Ми могли легко оборонитись, але я гукнув нашому синові Менотті, який командував на правому фланзі, щоб він припинив стрільбу. Я не міг допустити кровопролиття...
І я, сам поранений, опинився у полоні короля, якому так недавно здобув перемогу і корону. Може, це моя помилка, помилка республіканця, що я повірив королю. Але ж для мене завжди перш за все Італія".
Так, спочатку для Гарібальді було найважливіше вигнати австріяків з його рідного дому — Італії і об’єднати весь італійський народ. Він вірив, що і для Віктора-Еммануїла це важливо також. А тепер він у нього в полоні, поранений і безсилий, король милостиво тримає його в Спеції і надсилає своїх лікарів.
"...Не кидай мене, Аніто, ти віриш мені, Аніто, як завжди, як уперше, з першого погляду повірила чужа бразільська дівчина. Перед тобою з’явилась людина з розбитого корабля, яка ледь врятувалась від аварії, й заговорила з тобою чужою мовою.
Ти, як і колись, кажеш, що любов на всіх мовах одна! Нахились до мене, рідна моя Аніто. Де, де ти поділася?
Я тебе не бачу...
Хто це нахилився наді мною? Це ж не ти! Не ти!"
Як уві сні — треба закричати, і він кричить, але сам знає, що не вимовляє ані слова. І ані звуку ніхто не чує. Він увесь палає.
— У вас, генерале, підвищилась температура. Випийте ліки,— каже з невимовною ласкою в голосі старий Ріпарі.
Генерал! Він одержав звання генерала. Зараз це б звучало глумливо, коли б не з вуст близьких.
Значить, все знову мара, сон? Аніти давно немає з ним, і не було при Аспромонте. Аспромонте ж було, було!
Йому хочеться заспокоїти стурбованих Ріпарі і Барберіні. Як вони змінилися!
— Я, певне, трохи засну,— каже він.
Може, йому знову привидяться Аніта, всі друзі, товариші, яких він вже ніколи не побачить. Багатьох друзів, котрі загинули в морі, в горах, у в’язницях, в степах Уругваю і на рідній землі.
"...Я пам’ятаю вас, мої товариші, мої друзі! Я пам’ятаю кожного з італійського легіону під час кампанії в Уругваї. Певне, це було дуже, дуже давно. Я був ще молодим. Я бачу кожного з вас зараз. Які ви ще молоді і красиві! Відважний Бадані, моряк з прекрасної Венеції, Алесандро звідтіля ж— ви загинули далеко від батьківщини, але в боях за свободу. Хто бореться за свободу рідного краю — наш брат, і йому наша допомога!
Фіорентіно і Луїджі, я бачу знову, як ви змагаєтесь із хвилями. Але горе, вони подолали вас. І море — ваша бездонна могила...
А скільки загинуло вже на рідній італійській землі... Я ніколи не забуду боїв під Калатафіні. Коли я помиратиму, я згадаю Калатафіні, і на моєму обличчі з’явиться усмішка, хоч мені буде важко. Але не зараз, заспокойтеся, живі друзі, я ще не збираюся помирати!"
— Що ти говориш, тато? — підходить до нього Менотті, його син Менотті, що командував правим флангом при Аспромонте і не міг не послухатися наказу батька. Менотті відчуває себе без вини винним — чому не затулив батька від кулі, чому зараз не може повірити жодному лікареві і сам не знає, що робити. Та що він може? Адже тепер усе в руках лікарів.
Та батько зараз усміхнувся.
— Я згадую наших юнаків. Ти пам’ятаєш, у нашій славній "тисячі" — насправді, ти знаєш, було більше за тисячу,— скільки з’явилось друзів поляків, руських, угорців. У кожного з них батьківщина також поневолена. Тому вони прийшли до нас боротися за свободу Італії, бо вони розуміли нас. Ти пам’ятаєш, Менотті, російського юнака, студента?
— У нього був зовсім не бойовий вигляд, але ж він нічого не боявся і на всіх привалах співав,— згадав і Менотті.
