Гамірно було на Храмовій горі, де порядкували служники, готуючись до свят, передчуваючи багатства, які в ці дні широкою рікою хлинуть до храмової казни. Він стояв перед ними, підперезаний рушником, прозорий і світлий, немов витесаний з гірського кришталю, Він омивав ноги своїм учням.
Нітився Іоанн, обурювався Петро: "Ти повік мені ніг не обмиєш!" — ніяковіли Пилип і Хома, він, Андрій, затерпнув від хвилюючого почуття святковости, легкости, первозданної чистоти.
Він і Іуді, який стовбичив похмурою, виглоданою кісткою і презирливо кривив губи, вимив ноги, а потім, глянувши із свого недосяжного далека, проказав: " Ви чисті, та не всГ. Потім засвітилися над містом великі і чисті зорі, золотим роєм вони кружеляли у відчинених дверях, переливалися святковим різнобарв'ям. Іоанн, охоплений щасливим екстазом, тулився до Його грудей. Син грому, як називав його Учитель, непокійний, пульсуючий, він зараз був немов мала дитина, вони всі були як щасливі малі діти і хоча чули з Його уст тривожні слова, та за ними тут же з'являлися слова безмежної втіхи та любови.
Вечір, мов корабель, що потрапив у довічний штиль, хитався і хитався на зоряних водах, загортаючи і пеленаючи їхні серця у м'який, світлий сувій, зненацька Ісус сказав, звертаючись до Іуди: "Що робиш — роби швидше..'" Іуда поклав перед собою кусень хліба, якого так і не спромігся дожувати, і вийшов.
Ніхто з них не сподівався, звісно, що їх хтось може шукати, а тим більше знайти посеред ночі на іншому березі Кедрону, в оливкових заростях Гефсиманського саду. Вони радо пішли за ним, безпечні і безтурботливі, втішаючись майбутньому відпочинку біля Його ніг, тим, що вранці ніхто не хрипітиме слова прокльонів, їм не потрібно буде сахатися кожної тіні. І хоч казав Учитель, що це вечір — прощальний, та розум відмовлявся у це вірити, серце бунтувалося: Він з нами, Він поруч. Ще ніч... Ще ранок... Вони не заглядали далеко, вони ще не відали, що таке Час.
Тим більше що опісля довгого і сліпучого виверження небесних сфер наступила відпруга. Темний, хитлявий туманець обволікав зелені тераси, і вдалечінь відпливав тричі прекрасний і тричі проклятий Єрусалим.
...Єрусалим, який побиває своїх пророків.
Звідсіля, з цієї ревучої велетенською енергією землі, з цього буйного кипіння лісів і долин, світозорих рік і озер, Єрусалим видавався очам старого Апостола Андрія дивовижною перлиною, його курні, запилюжені вулички — величними шляхами, на кожному повороті і закруті яких видніється золотава тремтлива тінь і до якої тягнеться щаслива дитина-душа.
А тоді їх спокій був таким безмежним, їхня радість такою повною, що лише оцей вертлявий, дряглий туманець віщував, що час вічности уже минув і має щось трапитися.
Він залишив їх відпочивати на затишній галявині, а сам з Петром та Іоанном здійнявся на Оливкову гору, невисоку, недалеку. Майнув перед Андрієм чудовний обвід обличчя, зблиснула самотня приблудна багряна зірка, і, може, од того видалося, що обличчя Ісуса зрошене кривавим потом.
Він просив їх: "Не спіть! Моліться!" Тричі Він повертався і благав: "Чого ви спите, уставайте, моліться, щоб не впасти у спокусу". Та їх, одинадцятеро дужих чоловіків, зморив сон, як сама смерть.
Андрій намагався звести голову, він чув, як ось тут поруч, на відстані всього лише кількоро кроків, тяжко страждає Він, равві, світлий його Учитель, як він молиться і плаче, й слова Його темні та страшні. І всі думали: треба встати і йти до Нього. І він, Андрій, думав: ось я встаю і йду до Нього. Але важкий тягар лежав на грудях, чавив, душив, тиснув, й Андрій зсунувся з місця і полетів просто у темний та страшний колодязь, не було кінця і краю тому божевільному падінню, ось зблиснуло кам'яне громаддя, він закричав од жаху, хапаючись за голову, враз збагнувши — ось вона смерть, про яку Він знав, яку передрікав, ось вона близько, на відстані кроку, півкроку, і тягнеться до нього осклизлими губами Іуди Іскаріотського.
Сталося!
— І не було серед вас, — палкий Іломер не вмів спиняти свій шал, — не було воїв, можів, аби своїми мечами, сулицями захистили свого духовида? І ви покірно віддали його зловмисникам. Хочеш, отче, ми підемо своєю ватагою у твої землі та й знайдемо у твоєму граді переступника і живим закопаємо в землі за нашим венедійським законом, за нашим правом.
Апостол довго і пильно дивився на хвацького молодого ватага.
— Були в нас мечі. — стиха відказав, — Петро кинувся на нападників, навіть одному вухо відрубав, та Він зупинив: "Хто з мечем піде, той од меча і загине'''. — Жестом заспокоїв готового знову скипіти молодого ватага. — Але таки твоя правда, синку, не було серед нас великих героїв, безстрашних велетнів, славетних вождів народу, ми уміли лише тягати сіті, ладнати човни, будувати оселі, ми — мало вміли, ніхто з нас не воював і не тримав зброї в руках. Ми були бідними і робітними, полохливими і темними, закриті були для нас науки і пишноти світу. Ми нічим не заслужили Його шану і увагу... та вибрав Він все-таки нас... Помисли, синку, чи не так повинні чинити справжні поводирі народів і племен? Просвітити тих, хто в темряві блукає, потурбуватися про слабих і убогих тілом та духом, захистити їх. Саме тобі час про це думати: кому служитимеш — сильним світу сього? Чи, може, вбереш у себе горе людське і поставиш свою силу під те, що проросло, та не заквітло, бо, синку, навіть сліпому не можна без світла. Навіть глухому не можна без Слова. Їм більш за інших треба конче знати, що вони суть.
