Аліна і чотири властивості медальйона

Бурбело Олександра

Пролог

Продріботіла каштановим пікінесом осінь, і ось уже позирає сонними очима коали зима.

Час для школярів летить миттєво. Контрольні роботи, тести так і миготять, як вокзали на шляху швидкого потяга. Та коли не дивитись у вікно, здається, що нікуди не їдеш. Тільки якось не по собі, особливо, якщо ти в класі новенька. Уся надія на весну – прилетить на своєму килимі-літаку, і, нарешті, серце малою пташиною стріпнеться від щастя!

Та де там! Усе було якось буденно – дощі, калюжі, зовсім не схожі на моря чи затоки. "Як це все буденно, як це звично. Скільки раз це бачила земля..." – згадувалися слова улюбленого поета. Але чому не "світ прекрасний, земля мов казка"?

Аліна міркувала так, а тим часом весна, як маленька лялечка, відпливала ген, за небосхил, у паперовому човнику з учнівського зошита.

Розділ І. Нове знайомство

Аліночко! Весна, дощі...

Ти не сподобалася в класі.

Стоїш у білому плащі,

Собі жалієшся, невдасі!

Почалося все з того, що сім’я Аліни ще восени переїхала до міста. Дівчинці довелося ходити до нової школи. А там, звичайно, все по-іншому. Аліна вчилася в сьомому класі. Але з нею ніхто не хотів дружити, мовляв, коси руді, одне око зеленувате, а інше блакитне, ще й веснянки! Так жила тепер Аліна. Дівчинка потроху звикала, що до неї погано ставляться. Та ось відбулася ще одна важлива подія в житті семикласниці, на яку та й не сподівалася.

Саме під кінець весни в школі з’явився новий учень на ім’я Роман. Якось на перерві новачок підійшов до Аліни і нерішуче запитав:

– Як тебе звати?

Аліна не очікувала на приязнь. Вона різко повернулась і здивувалася уважному погляду чорних, як смола, очей з-під густих теж чорних брів.

– Привіт, – промовив Роман.

– Привіт, – зніяковіла дівчинка. – Мене звати Аліна, але однокласники звуть Алькою.

– Пусте! – посміхнувся хлопець. – Тобі більше личить Аліна – он яка ти гарна! А я Роман, можна й Ромка.

– Гарна? – Аліна мало не впала в одну з весняних калюж.

Вони не закінчили розмови, бо пролунав дзвінок.

Після уроку історії (він був останнім) новенький – приємно, коли хтось "новіший" за тебе! – знову підійшов до Аліни:

– Ти… ти сьогодні маєш вільний час?

– Що?

– Я було подумав, може… Хочеш, підемо прогуляємось?

– Ну-у … Добре!

Вони вийшли за шкільну браму і пішли до парку. Алея повертала до гойдалок.

– Хочеш солодкої вати? – запитав Рома.

– Ні, дякую! – хитнула головою дівчинка і повідомила, як щось сокровенне: – Скоро літо. Я дуже люблю цю пору року!

– Справді? А тобі не спекотно влітку? – усміхнувся Рома.

Та Аліна правила своєї – вона ж давно вже отак по-дружньому не розмовляла ні з ким:

– Хочеш, я розповім тобі, що відбулося, за легендою про сузір’я Волосожар, одного далекого-далекого літа?

– Я люблю історії про прадавні часи, Аліно, – зацікавився співрозмовник. – Влаштуймося на цих пенечках-ослінчиках, і ти розкажеш мені легенду.

– Слухай же, Ромо. Давно, коли ще звірі уміли говорити і розмовляли з людьми, як ото в казках, по річці, що й нині тече через наше місто, плавав сам божественний Велес – ти, може, чув легенди про нього? Він був покровителем тварин, в тому числі магічних – драконів, білих тигрів, змій та птаха Фенікса. Тільки займалась ранкова зоря, випливав його сяючий човен, уквітчаний трояндами, на блакитне плесо. Поряд з Велесом тихо сиділи його звірі, а він, у срібних шатах, із золотими кучерями до плечей, промінився радістю, граючи на сопілці ранкових мелодій. Ромо, уявляєш, як легко було просинатися під звуки чарівної сопілки?