— І він був дуже обізнаний, той хлопець. Якось він читав по пам’яті Байрона англійською мовою.
Хто не може боротись за волю свою,
Хай підтримує в цьому сусіда,
Хай за греків і римлян в далекім краю
Він на смерть за визволення піде!
Дбать за щастя для людства — то рицарська путь!
Тож за волю людей завжди й всюди,
І як куля та зашморг тебе обминуть,
Твоя доля прославлена буде![3]
Менотті радів, що батько спокійно розмовляє, бо лікарі так налякали його. Але ж при згадці про лікарів тривога знову заворушилась у серці Менотті. Він не хотів вірити, що батькові треба відрізати ногу. А коли це загрожує смертю? Він же не лікар. А ще тут Барберіні весь час торочить, що не можна вірити всім лікарям. Кожен або наполягає на своїй думці, або вагається — вранці каже одне, ввечері інше.
А втім, зараз було добре так посидіти коло батька. Що? Знову Барберіні?
— Менотті! Там тобі принесли телеграму з Гейдельберга.
— З Гейдельберга? Чому з Гейдельберга? Хіба у нас там є знайомі? — схоплюється Менотті.— Тато, я зараз повернуся.
* * *
Справді, чому Гейдельберг?
Звідки йому тут, у Спеції, пораненому, полоненому, і його близьким знати, що в старовинному німецькому місті Гейдельберзі рана Гарібальді хвилює не менше, ніж в Італії.
Гейдельберг — місто славетного університету, відомих учених і студентської молоді.
Щось дуже часто на вузеньких вулицях Гейдельберга лунає російська мова. Лунає в лабораторіях і аудиторіях, ну і, звичайно, в тому будинку, де ці неспокійні росіяни влаштували свою читальню...
До чого не схожі ці руські на німецьких студентів-буршів! Не схожі своїм фанатизмом у навчанні, в науці. Коли ці молоді вчені починають працювати в лабораторії, здається, вони ладні там днювати й ночувати, здається, що їм лишилось кілька днів жити, а треба ще багато встигнути. Вони забувають про їжу, сон — будь-який режим для них неможливий. Їхні вечірки, гулянки, сходки теж не подібні до німецьких студентських розваг, які зберігають традиційні, ще середньовічні звичаї, що виглядають тепер безглуздо і сміхотворно.
У цих росіян здіймаються такі сперечання, немов саме вони повинні розв’язати негайно всі прокляті споконвічні питання, немов саме вони відповідають за минуле, сучасне і майбутнє всього світу, своєї батьківщини і кожної країни взагалі. А коли вони починають співати,— а співати вони починають обов’язково, лунають і російські, і українські пісні,— тоді хочеться зупинитися і слухати, й слухати без кінця.
Тут багато молодих російських учених удосконалюють свої знання, щоб повернутися професорами, багато студентів, які закінчують тут університетський курс. А отой старий із суворим виглядом, який ходить завжди в глухо застебнутому пальті-сюртуці, то відомий академік, славетний хірург Пирогов. Він нещодавно з дружиною і синами приїхав до Гейдельберга як попечитель російської молоді, і, незважаючи на його суворий вигляд, високий генеральський чин, європейську славу, молодь почуває себе з ним вільніше, ніж німецькі колеги, з якими він стрічається тільки в справах.
Пирогов інколи заходить і до читальні. Він сам вітав і підтримував ідею її організації, дбав про передплату з Росії журналів, газет, і, як кожному старому, йому здається, він знає все про своїх підопічних. Хто над чим та як працює. Та він навіть знає, хто вибився з грошей і кому треба швидко допомогти. Він знає, що, крім стипендіатів, тут є студенти, перед якими були зачинені двері Московського та Петербурзького університетів. На його думку, юнаки не винні! Він переконаний, що винні тільки керівники, тільки влада, яка сама своїми репресіями штовхає зелену молодь на шлях нігілізму.
Звичайно, Пирогов здогадується, що в читальні, крім виписаних російських газет і журналів з Росії, трапляються і російські видання з Лондона.
