І відразу ж просто назустріч з лісу з'явилась кенґуру.
— Ну, мені сьогодні повезло, —■ подумав він, — і, наблизившись на 15-20 футів, вистрелив. Кенґуру похитнулась, але стояла на місці й чомусь не тікала.
— Невже не вцілив? — подумав він, але підходити боявся. Тоді він вистрелив вдруге, і тварина впала на землю. Вона була середнього розміру чи зросту, а він широкоплечий, коренастий, хоч і не дуже високий. Тепер він вирішив, що вже безпечно наблизитися й забрати її. Але в той момент, як він уже був за два кроки, кенґуру схопилась, щоб тікати. Михайло лишив на траві свою рушницю й кинувся до пораненої тварини. Він схопив її ззаду, коли вона зробила вже перший стрибок. Але вона мала ще досить сили, щоб боротися за своє життя. Вона пробувала вирватись, кидалась в усі боки, пробувала плигати, а Михайло тримав її з усієї сили за шию, бовтався на її спині й ледве тримав.
За п'ять хвилин боротьби вона так витрусила його, що весь був мокрий, але не пускав. "Як пущу, — думав він, — то вона роздере мене тут своїми лапами". Він не раз чув, що поранені кенґуру кидалися на напасників і кігтями лап розтинали навіть шкірянки, а часом і робили каліками тих мисливців.
І він прикладав останні зусилля, щоб не випустити її з своїх рук. А вона не припиняла вириватись: відштовхуючись від землі ногами, щоразу підкидала Михайла на своїй спині, хропла, кидалась на всі боки.
Руки в нього були подряпані й сочились кров'ю. Він уже не рад був, що пішов на полювання. Десь на 10-ій чи 15-ій хвилині Михайло вже не витримав цієї боротьби й пустив кенґуру. На щастя, вона не кинулась на нього, а пострибала в ліс, знесилена такояс ранами й боротьбою.
Михайло бачив, як її передня лапа безвільно бовта-лась, але правою вона ще обпиралась і стрибала. Він гукнув на допомогу Юрка й Любомира, які чули постріли і, вийшовши на середину площі, чекали Михайла із здобиччю. Коли хлопці прибігли, то почали всі шукати слідів, щоб таки піймати кенґуру. Знаходили сліди, кров на траві та листі. Так пройшли з дві милі і, загубивши слід, поверталися назад без нічого.
— Подивіться, — сказав Михайло, засукуючи рукава та підносячи сорочку, що висмикалась із штанів. ■— Тільки тепер хлопці звернули увагу, що вся одежа на Михайлові була пошарпана, подерта, сорочка і штани забруджені, а на тілі та на руках було з три десятки подряпин та невеликих ран.
— Почувши наш гомін та постріли, надійшов Рон. Довідавшись про невдале полювання та боротьбу з кенґуру, він повчально сказав:
— Ніколи не пускайся сам на кенґуру. Я колись сім куль всадив їй в голову, а як підійшов, то ще не капітулювала, дряпалась, махала лежачи лапами.
Вечір закінчився розмовами про кенґуру та невдале Михайлове полювання. Хлопці збиралися того вечора поїсти смачного супу з кенґурятиною, але довелося їсти вечерю без м'яса.
II. З ріпного поля
ВОВЧЕНЯ
Смеркалось, коли до хати увійшов батько і, щось тримаючи в полі чумарки, сказав до сина:
— Васильку! А якого я тобі звіря приніс — і випустив на долівку сіреньке щеня. Але побачивши, що по обличчю хлопця пробігла тінь розчарування, батько додав:
— Та це ж вовченя, а ти думаєш...
— Вовченя? — перепитав хлопчик. А звірятко тим часом, підібравши під себе пухнастий хвостик, метнулось під ліжко. І Василько, сівши коло ліжка, стежив за кожним рухом сірого вовченяти.
Слово "вовк" для Василя звучало гордо.
Скільки він чув страшних оповідань і казок про вовків. А тепер у нього в самого є вовк.
