від чаїного крику у небі туга борозна.
ти покинув крізь землю свій тихий нічний почаїв
і тулився до серця, з якого зійшла вона –
ця країна в намисті, в корості, в капусті з хроном,
ця безлика ікона, де з вуст проступає шкло…
ти самим лише криком оновлюєш цю ікону,
і тоді розумієш: обличчя там не було