Постукає новесенький костиль
Замість руки. Устами чорно-сірими
Ледь вимовить до матері: прости…
Відмовиться від чарки і обіду,
Давитиметься прісним пирогом,
І за поріг не вийде, де сусіди
Намарне дожидатимуть його.
Довгенько поправлятиме фіранки,
І не підніме навіть голови
Як скаже батько: буде спершу тяжко,
Але ж ти повернувся. Ти — живий…
Та так і не заладиться розмова…
Застигне світло тоскне і бліде,
Зігнеться мати над столом святковим:
— Не руште мамо, вона ще прийде…
Затерпне жінка перед образами,
Тремтячі руки здійме до чола:
— Ох сину, ти ж її роками
Відштовхував, казав щоб не ждала.
І стільки сліз пролито, скільки муки!
А поголос, недобрі язики?..
Він дивиться на двері і на… руку,
Зітхає: мамо, нащо їй такий?..
І гнеться під важкими обручами,
Тарілки геть злітають зі стола.
А в нього замість рук аж два крила.
Дівча сміється, тішиться і плаче,
І вихорить по хаті буревій:
— Тепер не відштовхнеш мене, козаче,
Тепер не відпущу, тепер ти мій!
Він супиться, а дівчина танцює,
А за дверима креш різноголось:
— Не утечеш, як так тебе цілують!
Батьки втирають сльози: п о ч а л о сь…