Дідусь йому часто розповідав про вовків, ще за ті часи, коли їх було багато. І про те, як за ним гналися два вовки, коли він їхав уночі повз ліс додому, і про те, як вовки колись узимку, зібралися по високих заметах снігу, прорвали у хліві стріху і, залізши, порозривали багато овець.
Також розповідав, як він на засідках у лісі убив сусідського собаку, прийнявши за вовка.
— Ні, я з нього зроблю ручного вовка, — думав Василько. І, справді, вовченя швидко звикало, особливо до Василька, який завжди його доглядав і годував.
За кілька день хлопець влаштував вовчення у хліві. Він узяв діжку, намостив соломи й переніс його туди, назвавши його Сірком. Скоро про Сірка знало ціле село. Багато дітвори приходило подивитись на вовчення, хоч оком глянути. Василько так звик до нього, що, прокинувшись уранці чи прийшовши із школи, відразу біг до Сірка, який, здавалось, теж чекав його з неменшою радістю, ставав на задні лапи, намагався вилізти з діжки. І Василько виймав його, виносив з хліва, бігав по двору, дратував його, перекидався, качався разом з ним по траві. Дворові собаки Плахта та Рябко теж не ворогували з вовченям і ставилися до нього, мов до щеняти.
Пізніше Василько прив'язував Сірка на ланцюжок до паркану, щоб де не забіг або щоб хто його не вкрав. Люди, що йшли повз двір, часто зупинялись, щоб подивитись на вовчика, кинути йому шматок хліба чи м'яса.
І хлопцеві приємно було, що деякі жінки з острахом поглядали на вовка, з яким він, Василько, був у такій дружбі.
За півроку Сірко уже зробився великим і міцним. Коли до нього приходив Василько, він намагався зчепитись і лизнута хлопцеві губи, обнюхати кишені, чи не приніс чого їсти, але хвостом майже не махав, як це роблять собаки.
Іноді, побачивши в садку чужого собаку, Василько відпускав його й разом з своїми собаками пускався навздогін. І горе було чужому собаці, якщо він не встиг втекти геть, живим його вже не випускали. Особливо жорстоко розправлявся з ним Сірко. Проте, Василько став помічати, що собаки починали ніби боятись вовка, триматись осторонь. А трохи згодом Сірко уже часто ошкіряв зуби на свиней і собак. Тому доля вовка незабаром принесла Василькові чимало смутку.
Вирісши у дорослого вовка, він, мабуть, відчув самотність, тягу до свого вовчого життя.
І часто серед ночі, коли на селі панувала тиша, раптом розносилось тужливе затяжне вовче виття. Тоді навколишні собаки починали гавкотняву, зчиняючи ґвалт і не замовкали до ранку, чуючи близьку присутність свого ворога.
— Треба буде вовка вбити, — сказав якось увечорі батько, — а то ще якогось лиха накоїть.
Сусіди теж підказували таку думку. Але одного ранку Василько стривожений убіг у хату і крикнув:
— Тату, вовка нема, втік!
Справді, мов передбачаючи небезпеку, він уночі одірвався і втік із шматком ланцюга.
З тиждень хлопець тяжко сумував і скучав за вовком, але потім весіння робота потроху розвіяла цей смуток. Василько уже сам був парубійком і на нього чим далі, більше лягало роботи.
Влітку їхні вівці паслися з загальній отарі за п'ятнадцять кілометрів від села в горах, і йому доводилося їздити туди по молоко, по сир або разом із іншими хлопцями пасти овець чи скотину.
На ніч вони загонили овець у загін, а самі ночували в курені. Коло пастухів було кілька собак, що допомагали пасти, а також стерегти вночі, щоб не напали часом вовки, що траплялись поблизу в гірських лісах. Він сам не раз чув зловісне виття вовків, що тривожило отару й пастухів, розносячись луною по лісу.
