Мій тато у тифозному бараці
читав Старий Завіт.
А поруч труп
лежав. Іще вчорашній.
Наче зруб,
зіяв барак. Не винесли і вранці,
і тато книгу між собою й ним
поклав. Заплющив очі і розплющив.
Бо вимовить не міг. А зір подужчав.
Здіймавсь барак, мов полонинський дим.
Ще мертво спали і живі. Тому
почув мій тато кроки.
Руку потай
поклав на книгу.
І побачив постать
в бараці — наближалась у диму,
нагадуючи здалеку Чугайстра:
звисала вовна з нього, борода,
як вовна, сива, лісова хода,
а поглядом барак, мов дебрю, — наскрізь.
Перехрестився тато —
той не зник.
І вдруге, втретє, але той не здимів:
вистукував копитами своїми,
немовби він зайшов у пастівник.
В літа пастуші тато мій не раз
його стрічав у світанковій мряці,
та вперше у тифозному бараці
цей добрий дух, як смертний страх, потряс.
Ніхто й не ворухнувся.
Мов не сплять,
а вимерли усі, як дід, що поряд.
Про що ці люди думають, говорять,
виходячи з бараків,
як з багать?..
Не вимовити слова.
Мертвий крик
підкрався збоку, душить по-злодійськи…
Все вище дим, все вище полонинський!
І плаче полонинський чоловік
в тифозному бараці. Кличе він…
Вона жива. Вона жива ще, мати.
В якій би книзі смерть свою сховати?
Хто хвойний дим підніме із колін?
А-а-а, добрий дух? Ти вовною трясеш,
копитами вистукуєш в бараці.
Ти ще закрутиш у своєму танці,
але на цвинтар ти не віднесеш,
бо яма там на всіх одна.
Вона
чекає нас.
Вона щороку глибша.
Скликає полонських духів тиша
з бараків наших.
Теж — на всіх одна.
Вони приходять, коли мертво ми
спимо.
І КНИГА захищає ложе.
І добрі, й злі.
Ніхто з них не поможе,
коли вже нам несила буть людьми.
Вони приходять у вечірній млі,
вони приходять у ранковій мряці.
Мій тато у тифозному бараці
побачив їхні ратиці в золі.
…Мій присмерковий полонинський дим.
Кого він в піднебессі не вколише!
Мій тато вчасно розминувся з ним
в ранковій тиші.
Стало ще тихіше.