Завзяття Іломера враз оспало:
— Твоя правда, батьку... Твоя правда...
Замислено покусував зільнину, принюхувався до хрещатого духу Венедії — посад засипав. Натомлені поселянини, натішившись купленими товарами — одежею, новим посудом, небаченими тканками та прикрасами, вмощувалися на своїх ложах і засипали з молитвами на устах, вимолюючи у своїх богів нового спокійного дня, нових дарів, нових добрих гостей, які би прийшли з миром.
— Пора розходитися, — хекнув коротконогий Сіробаба, нині була його черга владикувати у ватазі, тож не проминав нагоди нагадати Іломеру та й іншим дружкам своє право. Підводилися, розминали затеклі ноги.
Скрикнула десь близько наполохана пташина, зашаруділи кущі, й зненацька просто до гурту стрибнула велетенська тінь.
— Вовк!
Зблиснули мечі, та тут же під владним окриком ватага опустилися.
— Вісник Великої Матері, — перестрашено ковтнув слова Пугач — довготелесий рудий бровань, — по твою душу, начільнику.
— Нарешті, — гаряче видихнув Іломер і, вигнувшись, лискучим лисом зник у темряві.
— О, тепер у Венедії має бути весело. Гостріть мечі, хлопці. Велика Мати замарне не покличе свого синочка. — Голос Пугача був веселий, навіть трохи завеселий, може, тому ніхто й не посміхнувся. Стривожено прислухалися до шевеління вітру. Орися зажурено дивилася у нічну непроглядь: сьогодні знову не встигла сказати своєму Ладові, що любить його, а відмовки її — підковки для його серця, давно готова без розмислів та розпитів з ним піти до дерева Лади. Милий її як вітер, не вловиш за полу. Вона зітхнула і подумала, що ворота Венедії іще не зачинено, комірники тягають товари у городище, тітці Ярині не до того, щоб її вислідковувати, а в хатину йти не хочеться, знову буде плакати і за Носом і, за... татом. Ніхто ж бо не довів, що він зло-чинець. Хтозна, може венедійські упирі напрокудили... Нема Іломерка, знову перевела думки на найбажаніше, чекай тепер ранкового вітру. Замріялася: до ранку уже недалечко, ще можна вислизнути з комірниками на біжак, що летить до Пралісу і, дочекатися свого милого.
Дружинники мислили про інше: Велика Мати одна знає таємницю доріг до Яві, Наві, Праві. Велика Мати одна може вговтати Чорнобога і його духів, які казна чого напустилися на венедів. Вона сидить на Зеленій Верховині далеко від посаду та все знає, що тут діється. Вона чує помисли венедів і передає їх венедійським богам Ясновиду, Велесу, Перуну... Чи ж не скривдили вони своїх одвічних охоронців, впустивши в городище сла чужого Бога? Чи не зрадили тим, що слухали його?
Пострах вчувався в заціпенінні юних облич.
Глава 12 ЧУЖІ!
Іломер мчав напустом через Праліс за темним клубком, що котився попереду. Вовчура час від часу зупинявся, даючи змогу людині передихнути, а потім знову рвійною, безшелесною хвилею линув вперед. Зрідка, перетинаючи запах якогось дрібного звір'я, стиха порикував, але від обраного шляху не звертав ні на крок. На Зелену верховину не вела жодна з людських стеж, та й не любить Велика Мати, аби до її обителі скакали гоголем. Ногами, ногами, Іломере! Як же умудряється Велика Мати пробиратися через терновиння, топкі затони, кам'янисті узгрівки? Звісно, на те вона Велика Мати — відьма, відуня богів. Хлопець пригадав гострий погляд печерної стариці, і в спину війнуло крижаним холодом. Ні, не боявся її, давно очікував від неї знаку — щось негаразд коїлося у Венедії. Спершу чужинець із своїм дивним і надто добрим Господом, потім зненацька з'явився заблука Гор, проваландавшись у світах стільки часу, і так само нагло щез, полишивши по собі кривавий слід. Мертвий Ніс — вірний побратим, справдешній нюхач, вивідник, як міг не дочути що підповзає лихо? А тепер ще підпали та страшні розори займанок. Далеко? Близько? Три дні кінських перескоків. Знову дмухнуло у спину холодом. Хоча венеди уже насторожі, зненацька не захопиш, пускають питальні вогні тричі за день, але Гор... Гор... Він знає про наші вивідні знаки. І сам може їх пустити. Ложним може бути спокій. Хлопець пригадав ще раз слова чужинця, і під серцем запекло — те, про що той повідав, діялося у далекому і неприступному для венедів світі, та чомусь певен був, що стосувалося все те і його, і його племені, і усіх слов'ян. Їх прийдешнього. "Моя Венедія, — думав Іломер, — сильна моя Венедія, та в головах оддавна лише одне — жниво, робота, добра роду. Добре, що багатіє посад, погано, що ситість ослаблює".
Моя Венедія...
Іломер не був венедом. Він навіть не пам'ятає своїх батьків. Згодом, коли підросте, йому повідає володар Світозар про той день, коли на узліссі постане гурт зранених, скривавлених, до краю виснажених воїв у зелених плащах із золотими священними оберегами на грудях.