Час швидко минав. Було під осінь, коли Василько, їдучи верхи, повертався з пасовиська додому. Потроху смеркалося. Він переїхав місток і, прив'язавши коня, збіг до потічка напитись води. Та не встиг набрати її у пригірщ, як кінь раптом захропів і затанцював на місці.
Хлопець кинувся назад, але кінь, перервавши уздечку, щосили подався по дорозі їв бік села.
Василько почав був кликати коня, але вмить оторопів: до нього з-за кущів вибіг вовк. На мить зупинившись, він знову став наближатись до хлопця. Затремтівши з переляку, Василько вихопив з-за халяви свій ніж і вирішив боронитися. Але в ту ж мить помітив на шиї вовка нашийник і шматок ланцюга.
— Сірко! — крикнув, зрадівши, Василь.
Вовк, видно, перший пізнав Василька і сміливіше підбіг до хлопця. Тернувшись по-давньому об його ноги, він почав обнюхувати кишені.
"Певно, голодний", —• подумав Василько і дав йому шматок коржа.
За кілька хвилин хлопець виходив з лісу, а поруч нього біг Сірко. Василько гладив його по спині, а він тулився до ніг, забігаючи то з одного боку, то з другого, ніби хотів затримати свого приятеля.
Але коли в долині блиснули вогники села, а потім почулося й гавкання собак, вовк зупинився, заворушив вухами й далі не пішов. Тоді хлопець взяв за шматок ланцюга і попробував повести його. Проте після кількох кроків вовк знову зупинився. Та Василько й сам знав, що дома для Сірка спокою не буде, сам батько буде проти й може забити Сірка, тому й сам уже не хотів вести його далі. В цей час Василькові зробилось невимовно боляче й шкода Сірка. У хлопцеві ворухнулась давня приязнь до тварини, яку він так любив, вирощував, годував, бавився, але життя поклало між ними глибоку прірву.
Але надворі тим часом уже майже зовсім смеркло, треба було поспішати, щоб дома не турбувалися про нього. Постоявши ще трохи на місці, Василько нахилився, обійняв Сірка за шию, притулився щокою до теплої морди вовка і трохи не заплакав.
Потім хотів уже йти, але вернувся зінову. відчепив нашийника з шматком ланцюга, ще раз обійняв слухняну тварину й пішов геть, раз-у-раз оглядаючись.
Зникаючи позаду в темряві, вовк стояв на місці, дивлячись Василькові вслід. І коли вже хлопець досить далеко відійшов, позаду почулось сумне затяжне виття, виття, в якому чути було важкий смуток і самотність.
А люди після того часто згадували про вовка й казали, що то, мабуть, не справжній вовк, а наполовину собака, що так звик до Василька.
ЛЯУІЛклл"УХЛА/Х**УІ*ЮЯ"/3."*/а"КҐХ*^."^7." "/О"ІҐХ* уд""/а""/3-"
ЗАЙЧИК
Вибіг зайчик із лісочка Пошукати десь куточка, Щоб лягти, хоч на хвилину, Задрімати та спочинуть, Бо в ліску лисичка бродить, Як впійма — не пустить зроду. То страшний для нього звір, Обшукує цілий бір. Де замет, ярок, нора — Скрізь вона оббіга враз. Тим то зайчик не сидить — Геть тікає 'від біди, Де долини, де бугри — Швидше в поле — Стриб, стриб, стриб.
У ТЕМРЯВІ
Це трапилося влітку, коли група школярів-футболіс-тів приїхала на змагання до іншого міста. Розташувавшися у клюбі, учні разом із своїм керівником фізкультури вирішили піти на вечір спорту. Тільки невеличкий Федь почував себе після дороги стомленим і збирався відразу лягти спати.
— Ти ж боятимешся вночі без мами, — виходячи, насмішкувато кинув Гриць, що завжди дратував, насміхався над Федем, як над найменшим.
— Нічого, спробую, — обізвався Федь — не всі ж такі сміливі, як ти, що на печі без палиці сплять...
А коли надворі смеркло, хлопчина вже лаштувався спати.