Але чому сьогодні така багатолюдна сходка всієї російської колонії в цій читальні, він ще не знає. Він дізнається про це незабаром.
Сходка зібралась багатолюдна, як ніколи. Прийшли не тільки постійні відвідувачі читальні. Вони справді регулярно одержують "Колокол" і всі лондонські видання, і не лише одержують, вони переправляють їх додому, в Росію! Вони передруковують їх.
Старий професор здогадується, що Гейдельберг— це станція по дорозі в їхній Єрусалим — Лондон і звідти. Верховодить завжди вродливий, енергійний, веселий Лев Модзалевський. Він звик верховодити і в Петербурзі на студентських сходках, і — що там ховати — всілякими розвагами і навіть мазурками на студентських вечірках!
Напевне, йому спало на думку скликати негайно сходку, і він з властивим йому запалом зумів блискавично оповістити всіх. Крім постійних відвідувачів, у читальню сьогодні прийшли навіть ті молоді професори, які, здавалось, крім лабораторій, товстелезних наукових фоліантів та своїх досліджень, нічим не цікавляться.
— Уявіть собі,— палко лунає голос Модзалевського,— Гарібальді опинився в полоні ВіктораЕммануїла, хоча ні для кого не секрет, що тільки завдяки Гарібальді, його одчайдушним загонам, його відданості були вигнані австрійці з Італії. Власне, він передав владу Віктору-Еммануїлу. І що ж? Віктор-Еммануїл іде на змову з французьким імператором Наполеоном III, домовляється з ворогом Гарібальді — римським папою і, боячись народу, його ватажка Гарібальді, виступає проти гарібальдійців і бере пораненого в полон, героя, про якого вже складені легенди по всьому світі! Правда, ви вже знаєте, йому ніби дано амністію, його лікують, але як? Пропонують відрізати ногу. Одне ясно — життя Гарібальді в небезпеці.
Гомін, запитання і вигуки перервали гарячу промову.
Яких би поглядів не тримався кожний із тих молодих людей, що зібралися тут, у гейдельберзькій читальні, усі без винятку обурювалися і хвилювалися. Борець за визволення Італії! Гарібальді! Його життя в небезпеці!
— Колеги! Тихше! — вигукує дзвінко промовець.— Увесь світ обурений. В Америці, Англії, Швеції — скрізь відбуваються мітинги, і всі вимагають звільнення Гарібальді. У Лондоні робітники оголосили збір "пенні" на допомогу Гарібальді. Є пропозиція допомогти Гарібальді!
— Як? Чим? — знову знялась хвиля голосів. Що можуть зробити вони, російська молодь за кордоном?
— Є пропозиція просити нашого Миколу Івановича Пирогова поїхати до Гарібальді.
Це було дивовижно і водночас просто.
— Просити Миколу Івановича, просити професора Пирогова!
— Колеги! Прошу слова. Та тихше, я не можу всіх перекричати! — схопився Якобі.— Я пропоную зібрати гроші на поїздку. Адже ви самі знаєте, наш професор не з багатіїв. І негайно послати делегатів до професора.
Кожному здавалось, що від його студентського франка залежить життя Гарібальді. Старші давали більше, студенти, не соромлячись, нишпорили по своїх кишенях, позичали один в одного: "До стипендії внеси за себе і за мене".
— А хто йде до Пирогова? Кого посилаємо?
— Звичайно, Модзалевського! Йому й карти в руки.
— Гаразд,— з радістю погодився Льова.— Тільки додайте Якобі на допомогу.
— Я боюся Олександри Антонівни, дружини Пирогова,— пожартував Якобі.
— От таке, а ще колишній військовий!
— А ви, хлопці, поділіться: один хай говорить із професором, а другий заговорює професоршу!
— Та що ви, вона розумна жінка!
— А професора їй однаково од нас не вберегти!
Настрій був піднесений, бадьорий.
* * *
Ще у вікно Олександра Антонівна Пирогова побачила двох молодих людей, що наближались до їхнього будиночка.