– Так ніколи б і в школу ніхто не запізнювався, – озвався Роман.

– Прокидалася ще сонна ріка, і небо, і люди, і тварини, – продовжувала Аліна. – Усім було добре, усі були щасливі. А річкою плив, розсуваючи завіси туману, човен осяйного Велеса. На небі згасали зорі, йшли на спочинок, і тільки одна, найяскравіша, не хотіла ховатися – закохалася в прекрасного Велеса. Як їй бути? От і вирішила обернутися дівчиною і спуститися на землю. А було тоді літо, природа палахкотіла гарячими барвами квітів. Це так сподобалося небесній гості, що вона обрала червоний, як жар, колір волосся. Отож і дали їй люди ймення Волосожар. Гарна була, вабила до себе і разом відлякувала. Хлопці боялися підійти до неї. Та вона й не дивилась на них, бо кохала Велеса. Але сказати йому про це не могла, тому що не вміла говорити – звісно ж, зоря! Усі довкола розмовляли – і люди, і звірі, – та вона мовчала, тільки очі променились неземним сяйвом.

– Аліно, вибач, що перериваю твою чудову оповідь, – озвався Роман, – але хочу запитати, чи ти, бува, не пишеш віршів?

– Та... трапляється, – призналася оповідачка. – Але слухай далі. Тоді жила над рікою, в невеличкій хатині, дівчина на ім’я Зоряна. Ні пишної вроди, ні багатства не мала – тільки голос чудовий. Почув її спів Велес і покликав до себе в ковчег співати ранкових пісень. Подружилася Зоряна з його тваринами. Щоранку приходила вона до них співати своїх чудових пісень, а потім поверталася до своєї оселі. Велес називав її великою співачкою, і вона аж світилася від щастя.

Та позаздрила цьому щастю Волосожар. Вихопила Зоряну з ковчега і понесла в небо. Звірі ж схопилися за улюбленицю, щоб урятувати її, та де їм було змагатися із зорею! Тож усі разом здійнялися в небесну вись, і з’явилося у високості ще одне сузір’я, яке українці й понині називають Волосожаром.Знаєш, як його іменують на карті зоряного неба? Волосся Вероніки!

– Аліно, – посміхнувся Рома, – а твоє волосся такого ж кольору, – ти красуня!

– Я... а... але... та ну тебе, Ромко! Знаєш, у цій легенді є й правда: адже справді сяє це сузір’я!

Діти мовчали, задумавшись, і, врешті, Роман порушив мовчанку дивним, як здавалося Аліні, запитанням:

– Як ти вважаєш, це вигадка?

Аліна вражено глянула на Рому:

– А ти?

– А я думаю, що в ній багато правди, і ти скоро, можливо, сама в цьому переконаєшся.

У Аліни задзвонив телефон.

– Алло! Ні. А-а-а, я в парку. Що? Так, гуляю. Добре.

– Хто дзвонив?

– Мама.

– Що казала?

– Щоб я через півгодини була вдома. Ходімо?

– Звичайно!

Перед самим порогом хлопець сказав:

– Мене два дні в школі не буде.

– Чому?

– Є важливіші справи, ніж школа.

– Які ж?

– Це-е-е … Я не можу тобі сказати.

– Чому не можеш? – здивувалася.

– Я не можу тобі і цього сказати, – Роман залишався серйозним. – Це теж заборонено! Прощавай до літа!

– До літа … – журливо і здивовано відізвалась Аліна.

Він підстрибнув і … зник. Тільки сріблястий дим закурів. Єдине, що зосталося від Романа, – це невеликий, згорнутий вчетверо папірець, який переливався і відблискував різнокольоровими барвами. Аліна розгорнула його – чотири кути папірця миготіли смарагдовим, червоним, золотистим та сріблястим сяйвом. Поволі на папірці з’являлися літери. Аліна хутко прочитала: "Якщо хтось візьме в руки цей папірець, його власника буде покарано через чотири дні!" Літери зникли.

