і сліду не видно, і видива окрай душі.
за літери глею хіба відкотив лемеші
обранець примари, що сіється голос за нею:
за літепло Боже, – і горнеться в ґлоди туман.
якби на часинку – навзаєм – повірити ґлоду…
витримуєш знову долучену з лона природу,
плекаєш породу розкришених з каменя ран
і дивишся в очі – природжено, як чоловік.
ув сотні очей, що самі настрахались очима.
не час, а часник поміж ними чи разом із ними.
чого ж йому з ока так голосно сочиться сік