.
– Ну, і який буде улов? Одна-дві верховодки? – скептично запитав Хлоє.
– Я, між іншим, вас рятую, – сказала Юі.
– Від чого? Від голодних монстрів чи від потопу? – кривлявся Хлоє.
– Від знесилення! – мовила Юі.
– А я її підтгимую, – подав голос Вінсент, весело поглядаючи на вудочку Юі, поплавок якої спокійно похитувалася на плесі озера.
Поки Юі ловить рибу, Аліна вирішила прогулятися. Вінсент же зацікавлено стежив за риболовлею. Хлоє теж дивився на вудочку – йому хотілося продемонструвати свою правоту.
Вудочка засмикалась. Вінсент втупив погляд у Юін "спінінг".
– Зараз… – потер руки Хлоє. – Зараз буде … вели-и-кий верховод!
Але упіймалася чимала щука.
– Так-то! – мовили Юі та Вінсент в один голос, радіючи впійманій рибині.
Аліна милувалася багряним лісом, збираючи гриби. Як швидко тут плине час! Ось уже й настала осінь! За місцевим календарем минуло вже чимало часу відтоді, як вона перебуває в Рондо. Адже ж рік у цій дивовижній країні, за поясненням Хлоє, триває лише сто шістдесят днів і складається з чотирьох місяців (жовтень, білень, зелень та червень), кожен з яких має по чотири десятки днів.