– Що я накоїла?! Що тепер буде з Романом?

Аліна кинула на підлогу папірець, але знову підібрала. "Не можна, щоб хтось інший брав його в руки – може, цей ворожий клаптик має якусь чарівну силу?" – роздумувала дівчинка.

І подзвонила у двері.

Розділ ІІ. Невідомість

"Кого не вабить невідомість,

Неначе загадка німа!

Не розпитаю, а натомість

Полину я туди сама!" – занотувала в записничок Аліна, передчуваючи щось незвичайне.

У школі без Роми було дуже нудно. Дівчинка, щоправда, отримала дві десятки і одну одинадцятку. Та ось навчальний день добіг кінця.

– Додому! Швидше!

Аліна кулею влетіла в кімнату, замкнула двері і гепнулась на диван, прихопивши іграшкового плюшевого ведмедика з чорними пронизливими очима-намистинками – Фімку.

"Якщо розпитати Рому про папірець? Ні, він, невідомо де, та й чи признається? А якщо самій спробувати врятувати хлопця? Але ж я навіть не знаю, де він живе. У записці вказано час – чотири дні. Це означає, що його власника буде покарано другого червня. Ой! Ще ж лишилося тільки три дні!" – думала Аліна з жахом.

Наступного дня в школі з дівчинки знову, як це бувало частенько, кепкували, але Аліна не зважала – вона думала про загадкового нового знайомця. Повернувшись додому, взяла записник і почала занотовувати:

1. Дізнатися, де живе Рома.

2. Хто створив папірець?

3. Врятувати Рому.

Аліна знала, що все це просто неможливо виконати, але треба!

На вечерю був вишневий компот із сирними канапками – улюблена їжа Аліни. Вона глянула на стіл, де все це стояло, і відвернулася. Мама запропонувала оладки із суничним варенням, але дівчинка відвернулася й від цього, їй зовсім не хотілося їсти. Мама зітхнула і вийшла з кімнати. Аліна тихцем вимкнула світло, лягла спати.

Завтра ж перший день літа!

Коли Аліна прокинулася вранці, то побачила загадкового хлопця. Може, це їй сниться? Роман сидів на столі і хвацько грався трьома тенісними м’ячиками – жонглював.

– Привіт! Як спала? – запитав жонглер. – До речі, мене звати не Рома, а Хлоє!

Аліна чомусь не звернула на ці слова жодної уваги:

– А-а-а… А що ти робиш у мене в кімнаті? – запитала.

– А… я? Чекаю, поки ти прокинешся! – посміхнувся Хлоє.

– До речі, гарно виходить! – похвалила жонглювання.

– А-а-а, це? – глянув на білі м’ячики.

– Слухай, мені треба з тобою серйозно поговорити, – поважно мовила Аліна.

– Про що? – з лиця Хлоє не сходила жартівлива усмішка.

– Про чарівний клаптик, – сказала вона.

– Про чарівний клаптик? То він у тебе? – з лиця Хлоє веселість мов вітром здмухнуло. – А я його шукаю.

– Так он він, – Аліна кивнула в бік канапи. – Коли ти зник, клаптик випав із твоєї кишені. Я його розгорнула, і на ньому з’явився напис про те, що, коли хтось його візьме в руки, на тебе чекає покарання. Потім букви зникли! Розкажи, що це означає! Тільки чесно!

– Я не можу, – спробував відмовитися хлопець.

– Хлоє, прошу! – благально подивилася в очі співрозмовника дівчина.

– Ні, ні!.. – правив своєї Хлоє.

– Будь ласка, – повторила Аліна і посміхнулась.

– Ну, гаразд, – погодився хлопець, – ти сама все побачиш. Вбирайся, а я зачекаю на балконі.

За кілька хвилин Аліна гукнула:

– Рушаймо!

Хлоє взяв руку дівчинки в свою і спокійним розміреним кроком підійшов до канапи, підняв різнобарвний клаптик і поклав його до кишені. Потім сказав: "Олдо ол інріко од Рондо!" Перед очима дітей замерехтіло, заблискотіло – вони линули через час і простір.

1 2 3 4 5 6 7